У всьому світі живе понад 20 мільйонів поляків та осіб польського походження. Велика частина – це представники польської національної меншини, які народилися і проживають в Україні, Білорусі, Литві, Латвії, Молдові, Казахстані, Росії та інших країнах. Ці люди народилися і живуть у цих країнах, мають польську національність, але громадянство країни свого проживання. Інша частина – це поляки, які емігрували з Польщі до різних країн і творять там полонійні спільноти. Можемо цю категорію також називати польською діаспорою у світі. Сьогодні представники польської меншини, а також Полонії з Аргентини та США розкажуть про те, як це бути поляком в іншій країні, як підтримувати мову, звичаї, культуру, будучи або далеко від дому, від Польщі, або ж перебувати у багатокультурному середовищі.
Так є у випадку Людмили Янушевської, яка народилась і росла у Хмельницькому у мішаній польсько-українській родині. Людмила уже 15 років проживає у Польщі, де навчалася і зараз працює.
«Я – з міста Хмельницький, з району, який називається Гречани або Ґречани, дві назви функціонують у польській мові. Раніше це було село, яке було розташоване біля міста. У цьому селі колись жили лише поляки, як, наприклад, моя бабуся мені розповідала, коли вона була дитиною, пізніше у молодому віці, у дорослому, то в селі кожен знав, хто – українець. Їх у цій місцевості було мало. Я також пам’ятаю часи, коли був чіткий поділ: хто був поляком, той був католиком, а хто – українцем, то був православним. Але інша бабуся мені розповідала, що як у нашому селі жили українці, бо, наприклад, хтось з кимось одружився, або дівчина вийшла заміж і прийшла до нас з іншої місцевості, то, якщо така людина була українцем чи українкою, то також навчалася польської мови. Через кілька років важко було зорієнтуватися, чи вона місцева, чи звідкись приїхала до нас. Адже колись люди в межах цього села говорили лише польською. Це була мова, яка функціонувала всюди – вдома, на вулиці. Бабуся розповідала навіть, що коли йшли до міста, то в місті також між собою говорили польською. Я чула такі історії, що у 90-х роках були такі старші люди, які не говорили українською. Вони, звісно, розуміли українську, російську мову, бо ці мови були всюди навколо, але ці люди не мали такої потреби, аби говорити тою чи іншою мовою. Будучи в Україні, я не сумнівалася в тому, що я – полька. Сумніви почалися тоді, коли я приїхала до Польщі на навчання. Адже для людей, які виросли у якомусь багатокультурному суспільстві, або такому, де було одночасно кілька культур, то вони можуть зрозуміти, що є певна особа, яка походить з певної місцевості, однак має іншу національність. Ось, наприклад, як я: маю українське громадянство, але – польську національність. Коли я про це говорила під час навчання в університеті в Польщі, то мої друзі трохи проблематично це розуміли. Як це так? Як це можливо? Пригадую, як на другому чи на третьому курсі я повинна була вкласти собі це в голові: ким я є? Адже я приїхала до Польщі і раптом до мене почали говорити, що приїхала українка. Я була здивована: чому українка? Як це? Я не могла собі сама цього пояснити. Я пояснювала їм, що я – полька з України, що у мене польська національність, але також я – українка. Адже я там росла, виховувалась, вчилася, я там маю родину, врешті, я – громадянка України. Що це дві речі, які не виключають одна одну. Вони лише доповнюються».
Дійсно, іноді важко пояснити людям, що, незважаючи на те, що у когось є польське походження, але вдома, наприклад, говорилося українською чи іншою мовою, бо мішана родина або ж ще з якихось інших причин. Але в родині знають і зберігають пам’ять про польське коріння. Хоч не завжди це було просто у випадку польської національної меншини. Попри це, в Україні, Білорусі, Литві, Латвії, Молдові та інших країнах працюють польські організації, громадські школи, духовні осередки, які є чимось значно більшим для спільнот, які їх відвідують і підтримують. Передусім, це – зв’язок з власним корінням, традицією. І так є у випадку не лише польської національної меншини, але й у випадку представників польської діаспори у світі. Я запитала Ізабелу Йоанну Беррі, яка понад 30 років тому виїхала з Польщі, спочатку – до Греції, потім – до Канади, і згодом – до США, чого їй бракує на еміграції і як вдається відбудовувати те, що було у рідному домі, як було на початку цієї еміграції.
