X
Шановний Користувачу,
25 травня 2018 року набуло чинності Розпорядження Європейського парламенту і Ради (ЄС) 2016/679, прийняте 27 квітня 2016 р. (RODO). Заохочуємо до ознайомлення з інформацією про обробку персональних даних на порталі PolskieRadio.pl
1.Адміністратором даних є Polskie Radio S.A. з головним офісом у Варшаві, al. Niepodległości 77/85, 00-977 Warszawa
2. У справах, пов’язаних з Вашими даними, слід звертатися до Інспектора охорони даних, e-mail: iod@polskieradio.pl, тел.: 22 645 34 03
3.Персональні дані оброблятимуться у маркетингових цілях на основі наданої згоди.
4.Персональні дані можуть надаватися виключно з метою належного надання послуг, обумовлених у політиці приватності.
5.Персональні дані не надсилатимуться за межі Європейського економічного простору або до міжнародних організацій.
6.Персональні дані зберігатимуться протягом 5 років від закриття облікового запису, відповідно до законодавчих положень.
7.Ви маєте право на доступ до своїх персональних даних, їх виправлення, перенесення, усунення або обмеження обробки.
8.Ви маєте право на внесення протесту щодо подальшої обробки, а у випадку висловлення згоди на оброку персональних даних – на її відкликання. Використання права на відкликання згоди не розповсюджується на обробку, що мала місце до моменту відкликання згоди.
9.Ви маєте право на подання скарги до наглядового органу.
10.Polskie Radio S.A. повідомляє, що в процесі обробки персональних даних не приймаються автоматизовані рішення та не застосовується профілювання.
Більше на цю тему Ви знайдете на сторінках персональні дані та політика приватності
Розумію
Українська Служба

Іван Лисяк-Рудницький – «Борхес української історіографії»

04.02.2020 16:07
Фрагменти з вечора-презентації трьохтомника праць видатного українського історика, що пройшов в Українському католицькому університеті
Аудіо
  • Фрагменти з вечора-презентації трьохтомника праць видатного українського історика, що пройшов в Українському католицькому університеті
 -
Іван Лисяк-РудницькийFoto:https://www.youtube.com/watch?v=LwyYd-o6icI

Івана Лисяка-Рудницького (1919-1984) можна назвати «Борхесом української історіографії». Він був майстром наукових есе короткого історичного жанру, а його скромний за об’ємом науковий доробок мав кардинальне значення в контексті розвитку української історичної науки.

Нещодавно у Львові, в Українському католицькому університеті відбулася презентація трьохтомника Івана Лисяка-Рудницького, яка пройшла в рамках 60-річного ювілею відомого українського історика та публіциста Ярослава Грицака.

Слід сказати, що Ярослав Грицак є великим популяризатором постаті і творчості Лисяка-Рудницького, що стало одним з академічних проектів його життя. Саме великою мірою завдяки йому український читач отримав переклад текстів цього визначного українського вченого, що працював у діаспорі і, серед іншого, був професором Альбертського університету в Канаді.

В далекому 1994 році видавництво «Основи» видало два томи  «Історичних есе», в яких на понад 1200 сторінках була зібрана практично ціла наукова спадщина Лисяка-Рудницького. Ярослав Грицак був одним з перекладачів і упорядником того видання. Проте, воно вже давно стало букіністичною рідкістю і його можна знайти хіба що в електронному вигляді.

Однак, 2019 року, в 100-ліття від дня народження Івана Лисяка-Рудницького і 35-ті роковини роковини його смерті, видавництво «Дух і Літера» перевидало «Історичні есе». Більше того, вийшов третій том, де зібрано приватні щоденники історика. Ярослав Грицак, разом з професором Франком Сисином є науковим редактором цього трьохтомника.

До Вашої уваги фрагменти зі згаданої зустрічі-презентації.

Професор Ярослав Грицак відзначає, що життя Івана Лисяка-Рудницького було насиченим на цікаві події і розповів присутнім одну комічну історію:

