Нещодавно у Любліні відбулося урочисте вручення XVI нагороди «Angelus». Це – суспільна і почесна нагорода, що була створена з метою представлення осіб, що особливим чином працюють для кожної людини. Цього року лауреатами люблінського «Angelusa» стали отець-доктор Стефан Батрух – парох греко-католицької парафії у Любліні, група люблінських волонтерів «Гарячий патруль», що під час пандемії розвозили їжу для люблінських лікарів, волонтерка Юстина Домасєвіч, культурна аніматорка Альдона Дзєнцьола, художник, фотограф Роберт Пранаґал, музикант Кшиштоф Цуґовський, а також письменниця, культурна менеджерка, видавчиня Александра Зіньчук. З цієї нагоди ми поспілкувалися з Александрою про її багатолітню працю. А вона є дуже широкою і багатогранною.
Александра Зінчук походить з Люблінщини, з польсько-українсько-білоруського прикордоння. Поетеса, есеїстка, громадська діячка, кураторка мистецьких проектів, авторка і редакторка численних публікацій, редакторка видавничої серії «Східний експрес», у рамках якого виходять переклади творів польською мовою українських, білоруських, угорських, литовських та інших авторів. Александра Зіньчук є головною редакторкою інтернет-часопису «Kultura Enter». У 2012 році вона разом із командою однодумців створила дуже важливий проект і книжку «Поєднання через важку пам’ять. Волинь 1943». Можна ще дуже багато сказати про Олю Зінчук… Це – людина, яка у своїй праці часто є дуже непомітною, тихою, скромною, але робить надважливі речі для польсько-українського діалогу і поєднання. І їй це вдається, попри все.
- Це – моя дорога. Коли з перспективи часу я дивлюся на різну діяльність, то якщо і десь для мене було замало якихось знарядь для роботи чи то простору, десь, де я була, а також у контексті людей і місць, я завжди старалася працювати, перемагаючи певні обмеження. Для мене завжди була визначальною цікавість до світу, людей… Можливо, це прозвучить досить голосно, але це також свого роду суспільна дипломатія, не лише у роботі, але просто, щодня, у суспільній діяльності, громадській, але й також у тій діяльності, що є моєю пасією, як, наприклад, література чи мистецтво, театр. Ця нагорода для мене є великою несподіванкою, я приймаю її з покорою. Бути у гроні таких фантастичних людей, що до цього часу отримали нагороду, для мене є дуже важливим, це прийняття і оцінка у середовищі того, що впродовж багатьох років я робила і роблю у Любліні, для Любліна чи то на території нашого Сходу. Ця діяльність – це також питання мого вибору, те, що я залишилася саме тут, адже тут цікавіше, - розповідає Александра Зіньчук.
Александра Зіньчук у своїй роботі багато займається пам’яттю, минулим, встановленням діалогу, порозуміння на тлі складної історії між Польщею і Україною, і не тільки… Велика подруга України і українців мала і має багато друзів з України, які у її діяльності відіграють дуже важливу роль…
- Я усвідомлюю те, що ця нагорода не поверне життя певним людям, які були для мене важливими. Тут я маю на увазі українців, що загинули на фронті. І я знаю, що ця діяльність задля поєднання чи, говорячи, більш делікатно – створення певних мостів у нашому все більш двокультурному польсько-українському середовищі з огляду на все більше діаспору, міграцію з України, а тепер також і з Білорусі, з’являються певні речі, які ми заново опрацьовуємо. І мої зацікавлення історією згодом почали перекладатися на те, як працювати з реальністю, з тим, що було колись і щоб воно не повторилося, наскільки це і далі важливе. Але все ж, коли щось робиться, то не думається про нагороду. Для мене великою винагородою є те, що наша робота для комусь буде потрібна, що це для когось важливе. І це найкращий момент. Але зараз дуже багато роботи - перед нами, тому ця нагорода є також тим, що мотивує і можливо додає крил у моментах сумніву, коли ти споглядаєш навколо на все, що відбувається. За останній час немає сприятливих умов для діалогу, філософії любові, для такої гуманітарної позиції, що формувалася впродовж років.
Для Александри Зіньчук дуже важливою складовою у її діяльності є праця для інших і допомога іншим людям і те, яким чином це робити у сучасності.
- Це також такий складний час, щоб оперувати тими закостенілими моделями в контексті допомоги. Допомога іншим – це дуже особиста сфера, справа власного вибору, часто дуже складних виборів. Люди, що дійсно допомагають, - непомітні, їх ніби немає. Часто вони відсутні у публічному, суспільному просторі. Звісно, вони з’являються і це дуже добре, що ми можемо їх бачити, що ми можемо спостерігати за цими жестами допомоги у різних соціальних групах, також і серед молоді. Але це ніколи не повинна бути елітарна категорія – допомога іншій людині. Ніколи не можна ставити себе у ситуації «я – кращий, бо…знаю, як змінити світ, я знаю, як когось оздоровити, як вилікувати якісь суспільні рани…». Звісно, це дуже важливо, що є такі люди, які знають, як це зробити, що вони з’являються і є лідерами, але це слід робити дуже делікатно і іноді просто заховатися. А часи надмірності, часи капіталізму, коли в нашому житті скрізь реклама, де цінності є дуже делікатними і крихкими, і які дуже легко затоптати, - погані. Тому, на мою думку, слід до цієї шизофренічної ситуації соціальних медіа, показування себе з якнайкращого боку підходити з певною дистанцією, шукаючи нових шляхів допомоги і, наприклад, такого звичного вміння «бути з іншими людьми», що відрізняються від нас, він наших найближчих, від нашого середовища, що відрізняються від нас у контексті творчості чи світогляду чи певним чином у соціальному контексті. Все це має значення, хоча так не має бути, тут ніхто не буде ідеалістом, і в певним момент повинен зіткнутися з життям і його реальністю. Але це важливо у контексті припинення такого дуалізму, а саме: якщо герої і супер герої, то що це – злі чи ті, що стоять десь поруч, непомітні. І дуже часто саме в масі цих непомітних осіб є найкращі історії. У моєму випадку це виглядає так, що з дитинства мене цікавили історії інших людей. Пізніше під час навчання в університеті я записувала історії головно старших осіб, згодом і інших, останнім часом записую більше історії жінок. І це такі історії допомоги іншим, про які з різних причин ми не почуємо, хоча б тому, аби берегти родинні таємниці. Або ж ці історії були настільки суперечливі і складні, що є і далі ризик, аби їх розказувати. Звісно, на такі історії чекають режисери, письменники і мабуть фотографи. Але у своїй творчій чи професійній діяльності я відрізняю ці моменти – наскільки це чесно використовувати чиюсь історію, а наскільки її треба передати іншим чином, також безпечним, що дуже важливо, у контексті якоїсь країни, наприклад, як зараз часто ми допомагаємо Україні чи Білорусі. Це слід робити дуже делікатно і обережно. Дехто використовує такі історії під проводом якихось організацій чи гучних гасел, також і політичних, і це стосується нас усіх, це переінакшення певних речей. А там, де допомога справді потрібна і її варто саме туди скерувати, то іноді хтось чекає на якось іскру, аби це зробити. І дуже добре, що цього року люблінський «Angelus» також отримали волонтери і групи, які працюють разом. Думаю, це також важливо.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі
Мар’яна Кріль