Казимир Пуласький є винятковою і колоритною постаттю, яка викликає до сих пір дискусії та неабияку цікавість – непримиренний борець за шляхетську вольницю і Річ Посполиту, американський генерал та національний герой Польщі та США. Варто наголосити, що 11 жовтня в США відзначають День пам’яті Казимира Пуласького.
Казимир Пуласький народився в 1745 році у Варшаві в родині Варецького старости Юзефа Пуласького, і вже з ранніх років був у вирі подій, які мали доленосні наслідки для Речі Посполитої. Мова - про виступ Барських конфедератів, одним з лідерів яких був його батько.
Конфедерацію проголосили 29 лютого 1768 року в місті Бар - одному з центрів тогочасного Поділля. Лідерами Барської конфедерації стали представники магнатерії Юзеф Пуласький, Вацлав Жевуський, Йоахім Потоцький. Конфедерати вибрали генеральним маршалком камянецького єпископа Адама Станіслава Красінського, а військовим маршалком став Юзеф Пуласький. Головною причиною вибуху повстання стало політичне рівноуправнення так званих дисидентів, тобто православних та протестантів, що відбулося під натиском Росії та Пруссії та з огляду на слабкість короля Станіслава-Августа Понятовського, залежного від імператриці Катерини II. Це був теж виступ за шляхетські вольності та проти російського диктату. Барська конфедерація тривала від березня 1768 року і до осені 1772 року, після її придушення відбувся І поділ Польщі.
Про звершення героя нашої передачі в ефірі Польського Радіо розповіла історик Анна Корнтатек з Музею імені Казимира Пуласького у Варці.
Казимир Пуласький перший свій, до слова, переможний бій проводить 20 квітня 1768 року під Староконстянтиновим. Від того часу відбувається його постійна боротьба, швидкі маневри, Пуласький долає величезні відстані. Це перші його чини, які приносять Пулаському гучну славу. На жаль, теж приходить час і перших невдач, розчарувань і криз. Смерть батька в турецькій неволі стала для нього страшним ударом. Героїчна оборона барськими конфедератами Окопів Святої Трійці закінчилася капітуляцією. Пуласький вперше у своєму житті опиняється в полоні. Окрім цього він змушений підписати принизливу капітуляцію, яку він, як людина примушена до цього, не мав наміру виконувати. Так і сталося. Коли його випустили з російської неволі Пуласький негайно включається у вир боротьби. Блискавичними рейдами проходить терени Поділля, Волині та Литви. Тим часом, його обирають маршалком Ломжинської землі, що є великим визнанням для когось, кому недавно виповнилося 20 років. Пуласький тоді проводить одну з найбільш блискучих, з моєї точки зору, стратегічно-тактичних операцій в своїй кар’єрі, чим стало зайняття Ясної-Ґури.
Як каже історик, 30 листопада 1771 року має місце трагічний в своїх наслідках для Пуласького замах на особу короля Станіслава Августа Понятовського.
Слід сказати, що формально Пуласький в цьому участі не брав. Проте в ході подальшого слідства доведено його чинну роль в цьому замаху, тобто він був фігурантом, але не натхненником. Замах був справою рук декількох осіб, які зголосилися з ідеєю до Пуласького. Він пристав на цю пропозицію, з тим, що він захопить короля за декілька десятків кілометрів від Варшави, привезе Станіслава-Августа на Ясну Ґуру, даючи поле для маневру загалу змовників. Він мотивував це тим, що недолуга політика короля є джерелом всіх бід, слабкості конфедерації і тим, що конфедерати змушені ще й воювати з королівськими військами, бо ж війна велася не лише з російською армією.
Замах не вдається. Короля відбивають свої війська і його благополучно доправляють до Варшави. Натомість Пуласький з тавром «кролевбивці» мусить залишити кордони країни.
Він відкидає звинувачення в «кролевбивстві», пишучи за кордоном цілий ряд універсалів, стверджуючи, що його наміром було відсунути короля від влади, але не його вбивство. На жаль, сеймовий суд заочно засуджує його до кари смерті та конфіскації майна. Дорога до Батьківщини йому раз і назавжди відрізана.
В житті Пуласького 1772–1777 роки є часом трагічних поневірянь поза Польщею. Перебуває в Дрездені, у Франції, а потім прямує до Туреччини, де деякий час воює на боці турків у війні проти росіян. Проте після підписання миру він змушений поспіхом виїхати як персона нон-грата. Пуласький повертається до Франції, де живе в злиднях, а навіть за несплату боргу потрапляє до в’язниці в Марселі. Проте доля усміхнулася йому.
