Анна Клосек із Варшави багато років займається street-фотографією. Подорожуючи Польщею, Західною Європою, фіксувала — загалом непомітні іншим — моменти міської юрби. Деякий час тому почала відвідувати схід Європи — Білорусь і Україну, після чого, можна сказати, переорієнтувалася. Цього року, за сприяння Міністерства культури і національної спадщини Речі Посполитої, здійснює проєкт «Там був кордон. Кордон, якого немає», фотографуючи загалом забуті села колишнього східного польського прикордоння — місцевості, що колись прилягали до державного кордону Польщі і Радянського Союзу, кордону, що проіснував із 1921-го до вересня 1939 року. Нам вона розповіла про подробиці цього фотопроєкту.
Анна Клосек:
— Вуличною фотографією я займаюся вже10 років. Це такий вид фотографії, коли одна світлина це по суті одна історія, вона вміщує все — від початку і до кінця... Це цілі дні мандрування вулицями міст, у юрбі людей, і чим їх більше, тим більше я почуваюся як риба у воді, позаяк тоді легше зловити цікавий кадр. Утім настав момент, коли я відчула потребу фотографувати так, щоб весь процес поєднувала одна думка, одна тема. Так виникла ідея помандрувати давнім східним прикордонням Польщі і розповісти світлинами про його сьогодення... Та всі причини вибору даної теми — це окрема, довга історія...
Якщо коротко, то одна з них — це родинне коріння Анна Клосек, бабця якої родом зі Львова... Хоч їй вже 91 рік, то вже 5 років поспіль вони удвох із Анною відвідують Львів, відвідують помешкання, де вона провела дитинство — у будівлі театру ім. Заньковецької... І за кожним разом її бабця — надщаслива від поїздки. А навесні цього року Анна вже сама вирушила в Україну у подорож уздовж всього східного кордону довоєнної ІІ Речіпосполитої і Радянського Союзу.
— Плануючи цей проєкт, я оптимістично розраховувала на те, що мені вдасться подолати всю відстань протягом одного року. Це маршрут у 1000 кілометрів: я стартувала у селі Окопи Святої Трійці, де збігалися кордони ІІ Речі Посполитої, Радянського Союзу та Румунії.
Тепер, у жовтні, я вирушаю в останню цьогоріч поїздку. І я вже знаю, що цього року проєкт не буде завершеним. Для цього є багато причин. Я відвідую кожне село, кожне. У мене немає пропущених місцевостей. Я багато спілкуюся з людьми. Своє значення мають погодні умови, і те, що не усі сусідні села сполучає проїзна дорога, іноді треба проїхати вдвічі-тричі більше кілометрів, аніж відстань між ними.
На сьогодні за Анною Клосек половина маршруту, вона відвідала 56 сіл. А на лічильнику автомобіля — 5500 кілометрів, тисячі світлин і дуже багато зустрічей, розмов та спогадів — не лише про довоєнний кордон...
— Усупереч тому, що мені здавалося, цей кордон існує у пам'яті людей, які там живуть. Зокрема у місцях, де він пролягав річкою — Збручем або Вілією. Люди знають, що він проходив серединою ріки, що на їхньому березі стояло польське військо, якого було значно менше, аніж радянського. Люди розповідають багато моторошних історій з того часу. Дуже вразили спогади про те, як спілкувалися родичі, що жили по обидва боки кордону на Збручі, хоч, звісно, спілкуватись їм було заборонено. Отож, коли в одній родині сталася якась важлива подія — хтось помер, хтось народився — вони підходили якомога ближче берега і співали народних пісень, зі змісту яких їхні родичі в СРСР дізнавалися про те, що відбулося. А найбільше мене вразила розповідь 92-річної жінки, польки, яка вже слабо говорила по-польськи, про жахливі вбивства, що сталися у її селі у роки війни. Про них вона розповіла мені вперше у своєму житті.
Як і закладено у проєкті, фотографка відвідує села правобережного Збруча. Каже, що і нині добратися на той берег не так і просто, через малу кількість мостів. Багато чого компенсують зустрічі з людьми...
—Люди так само цікаві мені, як я їм — це чергове моє відкриття. Я задумувалася над тим, якби це було тоді, коли б я була українкою. Тому що, це як вони до мене ставляться — це тільки добро, інтерес до моєї роботи, подив, що я відвідую їхнє віддалене село чи селище — іноді доволі велике, проте наполовину порожнє, оскільки їхні жителі або повмирали, або переїхали до міста, або — останнім часом — на заробітках у Польщі. Люди, з якими розмовляю, дуже відверті... Вони здебільшого українці. Часом розказують про якогось польського предка або показують фотографії родичів, що служили у довоєнному польському війську.
Анна Клосек ще не знає, що буде результатом її проекту: каталог, альбом чи ще інше видання. Утім, вже знає, що це не будуть лише світлини, що їх мають супроводжувати описи. На щастя, каже, щось її спонукало записувати розповіді людей на диктофон.
І хоч проект «Кордон, якого немає» ще триває (фотографка, мабуть, зараз в Україні), то її надзбручанські фотографії вже можна в Польщі оглянути — у Малій галереї фотографії у Перемишлі. На презентацію виставки, яка відбулася цього місяця, прийшло дуже багато поціновувачів фотографії, зі Львова приїхали українські колеги варшавської фотохудожниці.
Ось що вони сказали про виставку:
Беата Єндрух з Перемишля, членкиня Польської спілки фотохудожників:
— Виставка — чудова. Тим більше, що показує територію колишньої Польщі. Це раз. А два, що авторка зуміла гарно розробити тему — зобразити життя наших сусідів. На цих фотографіях видно, що вона ладнає з людьми, яких фотографує. Це важко пояснити, але це чітко простежується на кадрах. І це головне — немає значення на якому боці кордону людина живе...
Роман Геринович зі Львова— член Спілки фотохудожників України, фотохудожник FIAP
Запрошуємо послухати передачу у доданому файлі.
Галя Леськів, Яна Стемпнєвич, Тарас Андрухович