X
Szanowny Użytkowniku
25 maja 2018 roku zaczęło obowiązywać Rozporządzenie Parlamentu Europejskiego i Rady (UE) 2016/679 z dnia 27 kwietnia 2016 r (RODO). Zachęcamy do zapoznania się z informacjami dotyczącymi przetwarzania danych osobowych w Portalu PolskieRadio.pl
1.Administratorem Danych jest Polskie Radio S.A. z siedzibą w Warszawie, al. Niepodległości 77/85, 00-977 Warszawa.
2.W sprawach związanych z Pani/a danymi należy kontaktować się z Inspektorem Ochrony Danych, e-mail: iod@polskieradio.pl, tel. 22 645 34 03.
3.Dane osobowe będą przetwarzane w celach marketingowych na podstawie zgody.
4.Dane osobowe mogą być udostępniane wyłącznie w celu prawidłowej realizacji usług określonych w polityce prywatności.
5.Dane osobowe nie będą przekazywane poza Europejski Obszar Gospodarczy lub do organizacji międzynarodowej.
6.Dane osobowe będą przechowywane przez okres 5 lat od dezaktywacji konta, zgodnie z przepisami prawa.
7.Ma Pan/i prawo dostępu do swoich danych osobowych, ich poprawiania, przeniesienia, usunięcia lub ograniczenia przetwarzania.
8.Ma Pan/i prawo do wniesienia sprzeciwu wobec dalszego przetwarzania, a w przypadku wyrażenia zgody na przetwarzanie danych osobowych do jej wycofania. Skorzystanie z prawa do cofnięcia zgody nie ma wpływu na przetwarzanie, które miało miejsce do momentu wycofania zgody.
9.Przysługuje Pani/u prawo wniesienia skargi do organu nadzorczego.
10.Polskie Radio S.A. informuje, że w trakcie przetwarzania danych osobowych nie są podejmowane zautomatyzowane decyzje oraz nie jest stosowane profilowanie.
Więcej informacji na ten temat znajdziesz na stronach dane osobowe oraz polityka prywatności
Rozumiem
Polskie Radio

Між словами

Ostatnia aktualizacja: 05.07.2019 13:29
Філософський фейлетон Антона Марчинського
Audio
Ілюстраційне фотоFoto: pxhere.com, CC0 Public Domain

Коли Мартін Гайдеґґер пише в «Листі про гуманізм» про звільнення від граматики та про участь у дії, «l’engagement dans l’action», він має на увазі те, завдяки чому може явитися істина буття – важливий для нього термін – тобто істина того, що дещо далі в тому ж тексті німецький філософ називає мовчазною силою, яка свій вираз знаходить у «мисленні і поетичній творчості»[1].

Дуже показово, що мовчання тут поєднується з висловленням. Більше того, таке мовчання не лише передує мові, але й бере у ній участь, відбуваючись немовби паралельно з нею, але на якомусь іншому рівні. І якщо припустити, що воно невимовним чином випливає з того, що Гайдеґґер називає онтологічною різницею, тобто розголосом між буттям і тим, що існує, між народженням мови тут і тепер і словами, в які вона виливається; та якщо також припустити, що поміж різноманітними висловленнями – у тому числі контекстами, словниками тощо – можна побачити різниці більш приступні, то й у цьому останньому випадку ми бачимо своєрідну їхню рівність – і може навіть одночасність, а також матимемо змогу зауважити, як різниці між словами, мовами і контекстами часом нас вестимуть до отієї різниці більш фундаментальної – між ними та самим актом мови.

Це така різниця, без якої насправді не може відбутися жоден мовний переклад як трансляція між порізненими інстанціями. Ба більше, переклад наслідує те, як ця фундаментальна – онтологічна у термінології Гайдеґґера – різниця явиться, якщо взагалі не її окремим випадком. Чим бо він є взагалі? Сприянням преображенню того, що незрозуміле, що подекуди є маячнею без жодного значення, у приступні, чіткі і конкретні речення. Якщо, звісно, переклад правильний, якщо він у стані використати і втілити у свій витвір всю невисловлену динаміку мови. Граматика, орфографія, риторика й інші ризи цьому служать. Вони затирають різниці – як першу, так і другу.

З огляду на це, згадане звільнення від граматики не дозволяє, аби всієї цієї сили, динаміки можна було приборкати. Кожні додаткові значення, відтінки, наголоси, що вони неминуче народжуються у процесі перекладу, є цієї сили відлунням. Вони можуть проявлятися навіть у мелодії, ритмі, диханні, акценті чи заїканні, у стилі, повному емоцій зворушенні, тобто у всьому тому, що нелегко звести до значень. (Адам Поморський, один з видатних польських перекладачів поезії, каже учасникам свого перекладацького семінару прямо: перекладайте дихання, а не значення).

