18 березня помер видатний польський філософ і перекладач, антропософ, гностик і – як він сам себе жартома називав – «головний польський єретик»[1] Єжи Прокопюк.
Його доробок, створений за неповні дев’яносто років життя, приголомшує. І за кількістю, адже перекладені ним книжки приходиться рахувати тризначними числами, а й власних творів з-під його пера вийшло і було видано декілька десятків. І за значенням, адже кожен, хто у Польщі займається філософією, психологією чи психоаналізом, історією релігії та ідеї тощо, просто не міг не зіткнутися з творчістю Прокопюка. Більше того, не міг оминути її з байдужістю – Єжи Прокопюк викликав яскраві та часто радикально протилежні емоції. Його учні і друзі зверталися до нього по імені, або ж називали його професором, хоча комуністична влада в 50-х роках не дозволила Прокопюкові, студентові Варшавського університету, де він вивчав філологію Стародавнього Сходу, навіть захистити маґістерську працю.
Я з його творчістю вперше зіткнувся вже двадцять років тому, коли в моїх руках опинилася перекладена ним Феноменологія релігії Ґерардуса ван дер Лєува. Це, власне кажучи, була одна з перших книжок, прочитаних мною польською. Потім були його переклади Еліаде, Юнґа, Фройда, але також Ґете, Шиллера, Шлеєрмахера і Геґеля. Прокопюк перекладав польською Олдоса Гакслі, а особливу увагу прив’язував до того, щоби познайомити польських читачів і своїх учнів із творами Рудольфа Штайнера, якого, поруч із Карлом-Ґуставом Юнґом, вважав власним провідником у світі езотерики.
Нічого також дивного, що в його, зокрема, перекладах польською можна читати Якоба Беме, Анґелуса Сілезіуса та Майстра Екгарта. Зрештою, мушу ствердити, що, на моє глибоке переконання, Прокопюкові переклади Екгарта, зроблені напряму з середньоверхньонімецької, хоч і фрагментарні, є набагато більш репрезентативними, ніж інший, в якомусь сенсі офіційний польський переклад всіх відомих німецьких проповідей і трактатів цього середньовічного містика. Було так і тому, що Прокопюк тримався в своєму перекладі літери оригіналу. І тому, що намагався бути вірним духу творів цього домініканського теолога, який, тут варто про це не забувати, був засуджений папським судом як єретик. Слід, однак, додати, що Прокопюкова інтерпретація Майстра Екгарта не лише була вільна від ортодоксії, але й враховувала той контекст і мову, з якої цей містик виростав сам, і яка вже народжувалася завдяки йому. Показовим прикладом тут можуть бути такі новозаповітні або ранньохристиянські поняття як katargesis та apatheia, що в Екгарта з’являлися як, зокрема, Gelassenheit i пов’язана з нею Abgeschiedenheit, а потім виринали і в Геґеля, і в Гайдеґґера. І знаючи цю послідовність ми вже бачимо, що їх не можна просто перекласти як спокій, незворушність чи звільнення. Або ж інші приклади: soma i sarx – відповідники тіла і плоті, безперечно в офіційному перекладі Майстра Екгарта уніфіковані польською у вигляді ciała. У Прокопюка вони, однак, обумовлені як різні, адже він бачив, як Екгартові der Leib i das Fleisch, проходячи крізь твори Лютера і Геґеля, виринали в Ідеях Едмунда Гуссерля як справді цілковито відмінні явища.
