Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року з питання незалежності України нерідко розглядається як свого роду формальний додаток до Акту про проголошення незалежності України, ухваленого 24 серпня 1991 року Верховною Радою УРСР. Вирішальний вплив на таке сприйняття має не лише факт, що саме 24 серпня є офіційний Днем незалежності, але й політика пам’яті української держави. В той же час, важко переоцінити феномен 1 грудня 1991 року як демократичного волевиявлення мільйонів українців, які виходили з совєтської тоталітарної дійсності, так само і той факт, що в той же день вони обрали першого президента нової держави. Ним став голова Верховної Ради України і колишній комуніст Леонід Кравчук.
Про 1 грудня 1991 року мій колега Назар Олійник розмовляв з професором Федором Турченком із Запорізького національного університету.
-Федоре Григоровичу, чи Ви погодитися з тим, що 1 грудня 1991 року перебуває великою мірою, якщо ми говоримо про суспільний дискурс, про історичну пам'ять українців, в тіні власне 24 серпня 91-го року?
В той же час, ми маємо справу з історичною подією, з демократичним волевиявленням тоді ще якоюсь мірою жителів УРСР щодо статусу України. Власне ми маємо справу з підтвердженням акту 24 серпня. Чому так склалося і яке власне значення того, що відбулося 1 грудня 1991 року?
-Я з Вами абсолютно згоден, що значення цієї події в історії України недооцінене. Справа в тому, що 24 серпня, коли була проголошена незалежність, частина суспільства і в Україні, і особливо в Росії не сприйняла цього всерйоз. До певної міри думали, що це якась ситуація і подія, яка відбулася під впливом фактів не зовсім стабільних і ненадовго, що пройде час і ситуація знову повернеться на ту позицію, на якій вона була. В Росії не сприйняли всерйоз те, що було на Україні 24-го числа і вони вважали, що все колись повернеться. І коли відчулося, що це не так, почався тиск на Україну різними способами. Це було пов'язано з тим, що російське суспільство, російська верхівка, тепер на чолі якої стояв Єльцин, вона не уявляла собі майбутнє без України. Як тільки у нас відбулося проголошення незалежності через деякий час, через декілька днів, 28 серпня у нас в Україні з'явилася делегація впливових російських діячів: генерал Руцкой, Собчак і Станкевич. Вони приїхали з метою вмовити Верховну Раду анулювати Акт незалежності України. Його характеризували як «національний романтизм», який скоро мене. Вважали, що треба залишитися в умовах Радянського Союзу, ну, скажем так, оновленого.
-Пане професоре, для Міхаїла Горбачова, який ще тоді був президентом ще існуючого тоді Радянського Союзу, власне результати референдуму, так само як і для керівництва нової Росії, яка там повставала, для Єльцина стало шоком те, що понад 90% населення УРСР, України проголосувало за незалежність. І є навіть така відома історія, про те, що Горбачов не міг повірити, що десь там 54%, якщо не помиляюся, в Криму за те, щоб бути незалежною державою.
Власне, що вплинуло на такий високий результат? Бо є різні версії, скажімо, що Радянський Союз валився і тому люди пішли голосувати за незалежність.
Як Ви вважаєте, що дало феномен в понад 90% українців в тому числі в Криму, де понад половина проголосувала за незалежність?
-Були фундаментальні фактори цієї події, бо незважаючи на те, що Україна перебувала в складі Росії, в складі Радянського Союзу, ця ідея незалежності вона залишалася десь у свідомості, підсвідомості. Це по-перше. Інша ситуація, інша причина, в чому справа? В тому, що в цей час склалася своєрідна політична ситуація, коли майже всі соціальні групи, політичні партії були зацікавлені в тому, щоб була затверджена, була закріплена оця незалежність. Багато залежало не стільки від демократів, які були готові боротися, які власне і привели цю незалежність. Вони відіграли основний фактор 24 серпня, коли проголошено незалежність. Але була ж стара комуністична еліта, яка взагалі залишилися при владі. Вона також виявилася зацікавленою, щоб Україна нарешті стала незалежною. Вона була вихована в Радянському Союзі, але вона була вихована на Україні. І після того, як розпався Радянський Союз реально, в більшості цієї еліти, керівництва не було ні матеріальних, ні моральних стимулів продовжувати залишатися в цій системі відносин, яка була при Радянському Союзі, коли вони були другорядними, коли не мали сили і не мали повноважень бути керівниками. А тут вони стали керівниками, керівниками держави і їм це, скажем так, не то, що сподобалося — вони бачили в цьому сенс, і політичний, і економічний, і сенс для особистого самоствердження.
