Українська революція і визвольні змагання 1917-1921 років були періодом, коли на авансцену української історії вийшла ціла плеяда діячів, імена яких звучать людям, які не надто обізнані з історією України – Грушевський, Петлюра, Винниченко, Скоропадський, Петрушевич та багато інших. Ці постаті стали частиною національного пантеону і ввійшли в історичний канон.
Як не дивно, але в цьому контексті в тіні стоїть доля людини, яка рішуче виступала і обстоювала незалежність України ще на зламі ХІХ і ХХ століття тоді, коли вищезгадані діячі навіть на ментальному рівні не розглядали такої можливості.
Мова про Миколу Міхновського, основоположника українського самостійницького руху на Наддніпрянській Україні, автора знаної праці «Самостійна Україна», яка побачила світ у 1900 році, де він проголошував гасло соборної України від Карпатів аж по Кавказ.
Про цю постать Назар Олійник розмовляв з професором Федором Турченком із Запорізького національного університету, який є автором книжки «Микола Міхновський: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна”.
-Пане професоре, може я почну від головного, принципового питання — якщо йдеться про те, що ми зараз будемо обговорювати — 1917 рік, Українська революція була часом неймовірної громадської активності, політичної активності і часом, коли відкрилося “вікно можливостей”.
Чому в такі буремні часи на гребені революції були винесені такі постаті як: Винниченко, Петлюра, той же Грушевський, а не Міхновський?
-Ну, очевидно треба дивитися на попердню історію. Наша політична еліта, вона формувалася на підставі ідеологічних, соціальних, політичних доктрин, які були закладені в українському суспільстві ще другій половині ХІХ століття, коли сформувалася ідея, що майбутнє наше пов'язане з суверенізацією України і з набуттям її незалежності. Але в якому вигляді? Поняття незалежності формувалося не як повна незалежність і повний суверенітет, а як співжиття з іншими народами, як автономія в якомусь федеративному устрої. Це була головна і основна концепція, яка панувала.
Взагалі-то, її засвоїли українські соціалісти, які стояли біля керівництва Української революції. В тому числі, звичайно, Грушевський, Винниченко і вся ота команда, яка керувала Центральною Радою і потім іншими структурами в українському національному русі в 1917 році.
-Як ми знаємо, Міхновський створив свою альтернативну Українську Центральну Раду і навіть могло здаватися, що він зміг би перейняти ініціативу. Тобто, що його УЦР і його прихильників власне стане тою Центральною Радою і політичним органом, довкола якого згуртується веь процецс. Але так не сталося.
-Не сталося. Не сталося чому? Тому, що, ну інколи Міхновського уявляють як людину, яка не була політиком, а політик це так людина, яка діє в межах можливого. Він якраз в цьому відношенні був політиком. Він бачив, що в цій ситуації, яка склалася основна маса політично активного населеня України, вона орієнтувалася саме на такий не радикальний, а напіврадикальний варіант вирішення українського питання.
Але, коли він — правильно Ви сказали — організовував свою Центральну Раду і очевидно в нього були певні можливості стати на чолі, але на якомусь етапі, коли була сформована і ще паралельна рада, бо будували Раду самостійники, одну структуру, і другу структуру автономісти-федералісти, коли він побачив, що домінують все-таки автономістично-федералістичні настрої він вирішив іти на об'єднання і створити єдину раду. В цій ситуації він бачив єдність українських політичних сил важливим началом.
І потім, він стояв на ідеї, що хто б не став на чолі Центральної Ради, сама логіка подій революції, сама логіка політичного процесу приведе до того, що керівництво і український політичний клас поступово буде орієнтуватися на незалежницький варіант. По-перше, він не вірив в те, що з Росією можна зробити гідний варіант співжиття у вигляді автономії. Цей його висновок ґрунтувався на історії, яку він, так сказать, знав.
Це по-перше, а по-друге, його уявлення про майбутнє Європи і світу розходилося і з оцим соціалістичним уявленням, яке ґрунтувалося на тому, що буде соціалізм, потім солідарність і все це приведе до утворення великих федеративних об'єднань та й вся Європа буде федеративною, а потім в результаті цього питання про війни і про конфлікти зникне само собою ітд.