Зрештою, тут варто дати слово самому Єжи Прокопюкові, який 2007 року в інтерв’ю для цієї рубрики сам розповідав про всі ті термінологічні нюанси у мисленні Майстра Екгарта, що могли відкритися уважному читачеві:
«Я вважаю, що у випадку Екгарта було так, що він поділяв концепцію чи підхід, притаманний негативній теології, з багатьма іншими містиками як східними, так і західними. Більшою мірою, може, однак, східними. Але не це в нього здається мені найважливішим. Бо поруч із таким цілковито ортодоксальним підходом (що є шлях очищення, потім – шлях споглядання, а врешті – єднання, тобто три основні етапи стосунків між людиною та Богом), найважливішим і оригінальним одночасно я би вважав такий підхід, котрий назвав би – увага – ґностичним, але не ґностицьким. Хоча на самому початку йому були властиві певні ґностицькі мотиви, бо в деяких твердженнях він нечувано дуалістичний і використовує поняття Gelassenheit, тобто звільнення. Це пахне ґностицизмом, чи не так? Натомість, у чому полягає його ґностичність? В тому надзвичайно амбітному, потужному такому прагненні пізнання Бога. Пізнання, звісно, не інтелектуального, бо це було б завдання для Фоми Аквінського, а не для нього. Тут ідеться про ґностичне пізнання найвищого ґатунку крізь містику. Це значить, що Бог вибирає собі якусь людину і являється їй. Бо різниця тут така, що в ґнозі це сам ґностик прагне Бога зі своєї власної, вільної ініціативи, а у містиці Бог падає на цього нещасного містика як сніг на голову і робить з ним що хоче. І в цьому сенсі Майстер Екгарт є, звісно, містиком, бо він саме так мав певні об’явлення. Та він розповідає не стільки про самі об’явлення, скільки про сам шлях, метод певного роду. Він навчає. А не забуваймо, що він належав до ордену домініканців, котрі завжди мали амбіції навчання простих людей. І, ясна річ, тут варто згадати, що він говорить про речі надзвичайно витончені навіть з богословської точки зору. А ми знаємо, що він це казав неписемним монахиням, дуже простим людям. Тут питання, що ті монахині розуміли з того, що Екгарт їм розповідав. Може інтелектуально й небагато або й нічого, але розуміли серцем. І це, мабуть, було тут найважливіше. А інакше не зрозуміти, як такі тексти могли виголошуватися перед людьми, що інтелектуально не були до цього готові».
І таких детальних прикладів його інтерпретаційної (та зокрема перекладацької) уважності більш ніж достатньо. Я вже згадав, що, безумовно, Єжи Прокопюк був автором численних власних текстів, присвячених філософії та історії релігії, антропософії і гностицизмові. Ось-ось вийде третій том його щоденника-маніфесту Światłość i Radość, видання, запланованого на багато томів (можу додати, що я мав честь редагувати використану в ньому грецьку лексику та звороти). Та спілкуючись з перекладами або присвяченими іншим мислителям текстами Єжи Прокопюка, не можна уникнути враження, що насправді в них він викладав власне кредо.
Це можна було спостерігати й у розмові про Мірча Еліаде та його зв’язок з цілою плеядою філософів релігії, релігієзнавців та містиків ХХ століття, яку ми також записали з Єжи Прокопюком для цієї рубрики (чотири роки тому під патронатом нашого радіо повна версія цього інтерв’ю вийшла у книжковій збірці «Hortus (In)Conclusus»[2]). Таке ж враження в мене складалося, коли я почув, а згодом прочитав інший його текст, присвячений Еліаде. Саме словами, що з нього походять, я дозволю собі закінчити цей спомин про Єжи Прокопюка:
«Еліаде з усієї сили підкреслює своє афірмативне ставлення до смерті як запоруки відродження, що була характерною для архаїчних культур, але й однієї з підвалин "доброї вісті" про преображення і спасіння людини, що її провіщали великі світові релігії від даосизму, індуїзму, буддизму, зороастризму, юдаїзму й ісламу, і до християнства в його трьох версіях. Але так само сильно Еліаде наголошує на ініціаційному зв’язку смерті-і-відродження з її космогонічним чи навіть онтологічним тлом: так, "…немовби силою богів суще винурювалося з небуття"»[3].
Антон Марчинський
[1] «Prawdę ma tylko Bóg», Stanisław Obirek rozmawia z Jerzym Prokopiukiem, http://www.mateusz.pl/goscie/zd/23/zd23-03.htm (dostęp 20.03.2021).
[2] «Stulecie Mircei Eliadego», Anton Marczyński rozmawia z Jerzym Prokopiukiem [w:] Hortus (In)Conclusus. Polska i Ukraina: rozmowy o filozofii i literaturze, red. Anton Marczyński, Warszawa: Fundacja na Rzecz Myślenia im. Barbary Skargi, 2017.
[3] Jerzy Prokopiuk, „Eliade o inicjacji i stowarzyszeniach tajemnych” [w:] „Przegląd Filozoficzny. Nowa Seria”, Warszawa, 2007, № 4, s.328.