«Преса, книжки, радіо. У Польщі ми була слухачами Третього каналу Польського радіо. Ми виховувались на цьому радіо. Це були часи, коли інтернет ще не був таким доступним і поширеним явищем, як сьогодні. Тому взагалі не було мови про те, щоб слухати радіо з Польщі через інтернет, щоб можна було увімкнути все, що хочеш. Нам бракувало культури. Це – передусім. Звісно, та культура певною мірою була присутня у США, адже це були часи, коли багато митців з Польщі приїжджали до Америки. З різними виставами, концертами. Іноді це були просто неймовірно цінні та цікаві речі. Я пригадую один із концертів, дуже добре його пам’ятаю. Але були і не дуже вартісні речі, приїжджали театральні групи зі слабенькими спектаклями. Тому треба було обирати, що ти хочеш побачити. І я хочу сказати, що незважаючи на цей сум за культурою, я і далі вибираю те, що відповідає моїм смакам, те, що мені до душі. Я не йшла на все, що пропонували полонійні організації, а лише на деякі речі. Тому це була якась компенсація. Трохи пізніше, будучи в Канаді, я розпочала навчання в університеті. Я мала там доступ до величезної колекції книжок, яка постійно поповнювалась. В університеті Альберти, де я тоді жила, був дуже сильний відділ славістики, і, відповідно, – хороша бібліотека. Там є дуже велика колекція польської літератури. Тому це якось вирішувало мою проблему. Але, звичайно, я постійно просила батьків, які були в Польщі, знайомих, будь-кого, аби вони мені висилали книжки, газети. Іноді газети йшли навіть по шість тижнів. Потім ці газети з’явилися у нас. Було створено книгарню. Та книгарня якоюсь мірою почала вирішувати наші проблеми. Там ми були постійними клієнтами. Щотижня туди надходили польські газети. Але це було значно пізніше».
Дехто живе за межами Польщі десятки років, дехто вже там народився, але є й недавня еміграція, і не лише до європейських країн, але й до більш віддалених. Кароліна Бармута з кількома перервами проживає у Буенос-Айресі вже 13 років. Вона каже, що, якщо ти дуже сумуєш за Польщею, рідним домом, кухнею, танцями, музикою, то все це можна знайти у цій країні, адже там Полонія – дуже велика і має свої традиції.
«В Аргентині проживає кілька поколінь поляків, це – близько мільйона осіб польського походження або безпосередньо поляків, які народжені в Польщі, наприклад, так, як я, які приїхали до Аргентини з різних причин – зі службових чи особистих. Навколо цієї полонійної спільноти створено багато товариств, об’єднань, осередків. Кожна організація певною мірою підтримує польську культуру та традиції. Більшість з них працює під патронатом Об’єднання поляків в Аргентині, яке піклується про організації, структуру, також здобуває певні кошти на діяльність, які виділяє польська держава для польських осередків за кордоном. В Буенос-Айресі, де я зараз знаходжуся, функціонує Польсько-аргентинське культурне товариство, яке регулярно організовує традиційні вечері, чи то різдвяні зустрічі, або ж пов’язані з іншими важливими святами. У цьому ж місті є польська бібліотека – «Домейко», яка є найбільшою польською бібліотекою в регіоні Південної Америки. Серед Полонії, особливо серед молодих людей, дуже популярними є танцювальні зустрічі, де молоді люди можуть вивчати польські танці, а також існує гарцерство – польський скаутинг. Ці люди постійно організовують поїздки, вогнища, вони також співпрацюють з іншими гарцерськими полонійними осередками у всьому світі. В Аргентині і справді є багато можливостей для того, аби забезпечити собі контакт з Польщею, коли хтось сумує, коли комусь бракує польської кухні, то також можна приєднатися до польського клубу або прийти на дуже популярний тут ланч, який раз на місяць організовує «Польське вогнище». До цього є багато іншої культурної діяльності, наприклад, зустрічі з авторами, з письменниками. Тут виступають відомі піаністи, вокалісти. Минулого року ми мали нагоду почути сучасний гурт, який грає традиційну польську музику, у яку вплітає джаз та електроніку, «ДаґаДана».
Поляки за межами Польщі, як з діаспори так і з меншини, одностайно кажуть, що для них за межами своєї батьківщини важливо мати зв’язок з Польщею, традиціями, мовою, культурою. У випадку меншини цей зв’язок – дуже різний, тісніший чи слабший, так само, як і у випадку діаспори. Є чимало традицій саме місцевих, які не для кожного поляка у Польщі відомі. Дуже часто відбувається взаємне проникнення культур – польської і тої, серед якої ця польська культура живе. Важливо вміти це сприймати і культивувати те, що дороге і важливе для кожного, а також вміти шанувати те, що для інших має важливе значення.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі
Мар’яна Кріль