Це – перформативне «як» перекладу (а заразом і кожного тексту, що йому підлягає), тобто те, що діє саме тому, що воно діється, явиться тому, що заявляє про свою появу у мові (як це, скажімо, є у словах подяки, коли вони не лише повідомляють про певну дію, але із нею збігаються – якщо ж не скажу «дякую», то цим не лише про свою вдячність не розповім, але й її не сповню). Отже, таке перформативне «як» визначає спосіб називання або висловлення свого об’єкту, а разом з цим дає в собі вираз авторові слів, у яких воно втілюється. Це воно явиться у всіляких проблисках і півтінях мови, у потрясіннях й тремтінні, що креслять неначе й незмінні межі її голосу. І лише після цього тут може проявитися ще щось: динаміка, якої дотепер не можна було й уявити без невблаганного перетворення у нерухомі слова, висловлені гіпостази, цілком, як виявляється, може обійтися й без них, не втрачаючи притому своєї дійсності. Вона нічого конкретно не називає, і навіть невідомо, чи хтось – як фактичний хтось, власне – у ній промовляє. Проте ця динаміка мовить, звучить, дихає і діється. Не можна сказати, що вона не має форми. І ані трохи, що вона без сенсу – в усіх значеннях цього слова: можна її і відчути, і вказати напрямок звідки й куди потік цей прямує. Однак, вона не спиняється на жодних назвах – як речей, так і того, що з ними діється.

Здавалось би, що пояснення природи цього динамічного потоку, обмеження його тісними рамками ілюстрації, було б надзвичайно проблематичним. Проте сама невловимість, недоступність для цілковитого пояснення живої або побутової мови, що не тримається чітких форм конкретності, становить, власне, таку перформативну ілюстрацію. Втім ілюстрацією тут було б саме явлення того, що невловиме.

Повертаємося, отже, до вихідного питання з попередніх фейлетонів у цьому циклі: Що лишається від мови, якщо усунути слова, зібрані у фразах? Чи речі та назви, що їх стосуються, вичерпують все, що є мовою, а також взагалі все те, що просто є, тобто все суще? Тобто чи мова тотожна зі словником речей і деяких зв’язків поміж ними? А також, з іншого боку (що не менш важливо): чи етнічні, або й наші індивідуальні, мови, якими ми, а також і я просто цієї миті – незалежно від того, чи це вже знайшло втілення на аркушах паперу, чи лише народжується разом із цим текстом – мовимо, вичерпують все, що зветься мовою? І що нею є?

Одну з можливих відповідей, як відомо, дав вже згадуваний тут Мартін Гайдеґґер: не вичерпують. Мова бо – як мовлення, живий потік експресії – передує словам і контекстам, передує речам, з якими ці останні de facto тотожні, - каже філософ. Проте, здається, що це не єдина можливість, як можна поставити питання про межі мови або про те, з чого вона складається. Адже вона, повторю це ще раз, складається також і з різниць: з різниць між окремими мовами і говірками, з різниць, що проявляються в акцентах, способах артикуляції і виразу, а навіть у тембрі, як і в різноманітності флексій і граматик; вона складається з зустрічей з інакшістю, яких не вдасться звести до лексичних відмінностей. Все це, зокрема, стає отим надлишком, народженим в перекладі.

Більше того, різниці флексій і акцентів (що наче, на відміну від слів, не несуть в собі значення, хоча становлять підставу красномовності) проявляються в будь-якій мові. У цьому випадку вони радше виглядають як різниці в риторичних навиках, а також як різниці в наших думках і мотивах. Кожен з нас в змозі не лише триматись якогось мотиву або його нагло перервати, але й керуватись власними мотивами. Такий провідний мотив може переходити з одного вислову у другий, від одної сторони розмови до другої, знаходити вираз в наших жестах. Більше того, подеколи завдяки йому наші погляди зустрічаються і погоджуються. Він їх погоджує. Вони його один в одного переймають. Він випливає з різниці, різноманітності, виражаючи плавний перехід від одного до другого, їхню неподільну єдність.

Антон Марчинський



[1] Див.: Martin Heidegger, List o „Humanizmie”, przełożył Józef Tischner [w:] Martin Heidegger, Znaki drogi, Fundacja Aletheia, Warszawa, 1995, с.130-131.

Ten artykuł nie ma jeszcze komentarzy, możesz być pierwszy!
aby dodać komentarz
brak