Українська Служба

Культура мовлення та ввічливі форми у сучасній польській мові

29.11.2020 15:00
Сьогодні в передачі з циклу «Польська мова без кордонів» ми поговоримо про культуру мовлення у польській мові
Аудіо
  • Kultura języka i formy grzecznościowe we współczesnej polszczyźnie
ІлюстраціяMarko Milivojevic z Pixnio

Ввічливі форми звертання у сучасній польській мові змінюються, але все ще варто дотримуватися мовного етикету. Те, як ми говоримо, яку лексику використовуємо залежно від обставин, часто є гарантією успішної розмови і взаєморозуміння зі співрозмовником. Загалом, як говорить прислів'я, «зустрічають по одягу, а проводжають по розуму». Про це спілкуємося із докторкою Аґатою Гонцею, мовознавицею з Варшавського університету.

- Культура мовлення з польської мови зникає чи, можливо, ввічливі форми звертання зазнають трансформацій?

- Без сумніву, вони змінюються. Однак я би не стала стверджувати, що культура мовлення зникає. Я скоріше схиляюся до того, що культура мовлення змінюється. Змінюються традиції, змінюються і мовні форми, щоб ми відчували більшу відповідність мовних форм до ситуації, в якій ми опинилися. Наприклад, колись поляки говорили «proszę mamy», тобто «мамо, чи можеш ти щось зробити». Сьогодні така форма звертання майже не зустрічається, її можуть використовувати тільки представники старшого покоління. Сьогодні поляки кажуть «mamo, czy mogłabyś» – «мамо, могла би ти...», «mamo, czy mogłabym cię prosić o to» – «мамо, могла б я тебе попросити про...» – це взагалі вже дуже ввічливо. Є також такі сім'ї, в яких, звертаючись до батьків, діти називають їх по імені. Мені складно це оцінити, але таке теж буває. Це незаперечний доказ зміни мовних традицій. Чому? Тому що очевидно, що люди очікують значного ослаблення стандартів у ставленні до форм, які використовувалися 50-60-100 років тому, а то й раніше.

- А з чого складається культура мовлення, мовна культура?

- Вона складається з правильності мови, володіння мовою, естетики мови, мовної етики, йдеться про те, щоб ніким не маніпулювати, нікого не образити. Всі ці мовні елементи проявляються у ввічливих формах звертання і взагалі у формах, що служать нам для спілкування у різних ситуаціях.

- Розмова залежить від обставин і відносин, які склалися між співрозмовниками?

- Так, звісно, це головне питання. Перше, що необхідно зробити – це визначити, в якій ситуації ми опинилися, що нас об'єднує зі співрозмовником. Визначення ситуації: офіційна чи приватна, відносини, які у нас склалися зі співрозмовником, – від цього буде залежати, які слова, конструкції ми будемо використовувати, щоб правильно і ефективно комунікувати з іншою людиною.

- Чи має сенс бути ввічливим під час спілкування?

- Звісно, і з багатьох причин. Якщо хтось ставиться до мови прагматично, для нього це просто інструмент для досягнення якоїсь мети, то, звичайно, потрібно бути ввічливим. Чому? Тому що якщо ми будемо ввічливими з нашим шефом, то він може нас похвалити, запам'ятає нас, дасть нам премію, можливо, ми отримаємо якусь іншу нематеріальну вигоду. Якщо ми будемо ввічливими з іншими, не будемо ображати інших людей, то у відповідь нас не будуть ображати інші.

- Чи є такі ввічливі форми звертання, які раніше використовувалися усіма, а тепер вважаються архаїчними і навіть карикатурними?

- Наприклад, «padam do nóżek» – «паду до ніг» або «całuję rączki» – «цілую руки», – такі вітально-прощальні форми. Колись вони були поширеними, а сьогодні рідко зустрічаються. Якщо їх і використовують, то з посмішкою на обличчі. Ми їх сприймаємо теж з посмішкою як відсилання до багатої традиції володарювання, панування, надмірної ввічливості. Сьогодні це викликає посмішку, а колись було цілком природним. Без сумніву, такі звичаї змінюються з часом. Ми сьогодні не звертаємося один до одного «waćpan» – «добродій» або «waćpanno» – «добродійко», але це теж ввічливі форми звертання, хоча вже анахронічні.

- Чому ввічливі форми звертання змінюються? Який вплив на це має, по-перше, розвиток мови, а по-друге, вплив інших культур? Чи намагаємося ми привнести в нашу культуру те, що ми бачимо або чуємо в інших країнах?

- Так, а також те, що нам подобається, захоплює за кордоном, ми намагаємося адаптувати до наших реалій. Протягом якогось часу нас захоплювала американська культура, і загалом західна. Кілька десятків років тому це було зрозуміло, це була земля обітована, недоступний для нас простір, об'єкт мрій, сон про Америку, який, можна сказати, став реальністю після 1989 року. Тоді ми захлинулися американською культурою. Тоді ж до нашої мови ринув потік англіцизмів. Одночасно з цим ми помітили, що переймаємо звички із західного етикету. Наприклад, звичка звертатися один до одного по імені. Аж до сьогодні це може звучати зухвало в різних офіційних чи напівофіційних ситуаціях.

