Українська Служба

Статус тіла в європейській культурі неодноразово змінювався

11.06.2020 09:03
Зі статусом тіла щось діється, коли приходить християнська традиція, наче й натхненна початково платонізмом. І, що дивно, ця традиція, для якої центральним є втілення – втілення Бога – ставить під сумнів цінність тілесності, відкидає тіло як інстанцію, до якої слід прислухатися
Аудіо
  • Розмова про змінні концепції тіла в європейській культурі
 ,  . 1512-1516.  .
Маттіас Ґрюневальд, Ізенгаймський вівтар. 1512-1516. Музей Унтерлінден. КольмарМаттіас Ґрюневальд - Суспільне надбання (Public Domain)

Тіло в європейській культурі сприймалося дуже по-різному, зустрічалося як з цілковитим осудом як гірша частина людської істоти, так і виставлялося на перший план, стаючи ідеальним або божественним сущим.

З проханням про розмову, аби представити побіжний перегляд різних підходів до тіла в європейській культурі, Антон Марчинський звернувся до доктора Бартоша Дзялошинського з Інституту філософії Варшавського університету:

- Де б ми мали починати роздуми про тіло в європейській культурі, якщо не в Греції? З одного боку, в Греції ми маємо культ людського тіла та уявлення про його досконалі пропорції. Гадаю, коли софісти кажуть про те, що людина є мірою всіх речей, то мають на думці не тільки суто інтелектуальну перспективу, але й те, що ми міряємо світ мірою нашого тіла, його розмірів. Розмір голови, довжина ступні, висота людини – це міра, за посередництвом котрої ми сприймаємо весь світ: чи щось велике, чи маленьке, чи близько, чи далеко. Наприклад, як далеко сягає наш погляд. Це, може, не друге дно, але суттєвий мотив у думці Протагора про людину саме як про тіло, що є мірою всіх речей. З іншого боку, якщо ми перейдемо до Платона, то з’являється один з найцікавіших мотивів, а саме, чи тіло може пізнавати. Адже те, що розум може пізнавати – це зрозуміло. Проте чи тіло може пізнавати? Щонайменше від софістів, а у Платона це вже дуже добре можна розчути, відомо, що тіло може пізнавати по-своєму, інакше, ніж розум. Але тілесне пізнання гірше, ніж розумове. Зрозуміло, що це чуттєве пізнання, тобто естетичне (в грецькому розумінні цього слова). Отже, якщо б ми говорили про вихідний пункт, то я би його встановив саме там.

- Проте із тілом, із його статусом, щось діється, коли приходить християнська традиція, наче й натхненна початково платонізмом. І, що дивно, ця традиція, для якої центральним є втілення – втілення Бога – ставить під сумнів цінність тілесності, відкидає тіло як інстанцію, до якої слід прислухатися.

- Це правда. І парадоксально, що, з одного боку, це релігія втілення, а з іншого – спосіб мислення, який знецінює тіло, власне кажучи, в усіх трьох аспектах, присутніх у Стародавній Греції. Тобто знецінює тіло як канон краси, як міру всіх речей, а також як щось, що спроможне до пізнання (гіршого, ніж у випадку розуму). Натомість велике повернення тілесності, на мою думку, розпочинається у філософії Нового часу – від Ренесансу до XVII століття. Бо якщо йдеться про сприйняття тіла у християнстві в Середньовіччі, то, поза тим, що його статус впав, мені було би складно вказати, де він поліпшується…

- Було би, можливо, надуживанням розглядати християнство як одне єдине ціле.

- Звісно, безперечно, це треба розрізняти. Бо, зокрема, ми маємо напрямки, що тілесність відкидають або суттєво ставлять під сумнів, у таких єретичних, скажімо, течіях.

- Це явище можна було б поєднати із христологічними спорами, тобто спорами про природу Христа, що тоді ще тривали, вщухнувши не раніше VI сторіччя. Із питанням, чи Ісус насправді прийняв людську природу, чи лишився виключно при божественній. Так наприклад, вважали, гностики, зокрема докетисти, твердячи, що Христос лише вдавав, що має тіло, або ж здавалося, що він його мав та поніс стражденну смерть на хресті. А насправді, на їх переконання, він ніколи не полишав небесних еонів та не був на землі, серед людей, а отже й не помер на хресті. Недаремно назва цієї засудженої ортодоксальним християнством течії походить від грецького дієслова dokéō, що значить, зокрема, ‘здаватися’, ‘мати ілюзії’. Тож вельми численні на свій час прихильники такого переконання вважали, що або саме це розп’яття було ілюзією, або за Христа померла інша та безневинна людина. Отже, чи можна припустити, що цим зокрема було зумовлене оте сповнене підозри ставлення до тіла, притаманне вже правовірним християнам?