Він в оцю соціалістичну ідею, цей міф соціалістичний, в цю казку не вірив. Він виходив із реалій. В цьому відношенні Міхновський був більш реалістичний, ніж ті, хто керував Центральною Радою. Хоча його звинувачують в екстремізмі, в тому, що він ставив недосяжні задачі. Такий був час. І врешті-решт, не його руками, а руками його, скажем, політичних опонентів першого періоду революції і робилося те, що називається “Самостійна Україна”.
-Ще один важливий момент, який слід відмітити про значно тверезіший чи просто тверезий погляд з боку Миколи Міхновського на стан справ в 1917 році і в подальших роках Української революції. Власне він, на відміну від своїх політичних конкурентів соціалістів-федералістів, вбачав рушійшну силу будови власне цієї держави у створенні власної військової сили.
- Абослютно точно.
-Перша бойова українська одиниця - це був полк імені Богдана Хмельницького — була створена ним. І він теж був членом Українського війського клубу імені гетьмана Павла Полуботка.
Тобто, він випереджав не тільки в плані ідей, але й в організаційному плані, коли він безпосередньо участь українських частин...
-Безумовно.
-Тоді, коли його конкуренти власне говорили про те, що армії українській державі не потрібно, що потрібна міліція. І що взагалі запанує мир після оцією затяжної Великої війни.
-Так, це було одне з питань по якому постійно були дискусії і ворожнеча з соціалістами-федералістами. Він був впевнений, поскільки стояв на засадах самостійності, то головною, основною, так сказать, навіть не передумовою, а гарантом самостійності це була своя армія і свої збройні сили. В цьому він, звичайно, був у конфлікті з керівництвом Центральної Ради, зокрема з Винниченком, який був таким лівим соціалістом і був впевнений в тому, що армія непотрібна. А його звинуватили навіть в тому, що він неспроста настоює на тому, що військо своє потрібно і так далі. Тобто, що на цих підставах може сформуватися сам, скажем, новий “бонапарт”. І вони боялися більше нового “бонапарта” в середовищі українців, ніж того, що Україна буде позбавлена жодних надій на автономію і так далі.
-Пане професоре, якби так завершуючи розмову, як ми знаємо з другої половини 1919 року Микола Міхновський фактично виключений з активного життя в зв'язку з важкою хворобою, тобто з тифом, яким він перехвовір. Двадцяті роки перебування на Кубані і потім повернення до Києва. Повернення до Києва в 1924 році . З чим було власне пов'зане це його повернення? Чи його підвело політичне відчуття куди він повертається? І власне питання ключове, чи смерть Міхновського це було вбивство чи самогубство?
-В мене таке склалося бачення, що коли він жив і працював на Кубані, то на якомусь етапі, а саме десь там в середині- в кінці 1923 року, він відчув, що ним починають цікавитися спецоргани радянської влади. До них почала доходити інформація, хто такий Міхновський. Він почав переїзджати з місця на місце, там на Північному Кавказі був і очевидно він шукав можливість виїхать за кордон і оказаться в середовищі еміграції. Як транзитний пункт, мені здається, він вважав Київ. Коли він приїхав в Київ на початку 1924 року, то він зустрівся з тими людьми, які:
А. працювали в Києві десь на радянській роботі чи в культурних організаціях
Б. тих своїх знайомих по дореволюційні і революційні діяльності, які мали зв'язки з еміграцією.
Але разом з тим - це також реальність — він опинився під контролем радянських спецслужб, які починали його “обробляти”. Його декілька разів викликали він, так сказать, приходив після цих викликів стурбований ітд. І очевидно йому пропонували дозволити виїзд, але з тим, щоб він працював на якихось умовах на радянські спецслужби.
-Тобто, щоб просто бути агентом спецслужб?
-Абсолютно точно — агентом бути, бути агентом. І на якомусь етапі, коли його загнали, по-суті, в глухий кут відбулась оця трагедія, що він покінчив самогубством. Хоча він говорив в розмовах і говорив буквально за тиждень чи за пару тижнів до цього, що трапилось, що самогубство це справа малодухих ітд. Але трапилось те, що трапилось. Це була трагедія, викликана реальною ситуацією, але я не настоюю, що це було так. Цілком можливо, що в ході пошуків свого місця і своєї дальшої долі він вступив в жорсткий конфлікт із спецслужбами і це було не самогубство, а вбивство.
Матеріал підготував Назар Олійник