Це єдиний історик український, який попав на першу сторінку «New York Times». Було дві статті – перша була про Де Голля, а друга була про Лисяка-Рудницького. Але причина, чому про Лисяка-Рудницького – не тому, що він був український історик, а тому, що він опинився в центрі скандальної історії. В 64-му році він їздив між Нью-Йорком і сусіднім коледжем, де він викладав. Ну, знаєте, всі професори мають такі звички робити певні речі по дорозі, і він читав екзаменаційні праці своїх студентів. А тоді автобус був найбільш поширеною формою комунікації і він сидів за цією роботою, а поруч біля нього сиділа молода жінка. Є різні версії, ким вона була. В одних це афроамериканка, але тепер ми знаємо, що це грекиня. Вона слухала джаз в радіо-транзисторі. Слухала дуже голосно. І він попросив її скрутити звук тому, що не міг зосередитися. Вона прийняла це, знаєте, як поведінку мачо і замість скрутити, підкрутила звук. Він пішов жалітися до водія. Водій сказав, що він нічого не може зробити. Тоді цей чоловік, який виглядав, знаєте, так... він був худорлявий. Знаєте, він мав такий французький спосіб, носив берети і таке все інше. Він вихопив радіо з рук цієї жінки і вдарив її цим радіо по голові. Його негайно арештували. І фотографія на першій сторінці – це його фотографія. Він стоїть переляканий в цьому береті і написано «Іван Грозний» – «Ivan the Terrible». Після цієї фотографії йшла стаття про Де Голля. І що було дуже важливо? Виявляється, слухання музики вголос так допекло багатьом людям, що в Америці почалася збірка грошей, фандрейзинг, на захист Лисяка-Рудницького. Йому зібрали гроші, йому найняли доброго адвоката, і що ви думаєте? Він виграв процес. Мало того, що виграв процес – з того часу починається закон в Нью-Джерсі, який забороняв слухати радіо без навушників. Це не кінець історії. Десь 10 років потому, коли замість джазу прийшов рок, одна газета вийшла з таким заголовком: «Where are you now Ivan the Terrible?» – «Де ти тепер, Іване Грозний?». 


Ярослав Грицак під час презентації "Щоденників" Івана Лисяка-Рудницького Ярослав Грицак під час презентації "Щоденників" Івана Лисяка-Рудницького.Foto:PRdZ/NO

Професор Грицак підкреслив винятковість Івана Лисяка-Рудницького для сучасної української історіографії:

Справа в тому, що, напевно, ніхто не справив такий великий вплив на спосіб думання, як ми зараз думаєм і пишемо історію України XIX-XX століття, як Лисяк-Рудницький.

Станіслав Кульчицький сказав, що нарешті зрозумів, чим він має займатися, вже в пізньому віці, в 70 років, коли прочитав Лисяка-Рудницького.

Сергій Єкельчик – теж відомий історик, який виїхав в Канаду, він сказав трошки інакше, що після тої пустки, яка утворилася в радянській українській історіографії після відсутності Маркса, Енґельса і Леніна, Лисяк-Рудницький став «три в одному». Він став Марксом, Енґельсом і Леніном серед української історіографії.

Шпорлюк, може, найделікатніше сказав, що «кожного разу, коли в мене виникає геніальна думка з історії України, я підходжу до полички, беру томик Лисяка-Рудницького і ця думка вже є там».

Знаєте, є цей відомий образ, що насправді все, що є філософія, це коментарі на полях до образу «печери і світла» Платона. Я би сказав, що все, що ми робимо зараз, це дописуємо коментарі і примітки на цих речах. 

Ярослав Грицак також розповів про «Щоденники» Лисяка-Рудницького, які той почав писати для себе в 1931 році, тобто як дванадцятилітній хлопець, і які тягнуться аж до 70-х років:

Нам дуже був цікавий оцей щоденник тому, що завше хочеться бачити цю внутрішню кухню, звідки це в нього взялося. Тому, що немає такого більш інтимного джерела, як щоденники чи листування. І ми цей щоденник надрукували. Це надзвичайно цікава історія. Можу сказати, як це знайшлося. Щоденники пролежали 15 років, поки не померла його жінка. Жінка тримала це в секреті. Вона боялась, що в цьому щоденнику є якісь історії про неї. Одним словом таке… Щойно ми про це дізналися – ці щоденники, не знаю, це десь 15 таких записних книжок, дуже довго забрало це розшифровувати. І що хочу сказати – тут багато таких історій і то просто смішно читати. І, зокрема, одне дуже важливе – виявляється, він був жахливий ловелас і ми про це не знали. Майже донжуан. Він описує ці свої історії з такими деталями, що часом аж не хочеться читати. Один великий недолік цього щоденника – надрукований надто малими буквами. Ми думали, що це маленька книжка, але це переходило тисячу сторінок. Я дуже вас заохочую цю книжку читати і придбати.

Розшифруванням і редагуванням щоденників Лисяка-Рудницького займалася Оксана Дмитренко, яка розповіла про їх особливість і винятковість їх автора:

Фактично, ми дали все, як є, без купюр. Оце єдине, що Ярослав сказав, що там, де були такі дуже інтимні речі, які би ну, якось, трошки недобре…

Ярослав Грицак: Я уточнюю тільки одне місце.