- Це така дуже тонка лінія, яку надзвичайно легко порушити…

- Цілком погоджуюся. Тим паче, що в різних культурах по-різному визначають межі ввічливості, межі етикету. Польський етикет, традиційно, спирається на дистанцію. У польському етикеті чим більша відстань до когось – тим ввічливіше. Чому? Тому що ми не порушуємо чиїхось меж, не зазіхаємо на особистий простір. В англо-саксонській культурі, а особливо в американській, зовсім по іншому — чим ближче, тим ввічливіше. Звідси й звертання по імені до незнайомих людей. У польській культурі таке звертання недопустиме. Щораз частіше я зустрічаюся, і зізнаюся, що мене це ображає, з таким нахабним переходом на «ти». Навіть під час першої розмови двох людей, незнайомців, яких не об’єднують жодні особисті, окрім як службові, відносини. Також дуже часто ми бачимо порушення основних правил етикету, особливо серед молодого покоління, — наприклад, що це жінка пропонує чоловіку перейти на «ти», а не навпаки.

- Якщо банк звертається до нас в першому листі: «пані Аґато, або пані Аґатко, пане Мареку, пане Томеку» – то я сприймаю це як доказ певного мовного звичаю, звички етикету, що дуже міцно вкорінилися у польській мові. Бо деякі звичаї змінюються, навіть досить легко, а інші є постійними. Вони є ядром польського етикету. Таким ядром я вважаю дистанцію.

- А що польський етикет каже на мінливі форми привітань і прощань? Адже колись слово «serwus» старше покоління вважало відверто молодіжним сленгом, дуже недоречним. А нині навіть старші люди кажуть «nara».

- Але чи це природно в їхній мові? «Serwus» зникло. Так, якийсь час «serwus» насправді було елементом молодіжного сленгу, що не ввійшло до загального вжитку в Польщі. Нині ми маємо «nara», «cze», «elo» та навіть «eluwina», що нещодавно з’явилася. Це все молодіжні вирази, «слова-диваки», «диваки», звісно, для традиціоналістів, які використовують під час привітання або прощання.

- Чому ж ми не хочемо брати ці вислови привітання і прощання до офіційного вжитку? Чи не є це важливо при зустрічі з людиною?

- Не завжди. Іноді, ми хочемо посміятися, пожартувати. Тому часом «eluwina», «elo ziom» мають підкреслити приватний, спонтанний і жартівливий характер зустрічі. Не завжди хочемо бути надміру офіційними, правда ж!? Із застібнутим під горло комірцем на останній ґудзик та туго зав’язаною краваткою. Іноді ми воліємо мати більше свободи. І для цього ми маємо дуже багатий репертуар мовних висловів, які можемо використовувати, щоб привітатися і попрощатися.

- На завершення нашої розмови поговорімо про мовний етикет в Інтернеті – смс-ки, короткі повідомлення, емодзі. Що про це думають лінгвісти, і у якому напрямку це розвивається?

- Насправді важко сказати однозначно, що з цього вийде і добре це, чи погано. Декілька чи десяток років тому ми, як носії мови загалом, але і як лінгвісти, боялися великого послаблення мовних норм в Інтернеті. Ми боялися, що скорочення слів заполонять мову, особливо в Інтернеті, а це мова чат-форумів, випадкових обговорень і дискусій в мережі. Ми боялися цього, вважали, що ця інтернет-мова витіснить традиційну, повну форму. Цього не трапилося. Виявилося, що ці нові форми висловлювання в основному використовують молоді люди в Інтернеті. Вони мають право робити багато речей у мові, не відбираймо у них це право. Молодь має право і може «гратися» з мовою, трохи її викривляти. Такою є природа молоді. Виявилося, що ці нові молодіжні закручені, дивакуваті форми, доповнили традиційні. І тепер вони співіснують. З’явилися емодзі-картинки як вираз емоцій. Це дуже цікаве явище. Іноді скаржаться, що емодзі витісняють слова, що ми нібито більше не вміємо писати, і мусимо малювати, адже сучасні емодзі нагадують картинки. Дехто нарікає, що ми повертаємося до епохи малюнків, забуваємо слова і малюємо якісь єгипетські ієрогліфи. Натомість я скажу інакше – оскільки самих слів у швидкому інтернет-спілкуванні не вистачало або ж їх було недостатньо, а була сильна потреба у називанні або вираженні емоцій, то добре, що це зробили у такий творчий спосіб. Адже ці емоджі не витіснили слів, якими ми можемо назвати емоції. Вони потрібні і показують, що, розмовляючи навіть в Інтернеті, навіть в чаті або на форумі, ми хочемо показувати емоції, тобто ми демонструємо, що пройняті розмовою. Я вважаю це позитивним.

Нагадаємо, що цикл «Польська мова без кордонів» реалізується у співпраці з Фондом Допомога полякам на сході і фінансується Канцелярією Голови Ради Міністрів Польської Республіки в межах допомоги Полонії та полякам за кордоном.

RP/Мар’яна Заклінська, Тарас Андрухович

Побач більше на цю тему: польська мова