Сьогодні моєю гостею є польська письменниця і казкарка Аґата Романюк. Ми зустрілися у Фейсбуці незабаром після початку російської війни проти України. Приводом став допис Аґати про те, що треба написати якісь нові польсько-українські казки, про те також, аби їх перекладати на українську. Хтось з наших спільних знайомих переслав його мені. Я відгукнувся і запропонував свою допомогу. Насамперед як посередник, бо сам переклав лише пару казок. Проте нам вдалося залучити до цього проекту низку перекладачів з України, котрі й дотепер беруть у ньому участь і перекладають на українську, зокрема, й казки Аґати Романюк. Зараз отже, за півсотню днів від того моменту з’явився чималенький збір текстів, співавторкою якого вона є. Це дуже велика ініціатива, адресована українським дітям, котрі зазнали величезної трагедії, зіткнулися із війною. Проте ця ініціатива на трагедії і війні не зосереджується, а дає надію. Адже казка є чимось спроможним повернути дитинство тим, кого його позбавили. Отже, це від початку була чудова ідея, яка принесла прекрасні плоди. І саме про це я прошу розповісти нашу гостю. Говорить Аґата Романюк:
- Так, насправді це десять казок, які розповідають спільну історію мешканців певної кам’яниці у Ґданську, на вулиці Вроня 3. Туди приїздять мами із дітьми, мама з бабцею і дитиною з України через війну, що там триває. Це змінює і життя мешканців цієї кам’яниці, але й життя тих, хто туди приїздить, адже вони мусять освоїтися із різними речами, мають порозумітися з іншими людьми. А дехто з тих, хто живе в цьому домі, мусять наважитися на якісь кроки. Там є, наприклад, такий герой, як Ламоріг, він дуже сором'язливий і навіть ніколи нікого не запрошує до себе на чай, аж раптом змушений віддати одну свою кімнату гостям з України, та має якось здолати себе, аби взагалі почати із ними спілкуватися. Є старий шахіст-мовчун, який починає грати у шахи із Ніною, яка приїхала з Києва. Є дівчинка Олена, яка приїхала з мамою з Харкова. Вона обіцяла татові, коли вони прощалися на кордоні, що буде сильною, сміливою та не плакатиме, але живе в такій квартирі, де під її ліжком ховаються воґли. Ці істоти купаються виключно у сльозах і дуже хочуть, аби вона розплакалася. І їм врешті вдається цього досягти. Отже, на тлі всіх цих історій війна присутня. Бо як ми розмовляли із моєю редакторкою, то дійшли висновку, що не хочемо в цій книжці вдавати, що її немає. Діти розумні, і вони знають, що війна триває, і багато хто з них із нею зіткнувся. Але я бачу наше завдання як у цій книжці, так і в розмовах із дітьми, аби вони навчилися собі радити із цими подіями, могли розпорошити і розчинити цей страх, а не вдавати, що всього цього немає. Я сама маю двох синів у віці 8 та 12 років, і бачу, що вони також дуже через це переживають. Через наш дім пройшло вже п’ять груп гостей. Отже, вони також чули різні історії, бачили і питають про це. Тому я подумала, що це буде книжка і для українських дітей, котрі приїздять до Польщі, але й для польських дітей, котрі зустрічають українських ровесників і мають збагнути те, що вони переживають, та мусять знати, як на це реагувати. Тому ми вирішили, що це будуть казки про дружбу, що має шанс у цій непростій дійсності народитися.
- Щодо казок функціонує такий стереотип, що представлена у них дійсність не має нічого спільного із, так би мовити, дійсною дійсністю, котра начебто нас оточує. Тим не менш, і дослідники стверджують, і наш досвід ще з дитинства також свідчить про те, що без казок не можна сформувати жодної зв’язної дійсності, – десь на тлі вони все одно присутні. І ти, творячи свій казковий світ, кажеш заразом, що вона десь на тлі війни, однак, присутня, що одне із другим пов’язане. Казка пов’язана з найреальнішою дійсністю, і, як можна здогадатися, те, що ти представила в своїй книжці, якимось чином випливає з твого найбільш безпосереднього спілкування з тими українськими дітьми, котрі прибули до Польщі, і котрих ти приймала в своєму домі. Більш того, свою книжку ти присвятила одній такій гості, Діні. Дівчинці, що, можливо, стала також героїнею твоєї казки, а може – джерелом натхнення.