Оксана Дмитренко: Ну, нехай це одне, але ми там його просто зняли, поставили ініціали і забрали те, що дуже ріже вуха. Тобто, він писав для себе. Напевне, він, може, не думав, що це буде публічно виставлено, але щоденники, насправді, дуже цікаві, бо ти бачиш людину дуже таку багатогранну. Не як науковець суто, а людина жива, зі своїми недоліками, зі своїми правдами і неправдами і воно надає такого живого характеру самій особистості Івана Лисяка-Рудницького. Він був непересічною людиною від народження, бо це син Мілени Рудницької. Вона була непересічна особистість. Його батько теж справив великий вплив у його вихованні. І сам Іван виріс справді дуже всебічно цікавою людиною. Ну, я теж закликаю це читати.  

Головний упорядник «Щоденників» і автор коментарів Ярослав Глистюк відзначив ряд важливих моментів, пов’язаних з біографією і формуванням Івана Лисяка-Рудницького як історика та особистості:

По-перше, хочу згадати, що початками своєї освіти Іван Лисяк-Рудницький був навіть пов’язаний з вулицею Свєнціцького. Тобто, недалеко від УКУ. Перш ніж він перейшов в Академічну гімназію, його в польській гімназії гнобили і він то описує, але потім вже описує життя в Академічній гімназії. Про його писання, вплив… Дуже цікаво, коли він починає писати такі кладки, окремі зошити, до щоденників він пробує писати окремі нариси. І ці нариси, напевно, були початками його майбутніх есе, такої стратегії писання чогось короткого і роздумування над різними літературними творами, філософськими. І той фундамент, мабуть, дала гімназія, така ґрунтовна гімназійна освіта.

Ярослав Глистюк також відзначив значення і місце різних середовищ, в яких ріс і формувався Лисяк-Рудницький:

Це середовище передвоєнного Львова, політичної еліти, літературної, мистецької еліти, яке тут описується. Варшава, варшавська унрівська еміграція. Далі Берлін, Прага, Швейцарія, Париж, Сполучені Штати. І тут різні середовища, академічні середовища, політичні, мистецькі. Тут все так нашаровується, що постає така дуже цікава картина.

Пізніше також дуже цікаво читати і шукати, з ким він зустрічався під час навчання в Парижі чи в Швейцарії. Це були представники еміграції, скажімо, балканських народів, сини дипломатів, там якихось аристократів – так само в Німеччині ­– художників. І ви все це знайдете в цьому збірнику.

Слід сказати, що в рамках 60-річного ювілею професора Ярослава Грицака пройшла не лише презентація трьохтомного видання Івана Лисяка-Рудницького, але й благодійна пожертва у аспірантський фонд пам’яті Героя Небесної Сотні та викладача УКУ Богдана Сольчаника, який 20 лютого загинув на Майдані від кулі снайпера. Ювіляр побажав, щоб зібрані з пожертв, кошти, які зробили гості, були передані на цей фонд. За вечір вдалося зібрати  близько 4,5 тисячі доларів США. Ціль фонду  зібрати 150 тисяч доларів на підтримку талановитих молодих науковців. Вже вдалося зібрати близько 40 тисяч доларів, зокрема завдяки закликам професора Грицака. Він поділився з присутніми своїми спогадами про Богдана Сольчаника:

Я би мав за велику честь, якби я міг сказати, що Богдан вийшов з моєї школи. Він не вийшов з моєї школи. Є така програма «Мінус». Богдан був одним з тих, хто на цю програму попав. Причому, дуже важливо – він попав з порушенням тому, що ця програма виключно для першокурсників. Богдан вже був на 2 чи 3 курсі, але він просто таке сильне справив враження при інтерв’юванні, що ми вирішили порушити [правила] і прийняти його. І власне цей «Мінус» – це найкраще, що було. Він давав можливість людям, молодим студентам виїжджати в польське середовище.

І Богдан не хотів стати істориком. Богдан пішов іншим шляхом. Він себе бачив соціологом і з того, що я знаю, писав дисертацію про вибори в Радянському Союзі. Частина дисертації є. Я знаю, що були спроби її надрукувати. Я не знаю, що сталося – треба подивитися, що це є. Вона є фрагментом. Він надто молодо загинув. Тобто, було зрозуміло, що з Богдана буде великий науковець. Ми не знаємо, хто – історик чи соціолог, але потенціал був величезний.

Знаєте, ще скажу, що якби він дожив до іншого віку, то, напевно, іноземцям довелося б вивчати це прізвище на пам’ять. Сольчаник – було би тяжко вимовляти. Просто, куля збила, що говориться, на льоту.   

 

Матеріал підготував Назар Олійник