В Парижі йому вдається познайомитися з американським дипломатом Бенджаміном Франкліним, який поза суто дипломатичними функціями також займається вербуванням здібних офіцерів в ряди американської армії. Здається на Франкліна зробила враження особистість Пуласького та його воля до боротьби, і він висилає Пуласького до Америки з рекомендаційним листом. В листі Франклін дуже схвально пише про Пуласького і його військові здібності.
23 липня 1777 року Казимир Пуласький ступає на американську землю в порті Марблгед поблизу Бостона. Вже через кільканадцять днів свого перебування в Америці він опиняється в ставці головнокомандувача Джорджа Вашингтона під Філадельфією. Кілька днів згодом Пуласький направляє в Конгрес свою пропозицію прийняти його на військову службу. 11 вересня він бере участь в своїй першій битві над рікою Брендівайн, що відбулася між Честером і Філадельфією. Пуласький мав там себе прекрасно проявити, раз йому, цілком новоспеченого добровольця після першого ж бою, Конгрес надає звання бригадного генерала. Одночасно з цим Казимиру Пулаському доручено сформувати кавалерійський полк. Ця пропозиція, скерована до одного з найкращих кавалеристів тогочасної Європи, і солдата, що найкраще себе почував з шаблею в сідлі, напевно дуже його втішила. 3 жовтня він б’ється під Джермантаун, а зимою несе патрульну службу в околицях Трентону. Одночасно з цим Пуласький проводить вишкіл солдатів, муштрує їх і вчить всього того, що було близьким і добре знаним європейському кавалеристу того часу, але що було цілковито незнаним на американських теренах. Там Пуласький зіткнувся з військом, яке не викликало в нього особливої радості, бо це було щось на кшталт гіршого варіанту польського посполитого ополчення.
Війна за незалежність США була дуже виснажливою для американців. Наступний, 1778 рік є дуже важким для американської армії. Відчувалася нестача практично всього: грошей, зброї, продовольства. Колоністи зі змішаним почуттями приймають війська американської армії. Пуласький звик, що його і його вояків-конфедератів в польських селах і містечках приймали з простертими обіймами, жертовно ділячись всім потрібним, прикро вражений реаліями Америки та не може призвичаїтися до них. Проте він продовжує свою службу.
Восени 1779 року Пуласького скерували там, де було найважче – на південний фронт. Він воює під командуванням генерала Лінкольна, а 15 вересня пише свій останній лист, який знаходиться в фондах Музею Казимира Пуласького. Там він доповідає генералу Лінкольну, що знаходиться 7 миль від міста Саванна і що квартирує у вдовиці Гіббон.
9 жовтня 1779 року відбувається славнозвісна і трагічна для Пуласького битва під Саванною. Бачачи, що американо-французькі війська були зустрінуті ураганною атакою з фортеці Спрінгхілл, Пуласький намагається впорядкувати штурм і клином прорвати англійські фортифікації. Проте перший залп картечі збиває його з коня, і він падає поранений. Пуласького поспіхом прооперували в польових умовах, напевно це було зроблено не надто стерильно, в результаті чого в нього з’являється гангрена і лихоманка. Непритомного Пуласького відправляють на американський корабель «Вейсп», намагаючись його доправити до лазарету в Чарльстоні. На жаль, Пуласький помирає посеред океану, а його огорнуте в вітрильне полотно тіло ховають на дні океану.
Анна Корнатек відзначає неабияку вдачу Казимира Пуласького, яка дозволила йому досягнути чималих висот.
Він був імпульсивною людиною, людиною бурхливої вдачі, амбітним і з неймовірною енергією. Пуласький дивував своєю наполегливістю в досягненні поставлених перед собою цілей. Не раз стикаючись з перешкодами він часто знеохочувався, але бачачи можливість їх подолання, в нього з’являлася нові сили. Власне те, що сьогодні вражає в його постаті, так це, що ця людина завжди знаходила в собі сили, без огляду на попередні невдачі. Не має сумніву, що безчинність була йому чужою, бо вона його паралізувала.
Пуласький, як неймовірно темпераментна особистість не завжди міг опанувати свою енергію і звідси його дуже гострі звернення до американського конгресу.
Джордж Вашингтон бачив в Пулаському такого самого плану людину як і він сам – людину шляхетського походження, людину честі. Обидва належали до того самого стану. Вашингтон вважав, що Пуласький, як людина, що втратила маєток во ім’я ідей гідний найвищої похвали і визнання.
Якщо подивитися на відносини Пуласького і Вашингтона, то можна сказати, що їх характеризувала не лише коректність, але й обопільна повага та симпатія.
Легенду Казимира Пуласького в Америці власне започаткував сам Джордж Вашингтон, який на звістку про смерть Пуласького визначив для варти в таборі американської армії гасло «Pulaski» - відповіддю було «Poland».
PR/no