Далі політика Росії. Розумієте, політика Росії була невиваженою, політика Росії була грубою. Політика Росії була така, яка вона була. Негайно після проголошення незалежності почалися розмови про те, що, якщо Україна залишиться незалежною, то треба негайно поставити питання про перегляд кордонів і що деякі території, в тому числі Крим, в тому числі Донбас, в тому числі інші території повинні відійти до Росії.
-Тобто, вже розігрувалася ця карта сепаратизму...
-Уже ця карта сепаратизму розігрувалася уже з перших днів незалежної України і вона ніколи ця карта не знімалася з порядку денного російської верхівки.
-Як ми знаємо був референдум 1 грудня, але одночасно це були вибори президента України. Фактично ці вибори показали ті моделі проведення виборчого процесу, які потім ми вже знали у наступні вибори, і президентські, і парламентські, коли демократичній опозиції складно було об'єднатися, почалися чвари. А з іншого боку, був адмінресурс.
Ми знаємо, що першим президентом став Леонід Кравчук, який набрав 61,5%. Чи взагалі був якийсь інший сценарій? Зокрема розглядався варіант, якщо демократи, націонал-демократи Левко Лук'яненко, Ігор Юхновський зняли би свої кандидатури на користь В'ячеслава Чорновола. Чи це якось могло змінити історію?
-Склалось так, що очевидно не могло б. Але може й могло б, в тому плані, що хоча розколотість демократичного табору — це характерна риса не тільки для України. А тут справа в тому, що українська оця номенклатура, яка прийшла до влади вона в цей час проявила себе патріотизмом, чого раніше. Ми пам'ятаємо про ту агітацію, яка велася за незалежність, за те, щоб проголосували за проголошення незалежності, яку вела саме тодішня влада на чолі із тим же Кравчуком, який був головою Верховної Ради. Відбувся своєрідний, унікальний випадок, коли інтереси номенклатури і демократії збіглися. В цій ситуації не можна сказати, що демократія програла. Те, що, наприклад, В'ячеслав Чорновіл одержав майже четверть всіх голосів і переміг в трьох областях Західної України, це вже був успіх. Звичайно, успіх половинчастий, але він показав потенційні можливості демократів, роз'єднаність звичайно була й залишилася і на перспективу. І вона зараз є. Але тут от, що треба пам'ятати — треба ж пам'ятати цю подію не статично, а динамічно ми ж знаємо, що після перших виборів почалися другі...
-Так, власне, потім цей вибір національно-демократичний, назвімо його проєвропейський, з кожними виборами поступово поширювався: вибори 2002, 2004, революція ітд. Тобто, цей 1991 рік, власне став динамікою.
-Став тим початком, який заклав тенденції. Ця проєвропейська, демократична тенденція, вона поширювалася із Заходу на Схід. І вона власне напередодні Революції Гідності перейшла Дніпро і дійшла до східних областей України. І тому власне тоді відбулася агресія, бо Україна тоді виходила із сфери впливу Росії, виходила на загальноєвропейський простір, виходили люди, виходили виборці, виходили мільйони центральноукраїнців, східноукраїнців, які перебували десятиліттями під тиском, під впливом проросійський, прокомуністичних сил і вони зараз обирали зовсім інший вектор політичного, економічного розвитку, взагалі іншу парадигму розвитку, яка була закладена історично ще тисячу років назад, коли українці прийняли християнство і були частиною Європи, Великої Європи.
Матеріал підготував Назар Олійник