Нашому дідусеві завжди буде 27 років… Це історія Юліана Лучки, українця з села Пробіжна теперішнього Чортківського району Тернопільської області, який загинув під час Варшавського повстання… Історія, зібрана його родиною з невеликих клаптиків, збережена і леліяна.
Продовжуємо говорити про Варшавське повстання і розповідати про збережені, незабуті історії того часу. Про свого дідуся Юліана розповідає внучка Кая Прусіновська – вчителька, музикантка, голос якої ми не раз чули у дитячій частині нашої передачі.
- Дідусь Юліан Лучка, чоловік моєї дорогої бабусі Зосі, справді був українцем і походив з Поділля. Все, що ми про нього знаємо, ми дізналися від бабусі. Наш дідусь у Варшаві жив зовсім трошки. І це – історія воєнного кохання. Для наш дідусь Юлько завжди матиме 27 років. Хоча пізніше, коли наша бабуся нам про все розповідала, то нам важко було уявити, що поруч біля 50-ти, 60-ти чи 70-ти літньої жінки, є хтось настільки молодий. Але коли я склеїла його історію з маленьких частинок, то зрозуміла, що він загинув, коли йому було 27 років. І це було третього дня Варшавського повстання. Він загинув десь на Повіслі (район Варшави - ред.). І вже більше родина його не бачила.
Дідусь Каї познайомився із бабусею Зосею у Німеччині. І це була дуже цікава історія…
- Після того, як москалі увійшли на західну Україну, дідуся совєтські органи внесли до списків. Це був список так званих підозрілих осіб, з якими треба було навести порядок. А причина була у тому, що він мав середню освіту і організовував сільські танці. Він також був дуже активним членом своєї громади у селі Пробіжна, зрештою дуже цікавого села. І тоді його запроторили до в’язниці. Звідти чудом йому вдалося втекти. Його катували… Він втік на захід і якимось чином потрапив до Франкфурту, невідомо як. Там він познайомився з моєю бабусею, яка була полькою з Вільнющини. До війни вона вивчала полоністику, а після того, як її ліквідували, то також певний час медицину. А потім польським студентам вже не дозволяли вчитися і їх направили на примусові роботи. І під час них Юліан і Зося познайомилися. Обоє вони були дуже гарні. Зося того дня, коли вони зустрілися, мала білу блузку у гарні сині вишиті квіти, а Юліан виглядав як Рудольф Валентіно. І, ймовірно, їх поєднав спів. Вони знали дуже багато спільних пісень. Ця дружба дуже швидко переросла у подружжя, вони одружилися у Франкфурті. А далі бабуся вже була при надії, мала народитися моя мама. Але, оскільки, ця вагітність була під загрозою, це була складна ситуація, вона отримала згоду на виїзд до своєї мами. Дідусь отримав коротке звільнення, приїхав до Варшави, вони жили на Повіслі у родичів. Це було до квітня 1944 року. Їм обом було більш менш по 27 років. Моя мама народила швидше, у сім місяців. Вона чудом вижила. А бабуся втратила молоко через цей весь стрес. Третього дня Варшавського повстання дідусь вийшов з дому, аби продати свій останній костюм. Це – останній спогад. І його справді бачили під аптекою, у бомбосховищі. Коли бабуся його шукала, люди, що були присутні там під час тривоги, розповіли, що вони бачили молоду людину у вишиваній сорочці. Він увесь час в ній ходив. І він справді мав сльози в очах і коли хтось його хотів перевірити, то після цього він вже не повернувся. Ми не знаємо, що сталося… Пізніше також хтось десь його бачив. Бабуся казала, що мабуть його випустили, адже він був невинний. І це все. Тут цей слід обривається. Лише згодом я була в Україні декілька разів і дізналася більше про нього, про його родину…
І ця пам’ять живе досі… У спогадах, фото, повазі…
Найважливіше те, що дідуся ми завжди пам’ятаємо. Він ніби завжди серед нас. Дідусь дочекався чотирьох онуків і дев’ятьох правнуків. Це дуже важливо…
На початку двохтисячних Кая Прусіновська вирішила відвідати Пробіжну, аби знайти хоч якийсь слід про свого дідуся Юліана. І ця подорож відкрила перед нею ще більше історій… Що цікаво, про цю історію я дізналася цього року на Великдень. Кая разом зі своїм чоловіком допомогли мені у проведенні великодніх гаївок для українців у Варшаві. І тоді вона сказала: «Думаю, колись мій дідусь теж водив гаївки. Але я про це читала лише у книжках. І сьогодні вперше це переживаю, ці пісні»…
Єдина матеріальна річ, яку ми мали на згадку про нього, це було фото. Це було фото на документи. У день, коли його було зроблено, дідусь дуже постарався. Його волосся було дуже гарно укладене, вуса були дуже елегантні і вузькі, був одягнутий у прегарну сорочку, яку видно з-під піджака. Він мав також дуже серйозний вираз обличчя. Аж важко собі уявити, що це молодий 27-літній хлопець. Адже він має дуже серйозний погляд. І я мала лише цю фотографію і від бабусі назву села, звідки він походив. Коли ми туди поїхали з Янушем – моїм чоловіком, але тоді це було ще перед нашим шлюбом у 2000 році, то нами заопікувалися люди, яких ми зустріли у магазині, куди ми зайшли на морозиво і солодку воду, адже було дуже гаряче. Там нас обступила група місцевих жителів. Вони з цікавістю нас слухали, їм було цікаво, чого ми шукаємо, що ми робимо у них… І як тільки я витягнула це фото, вже збільшене, аби було добре видно, то було велике зворушення… Люди казали: ми поїдемо, пошукаємо, допоможемо вам, точно ще хтось пам’ятає. Виявилось, що у тому селі ще жила особа більш менш у віці мого дідуся. І люди сказали так: «Це був друг твого дідуся, вони разом грали у футбол. Вони грали в одній команді». Там було три команди – єврейська, польська і українська. І я зараз вже не пам’ятаю, ким саме у команді був дідусь, бо не розуміюся на футболі, але все ж ми зустріли його футбольного друга у селі Пробіжна. Там досі є руїни костелу, синагоги. Там також є греко-католицька церква. Що цікаво, від бабусі ми знали трохи родинних історій. Наприклад те, що батько дідуся був органістом у греко-католицькій церкві. Ми були у цій церкві. Там я змогла на спеціальних педалях видобувати повітря, а Януш грав на органах, на тих самих органах, на яких грав мій прадідусь Філіп.
Окрім футбольної історії. Знайомства з родичами Юліана Лучки, були ще й пісні…
Коли я була тоді в Україні, то я також вивчила там дві чи три пісні. Бабуся також запам’ятала дві пісні від дідуся. Я їх пам’ятаю, це були досить прості пісні, популярні...
А друга – це трагічна балада, яку всі знають у різних варіантах і вона має своє джерело, це була правдива подія.
Ви слухали історію Юліана Лучки, який загинув третього дня Варшавського повстання. Про свого дідуся розповідала Кая Прусіновська. Невідомо до кінця, що з ним сталося, але додому він так і не повернувся.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі
Мар’яна Кріль