- Вона радше є джерелом натхнення. Я не знала, чи вони би взагалі бажали, аби безпосередньо використати їхню історію. І я не хотіла тиснути на Ірину, маму Дінки. Вони зараз у Данії. Однак, певні елементи їхньої історії присутні. І кіт, якого Дінка залишила у Харкові і страшно за ним сумувала, і різні їхні емоції, про які я від них чула, з’являються у цій книжці. Діна, Ірина і Наташа, бабця Дінки, є першою родиною, яку я приймала. В одинадцятий день війни вони приїхали до мене на п’ять днів. Для моєї родини, моїх синів (я мати-одиначка) це було дуже глибоке переживання, зіткнення з реаліями війни і з тим, як Дінка це переживала, про що непокоїлася – і про тата, і про свого кота, якого була змушена залишити вдома. Вона також була дуже вражена тим, що я пишу книжки для дітей. І хоч ця книжка, яку я писала, була польською, і я не могла їй її прочитати, то я пообіцяла собі, що подбаю про те, аби мої книжки про котів були перекладені на українську саме для того, аби і Дінка, і всі Дінки, котрі приїхали сюди, могли їх прочитати. Але потім я подумала, що треба зробити більше: не перекладати книжки, котрі вже є, але написати таку книжку, що якось відповість на непокій Дінки через те, що вона залишила свого кота Мурка у Харкові. Саме тому моя книжка закінчується, власне, історією хлопця, який приїздить до Ґданська та починає товаришувати з іншим котом, скучаючи за своїм власним. Бо виявляється, що обом подобається котячий реп і гострий біт, отже вони дають на подвір’ї цієї кам’яниці концерт і для тих, хто жив там раніше, і для тих, хто приїхав тепер. Це реп-концерт дружби. Кіт із порваним вухом та хлопець в окулярах. Діна, отже, присутня більше духом, але, безперечно, я присвятила цю книжку їй. І я написала до Копенгагену її мамі про те, що ця книжка вийде і польською, і українською, і що, звісно, вони отримають власний примірник.
- Я хочу запитати про певну банальність, що заразом стосується дуже важливих речей. Українці не очікували, що зустрінуться у Польщі із таким прийомом, підтримкою і допомогою. І, мабуть, самі поляки не очікували, що так відгукнуться на трагедію України. Отже, між обома суспільствами зводяться нові мости. Чи вони також виникають поміж дітьми на рівні казок, власне?
- Так, напевно. Я гадаю, що ми у Польщі дуже мало знаємо про українську культуру – як про народну, так і про літературну, а також і про, скажімо, попкультуру. Під час чергового заїзду в мене жила вже молода, 21-річна дівчина. І вона показувала мені українські комікси, якихось попкультурних персонажів, меми і багато чого іншого. І я намагалася з цього черпати, аби якісь розповсюджені імена або назви тощо з’явилися у цій книжці як добре відомі. І аби мої сини та загалом польські діти могли також з цього черпати. Натомість виявляється, що ми маємо чимало спільних глобальних іконічних речей. Діти досить швидко всім цим обмінюються та радіють разом. І мені це здається чимось винятково для обох сторін цінним. Безумовно, за всієї трагедії та незносності цієї ситуації, цінне те, що діти можуть зустрітися і знайти спільну мову. І діти, і дорослі. Я дуже багато дізналася від своїх гостей. Від кожної групи навчилася чогось нового. Ірина і Наташа дуже мене здивували з кулінарного боку, бо вони дуже вільно тут почувалися і почали готувати свої страви, роблячи цілковито інакші сніданки, аніж у мене. І це було дивовижно! Саме тому ця книжка називається «Казки про дружбу», бо вона присвячена і надії, і дружбі, що народжується там, де ми зовсім цього не очікували. І це нас дуже дивує. Й така дружба об’єднує людей різного віку. Діна має шість років, а мій старший син дванадцять, проте виявилося, що вони прекрасно знаходять спільну мову, коли мова заходить про котів. Отже, за допомогою тих трьох спільних слів, які вони мали, трохи теж по-англійськи, а трохи мовою дружби вони чудово могли одне з одним порозумітися.
- Ми домовилися і я можу це анонсувати, що всі ці історії з’являться в ефірі Польського радіо для України, у щоденних передачах для наших наймолодших слухачів. Проте насамперед вийде, власне, книжка. Як її польські та українські діти зможуть знайти, і коли?
- Ця книжка вийде в середині червня. Я саме закінчила роботу над текстом, який відразу пішов до перекладу. Вже з’явилися перші ілюстрації. Цю книжку можна буде купити в книгарні, а весь прибуток від продажу буде Польською гуманітарною акцією призначений на допомогу Україні. Але також буде декілька сотень або декілька тисяч книжок, які ми роздаватимемо бібліотекам, пунктам прийому біженців, школам, дитячим садкам, тобто всім тим місцям, де є українські діти, а також додаватимемо до так званих вітальних наборів для цих дітей. Отже, я гадаю, що книжка буде дуже широко доступна. Видавництво «Zygzaki», що є відділенням Wydawnictwa Poznańskiego, подбає про те, аби ті, хто захоче цю книжку прочитати, напевно могли отримати до неї доступ. У середині червня прошу вже її шукати, а вже тоді ми зможемо читати її вголос та розповсюджувати аудіоверсію.
А я нагадаю, що нашою гостею була польська письменниця і казкарка Аґата Романюк, авторка польсько-української книжки «Польсько-українські казки про дружбу».
Антон Марчинський