Галицьке повстання 1846 року, відоме також як «галицька рабація» чи «галицька різанина» є тою подією, яка, так би мовити, випала з історичної свідомості поляків.
Йдеться про виступ селян в Західній Галичині, яка разом зі Східною Галичиною творили Королівство Галичини і Лодомерії, коронний край Австрійської імперії. Ці землі відійшли під владу Габсбургів в 1772 році внаслідок першого поділу Речі Посполитої.
Події, що розгорнулися в ніч з 18 на 19 лютого 1846 року були лютою різаниною польських поміщиків, яких винищували польські селяни, вміло під’юджувані австрійською владою, але якими керувала ненависть до панів, котрі їх визискували і нещадно трактували як худобу.
До Вашої уваги, архівна розмова Польського Радіо з професором Францішеком Зєйкою з Яґєллонського університету у Кракові, який, на жаль, помер минулого року і котрий вважав, що знання незручних і трагічних подій, таких як «галицька різанина», так само важливе, як і славні діяння предків.
В середовищі польської еміграції народжується ідея про черговий незалежницький зрив. В кінцевому підсумку еміграційні діячі визначають термін вибуху повстання на весну 1846 року. Натомість всенародне повстання повинно було охопити як Галичину, так і Велике Познанське князівство, так само і Польське королівство [тобто землі давньої Речі Посполитої під владою Австрії, Пруссії та Росії –прим.] Однак завдяки витоку інформації, передовсім йдеться про інформацію, отриману прусською поліцією, проходять арешти як в Познані, так і в Галичині, у Львові. В цій ситуації приймається рішення пришвидшити початок повстання і воно визначається на 18 лютого 1846 року.
Але справа в тому, що про підготовку до повстання прекрасно знає і австрійська поліція, яка спільно з чиновниками на терені Галичини готує контрнаступ.
Як говорить історик, австрійській поліції було нескладно дізнатися про плани конспіраторів.
Змовники не приховували того, що вони готують повстання, звідси і ця повнота інформації. Контрнаступ йшов в добре окресленому напрямку, а саме йшлося про використання власне селян, простого люду для паралізації цього національного повстання. В цьому випадку австрійці мали в своїх руках один дуже важливий аргумент. Загальновідомо, що панщина була неймовірно обтяжливою для селян. Отож, панами в галицьких селах не були австрійці, а поляки. Вони не поводилися лагідно щодо селян, а навпаки. Є свідчення, головно в парафіяльних книгах, які говорять про існуючі конфлікти в селах Галичини власне між селянами та панами, і це передусім у Тарнівсько-Ясельському окрузі.
Так склалося, що в околицях Тарнова діяв селянин Якуб Шеля. Десь від 1833 року він був у відкритому конфлікті зі своїм поміщиком. За ті кари, які він накладав на Шелю, його родину та інших мешканців села Смажова та його околиць Шеля слав скарги до Львова, але також до Відня. У такий спосіб, цей Якуб Шеля серед селян став свого роду австрійським емісаром.
З огляду на те, що селяни не розглядали Польщу як свою Батьківщину, бо, правду кажучи, не мали якоїсь національної свідомості, то вони й сприйняли як правду, що їх пани дійсно готуються не до війни з австрійцями, а з ними. Диявольський задум австрійської адміністрації власне полягав в тому, щоб переконати селян, що пани готуються до повстання проти селян.
Професор Зєйка підкреслює, що власне брак національної свідомості серед польських селян дозволив австрійській владі легко їх переконати, що це дійсно правда.
Якщо ще можна було говорити про національну свідомість селян в часи повстання Костюшка, що вони були частиною польського народу, то внаслідок зростаючої в ХІХ столітті, в епоху поділів Польщі, прірви між польським селом та шляхтою, цей поділ ставав все глибшим. І в цій ситуації селяни охоче послухали нашіптувань, що пани, які всюди скуповували коней, зброю і всі ці приготування до війни скеровані саме проти них. У зв’язку з цим було прийнято рішення, щоб десь від січня 1846 року почати пильний нагляд селян за панськими маєтками.
Австрійці, послуговуючись Шелею та його людьми, розіслали по всій Галичині інформацію, що слід пильнувати панів, бо ті готуються до війни з селянами.
І коли приймається офіційне рішення, що повстання вибухне 19 лютого, то селян заздалегідь про це повідомили австрійці. Варти, які пильнували маєтки, одразу ж дають про себе знати і відбуваються збірки селян на бій проти панів.
Як підкреслює професор Зєйка, австрійці подбали, щоб акція селян була якомога більш скоординована.
