Варшавське повстання є однією з найгероїчніших, а водночас найтрагічніших сторінок польської історії. Виступ в польській столиці був наймасштабнішою операцією підпілля в окупованій німцями Європі. Його організатором була Армія Крайова - збройна сила Польської підпільної держави, яка підпорядковувалася уряду на еміграції в Лондоні. Наказ про повстання видав 31 липня 1944 року командувач АК генерал Тадеуш “Бур” Коморовський, який був скерований до полковника Антоні Хрусцєля, псевдо “Монтер”, коменданта округу АК “Варшава-Місто”. Саме ж повстання, яке вибухнуло 1 серпня, було частиною операції “Буря”, метою якої була боротьба з відступаючими німцями і водночас намагання показати Сталіну, що господарем на теренах, що входили перед 1939 роком до складу ІІ Речі Посполитої є Польська підпільна держава.
Варшавське повстання було нерівною боротьбою, яка тривала 63 дні і забрала життя 15-20 тисяч бійців АК і 150-200 тисяч осіб серед цивільного населення. Після поразки повстання місто лежало в руїнах, що було наслідком не лише безпосередніх бойових дій, а й передовсім результатом планомірного знищення міста за наказом Гітлера.
Скільки в рішенні про початок повстання було прагматичного розрахунку, а скільки бачення того, що битися з німцями потрібно за будь-яку ціну і не дивлячись ні на що?
Це питання я адресував нашому співрозмовнику польському історику Губерту Куберському:
Відповідь на це питання дуже складна. Вкрай непросто пояснити всі ті меандри, пам’ятаючи, що даному питанню професор Ян Цєхановський присвятив 600-сторінкову монографію, в якій він критично віднісся до рішення підняти повстання. Безумовно, є багато аргументів за і багато аргументів проти. Варто пам’ятати, що у в питанні повстання були спроби домовитися між прем’єром польського еміграційного уряду Станіславом Миколайчиком та совєтами. В цьому відношенні на польський уряд тиснули британці, котрі перебували у все більш незручній ситуації, з огляду на те, що кількома місяцями раніше в Тегерані вони фактично передали Польщу в радянську зону впливу.
По суті, терени до ріки Лаба були віддані совєтам, щоб таким чином заохотити їх до війни з німцями до самого кінця, а не підписувати сепаратний мир.
Візит Миколайчика у Москві зустрівся з неочікуваним питанням Молотова – “чого Ви сюди приїхали?!”. Це свідчило, що польсько-радянські переговори не будуть успішними. Питання повстання у Варшаві було проігнороване радянським керівництвом, а відповідно і командуванням Червоної Армії та спецслужб, котрі діяли проти повстання.
Не дивлячись на те, що німці знали, що повстання готується, його розмах перевершив всі їх припущення. Проте, запорукою успіху повстанців мала бути підтримка з боку наступаючих на Варшаву радянських військ, які не надали полякам якої-небудь відчутної допомоги, позаяк Сталін був зацікавлений в їхній поразці. Це спрощувало йому завдання зі встановлення в Польщі свого режиму. Радянське командування посилалось на нібито неможливість просування вперед і вступу у Варшаву. Губерт Куберський пояснює військовий аспект даного питання:
По суті, крім значних фрагментів в центральній частині міста повстанцям не вдалося зайняти значущу і повністю контрольовану територію. І найголовніше, чим повинні були оволодіти поляки і чого не зроблено – це мости через Віслу, котрі, теоретично, могли використати радянські війська. Скористалися б вони ними, чи ні – це безперечно суперечливе питання. Скажімо, радянські аеродроми знаходилися за 100 кілометрів від Варшави. Проте, з липня по жовтень, поза якимось незначними скиданнями вантажів без використання парашутів, до того ж вже в другій половині вересня, нічого не здійснено. Тим не менше, якщо б повстанці змогли оволодіти двома аеродромами на Окенцє і Бєлянах, а також були б зайняті ті три мости, по яких могли пройти радянські танки, то підозрюю, що радянській стороні автоматично було б складніше пояснювати союзникам факт, що Т-34 стоять на окраїнах варшавської Праги і не просуваються далі, тоді, коли мости перебувають в руках поляків. Але так не було.
Крім цього, слід пам’ятати про танковий удар IV корпусу СС, який де-факто, був рівний по силі радянській 2-гій танковій армії. Безумовно, міфом є те, що ця армія була виснажена довгим форсованим маршем. Радянські танкісти мали за собою лише 400 кілометрів, а протяжність радянських наступів складала близько 700-800 кілометрів. Про це свідчать радянські наступальні операції проти німців в зимовий і літній період.
Історик відмічає, що повстанцям вдалося так довго протриматися завдяки неймовірному героїзму, а також обмеженості німецьких сил, задіяних у Варшаві:
Це був героїчний акт, два місяці боротьби, боротьби, що по своїй тривалості і затятості була близька до того, що було в Сталінграді. Дехто навіть робив такі порівняння.
Необхідно пам’ятати про дуже важливі факти, про які, у зв’язку з відсутністю досліджень стосовно німецьких сил у Варшавському повстанні, багато хто забуває. Скажімо, так звані відбірні війська такими не були, бо танкові з’єднання - найбільш важливі частини - через 2-3 дні були виведені з Варшави, щоб воювати з радянськими військами, які були для них реальною загрозою. Проти партизанів, і хочу тут підкреслити значення слово “бандити”, німці вислали типово антибандитські підрозділи, вишколені воювати з “бандитами”, тобто з партизанами. Це не були фронтові частини. Мова про тилові частини, поліцію. Трохи було підрозділів СС. Викликали учбові частини, як це було у випадку офіцерської школи в Познані. Це були невеликі сили, нездатні охопити всю територію міста.
В останні роки у Польщі чути голоси, що Варшавське повстання було помилкою і не мало сенсу. Яскравим прикладом такого бачення є публіцист Пйотр Зихович, автор гучної книги “Безумство’44-як поляки зробили подарунок Сталіну, піднявши варшавське повстання”. Губерт Куберський поділився своєю думкою з цього приводу:
З перспективи людей, що живуть два покоління потому, коли практично немає свідків, дуже легко говорити такі речі, які говорить і пише Пйотр Зихович. Просто він немає поняття чим була окупація. Безсумнівно, він чимало знає, але у нього немає емоційної уяви, чим були п’ять років очікування на боротьбу з ворогом, коли командири цілий час стримували своїх людей і казали, що треба чекати свого часу. І тут раптом всі бачать, як німецька армія безладно відступає. Тоді з’явилася думка, що, можливо, був би більший шанс на успіх під час дезорганізації, особливо це стосується німецьких установ у Варшаві.
Слідом за улюбленим мною Станіславом Аронсоном, чия особиста ситуація була іншою, ніж моя чи Пйотра Зиховича, скажу, що ми не знаємо суті вибору, тих, хто 1 серпня 1944 року одержав в руки зброю і міг помститися за п’ять років очікування та принижень. Скажімо, Станіслав Аронсон втратив всю свою сім’ю в Треблінці, чудом врятувався, а потім варшавське відділення Kedyw – елітний підрозділ АК. Нам легко говорити, що повстання не мало сенсу, але у варшавських повстанців була можливість піднятися проти ненависного ворога. Вони зовсім по-іншому на це дивилися і вірили, що можуть перемогти.
Матеріал підготував Назар Олійник