- Мабуть, так. Проте, якщо йдеться про релігійні спори, я не почуваюся настільки впевнено, аби серйозно і однозначно про них висловлюватися. Але коли ми говоримо про ширший погляд на культуру, і коли вже йдеться, принаймні, про середовище латинської філософії, то з її перспективи тіло цілковито втрачає всі свої переваги, які мало в античності. Тому, на моє переконання, відродження цінності тіла відбувається приблизно за часів Ренесансу, проте повною мірою воно починає відновлювати свій статус у XVII столітті, й то також у досить дивний спосіб. Не знаю, чи не можна сказати, що у середньовічній культурі, за всієї її різноманітності та за всіх нюансів, тіло цінне настільки, наскільки становить образ, віддзеркалення або видимість якоїсь ідеальної, духовної форми. Але це, мабуть, занадто ризиковане узагальнення.

- Ти говориш про XVII століття. Я би запропонував пересунути цей пік щонайменше на століття раніше і взяти до уваги 1543 рік, коли вийшов анатомічний атлас Везалія. Він не лише наново відкриває тіло, але дає початок цілій епосі анатомічних досліджень, досліджень методів збереження плоті. Зрештою, що є досить несподіваною річчю, починають створюватися атласи тіла на взірець атласів географічних (названих так, своєю чергою, на честь титана Атласа або Атланта, що тримав на своїх плечах небесне склепіння). Отже, з’являються мапи тіла як мікрокосмосу, який існує на противагу до макрокосмосу – великого та зовнішнього світу. І тут ми знову повертаємося до грецької перспективи.

- А навіть ще раніше. Згадаймо бо анатомічні рисунки Леонардо да Вінчі або Альбрехта Дюрера, які були створені ще раніше за цей анатомічний атлас. Починається вивчення тіла як природи. Інакше кажучи, повернення до спостереження за тілом є, по суті, поверненням до спостереження за природою. Тобто тіло є найбільш для нас цікавим та промовистим предметом натурального пізнання. А з іншого боку, це розмисли над пропорціями тіла, над метрум, мірою, гармонією, що в нього вписана. І це вже цілковито інакший мотив, ніж анатомічні дослідження. А на додаток, наприклад, питання, пов’язані із раннім розвитком медицини. Скажімо, дуже сильні протиріччя були пов’язані з дозволеністю або недозволеністю розтинів, що на порозі Нового часу, як нам відомо, викликали дуже палкі дискусії. І це один з найважливіших симптомів того, що щось в європейській культурі, однак, почало змінюватися.

- А це зі свого боку впливає на мистецтво. Адже відомо, що згадані тобою Леонардо да Вінчі та Альбрехт Дюрер, а також Мікеланджело та інші художники таємно проводять розтини, що незмінно залишається небезпечним заняттям. З огляду на останнє, з Везалієм це виглядає вже трошки інакше.

- І згодом це впливає на філософію тим самим шляхом. Бо, як ми знаємо, це Декарт любив займатися такими речами, і за його часів також це не дуже добре сприймалося. Отже, це відбувається і в мистецтві, і у філософії. Хоча в мистецтві раніше. Варто, отже, зауважити, що воно філософію випереджає. І, мабуть, це не єдиний приклад.

- Натомість місця, де представляють анатомічні експонати, починають називати театрами.

- А якщо ми вже говоримо про мистецтво та революцію в представленні тіла, то згадаймо зображення розп’ятого Христа того, власне, етапу – наприкінці Ренесансу. Як це було, наприклад, у Маттіаса Ґрюневальда та інших. У розп’яттях того періоду Христос представлений реалістично або навіть гіперреалістично в своїй анатомії. Це справді тіло в повному розумінні цього слова. Все це, власне, починає бути зображеннями тіла, а не якогось типу, ідеалізованої форми або символу тіла.

Антон Марчинський