Треба собі усвідомити, що в ніч з 18 на 19 лютого селяни починають напади на подорожуючих на місця збору повстанців фактично по всій Південній Галичині, починаючи від Перемишля аж по Краків. І повстання, оголошене в Кракові, не має нічого спільного з тим, що відбувається десь там в Тарнівському, Ясельському округах чи в районі Нового Санчу, тобто на провінції. Там повстанців затримують і схоплюють, а потім вже 19 лютого організовуються «чорні гурти», що нараховують від кількох сотень аж до кількох тисяч селян, озброєних в ціпи, пили, вила, палки ітд. Ці «чорні гурти» йдуть від двору до двору, винищують і мордують панів, різного роду панську службу, але й також священників. Жорстокість в деяких випадках є вражаючою.
Ця рабація як коток проходить десь близько двох-трьох тижнів. «Чорні гурти», як правило, йшли до інших панських маєтків, щоб не мати жалю до своїх добрих панів. Тому гинули як погані, так і добрі пани, бо їх вбивали чужі селяни. Гинуть невинні люди. Гинуть також і діти, жінки. В ті перші дні виступу не було ніякого жалю і то що польський поет і драматург Станіслав Виспянський оповідає в своїй повісті «Весілля», де один з героїв каже, що «мого батька пилою різали», то це ніяке не перебільшення. Така дійсність нам відома з тих часів.
Селяни мали свою правду і звідси прояви цієї помсти, яка була жахливою, але їхні дії в якомусь сенсі можна зрозуміти. В цьому випадку відбувся вихід багатовікової ненависті, багатовікове приниження людини. Жеромський в своєму творі, вкладає в уста Якуба Шелі слова, про те, що «я навіть на воловій шкірі не списав би тих всіх переслідувань селян з боку панів».
Отже, вина була з обох боків. Це була страхітлива подія, бо зазнало поразки повстання у Кракові, загинув його керівник Едвард Дембовський і ще близько тисячі осіб. Як правило, мова ведеться про 5 тисяч людей, поранених і арештованих, і запроваджених до в’язниць.
Історик відзначає, що тема антиклерикального підґрунтя виступу галицьких селян в 1846 році часто випадає з поля зору.
Ми маємо приклад декількох смертельних жертв серед священників, але також є свідчення про кілька десятків, а однозначно відомо про кільканадцять сильно побитих священників, скатованих, яких зв’язаних доставлено до буцегарні.
До сих пір на цей аспект справи вкрай рідко звертали увагу, а саме, що «галицька рабація» це не лише рух, спрямований проти панів-повстанців. Цей рух був також спрямований проти Католицької церкви, проти ксьондзів, а особливо проти тих, хто був якоюсь мірою залучений в підготовку національного повстання.
Жорстокість щодо священників зовсім не була меншою, ніж у випадку самих повстанців. Записи і архівні документи, які я тримав в руках вказують, що не раз доходило до збезчещення монстранцій [ інакше кажучи дароносниць-прим.]. Скажімо, були випадки, коли ксьондз, вражений тим, що відбувається, виходив на чолі процесії з костелу з монстранцією в руках, вірячи в те, що йому вдасться заспокоїти «чорний гурт», то її виривали йому з рук, топтали ногами, а селяни били священника та учасників процесії.
Я думаю, що це теж питання глибини їхньої віри. На жаль, але часи панщини, то період ще досі окутаний таємницею, що дійсно відбувалося. До селян ставилися не як до людей, а як до знаряддя праці, (вони були) як живий інвентар, нераз нарівні з худобою.
Ксьондз часто був на боці панів. Тобто, звісно він проголошував Євангеліє, якщо ті селяни звернулися до нього, але казав бути їм послушними. Якщо селянин працював на панському полі впродовж 6 днів на тиждень, то він справді міг не вірити в Бога. Його віра не була глибокою.
Водночас історик вбачає глибинний сенс цієї гіркої події в минулому поляків.
В 1846 році ми всі заплатили рахунок за те, що сталося. З одного боку це була плата за байдужість, за брак вмілої роботи серед селян. Але це також була плата за небажання відмовитися від панщини. А з іншого боку, заплатили тому, що Католицька церква не вміла вести роботу серед селян. Тому ця селянська маса в жорстокий спосіб дала про себе знати в сніжні і морозні дні 1846 року. І ми повинні собі усвідомити, що, можливо, в цьому вищому вимірі, в історіософському це було потрібно, щоб це повстання дійсно вибухнуло. Це, можливо, було потрібно, щоб ми всі, також селяни, а не лише шляхта, щоб всі ми могли домагатися вільної Польщі.
PR/no