Лісабон, ранок 25 квітня 1974 року:
— Маєш цигарку?
— Мені прикро. Я не палю і ніколи не палила.
Банальний діалог між португальським солдатом і офіціанткою одного зі столичних ресторанів закінчився маленьким жестом, що потім став потужним символом: з огляду на відсутність цигарок Селесте Мартінс Казейру подарувала солдату гвоздику. Селесте несла цілий оберемок квітів, оскільки 25 квітня відзначалася перша річниця закладу, де вона працювала. Власники дали вказівку їй та іншим працівникам купити гвоздики, які тоді буйно цвіли в Лісабоні, щоб прикрасити ресторан. Проте ресторан того дня не відкрився, оскільки з самого ранку вулиці і площі були заповнені бронетехнікою та військовими, які виступили проти диктаторського режиму Марселу Каетану. Власне солдат, який перестрів офіціантку, належав до Руху збройних сил (MFA — Movimento das Forças Armadas), таємної організації, яка стояла за збройним виступом. Отриману від неї гвоздику солдат вставив в ствол своєї автоматичної гвинтівки. Побачивши це, жінка почала роздавати квіти й іншим воякам, які так само вставляли гвоздики в стволи своєї зброї або припинали їх до свої мундирів, як символ бажання мирним способом повалити ненависну диктатуру, яка панувала в країні з 1933 року.
Ці події фактично одразу отримали назву Революції гвоздик. Революція справді була безкровною, якщо не брати до уваги чотирьох цивільних, які загинули під час облоги будинку політичної поліції PIDE (Polícia Internacional e de Defesa do Estado).
Події розвивалися блискавично. Виступ військових розпочався символічно о 22:55 24 квітня з трансляції пісні однією з радіостанцій «E depois do adeus» («Після прощання») співака Паулу ді Карвальйо, з якою той зайняв останнє місце на Євробаченні декілька днів перед цим. Це був сигнал підготуватися усім силам.
О 00:25 25 квітня Rádio Renascença пускає в ефір заборонену революційну пісню Жозе Афонсу «Grândola, Vila Morena» («Грандола, смугляве містечко»), що було сигналом до виступу.
Війська в найбільших містах країни (Брага, Порто, Віана-ду-Каштелу, Сантарен) займають ключові військові і цивільні об’єкти. На Лісабон, не зустрічаючи опору, рухається колона бронетехніки і підрозділи Руху збройних сил. Гарнізон столиці підтримує революціонерів. Вже о 16:00 диктатор і прем’єр-міністр Марселу Каетану, заблокований у будівлі жандармерії, зрікається влади, а згодом виїжджає до Бразилії.
Незважаючи на заклики армії залишатися вдома на вулиці Лісабону й інших міст виходять сотні тисяч людей, які вітають падіння «Нової держави» Антоніу ді Салазара, спадкоємцем, якого після відходу від влади у 1968 році був, Марселу Каетану.
Революція гвоздик відкрила дорогу Португалії до демократії. Хоча ця дорога була непростою, оскільки в таборі Руху збройних сил почалися чвари і протистояння між його консервативною частиною та прогресистами, які тяжіли до комунізму і маоїзму. Було декілька невдалих змов і спроб переворотів, останній з яких відбувся 25 листопада 1975 року.
Отож чим була Революція гвоздик, яка свого часу була на вустах цілого світу? Революцією чи все ж таки військовим переворотом, путчем? Це питання я адресував професору Кшиштофу Кубяку з Університету Яна Кохановського в Кєльцах, автору монументальної двотомної монографії «Заморські війни португальців 1960—1975».
Я би це охарактеризував наступним чином: перша фаза змін в Португалії — це яскраво виражений військовий путч. Ця фаза тривала десь декілька десятків годин. Після цього країною прокотився процес змін, що тривав кільканадцять місяців. І от лише в комплексі ми можемо говорити про Революцію гвоздик. Це були зміни, які кардинально трансформували Португалію. Натомість те, що ми зазвичай називаємо Революцією гвоздик, тобто вихід військ на вулицю, було змовою, путчем, який ініціював ці зміни. Крім того, самі змовники, ймовірно, не розраховували на такий поворот справ. Таким чином, армія запустила механізми, над якими з труднощами вдалося запанувати впродовж наступних кільканадцяти місяців.
Ще за життя португальського диктатора і творця «Нової держави» Антоніу ді Олівейри Салазара, який помер у 1970 році, в заморських територіях Португалії спалахнули національно-визвольні рухи і почалася боротьба за деколонізацію. Як відзначає професор Кубяк, однією з головних причин виступу військових було бажання покласти край виснажливій війні в африканських колоніях Португалії, в Мозамбіку, Гвінеї-Бісау, Анголі, яку вела диктатура на чолі з його наступником Марселу Каетану.
Революцію чи зміни в Португалії започаткувала війна. Ця війна для португальців почалася в 1961 році. Тобто, коли спалахнув військовий путч, то війна тривала вже понад 13 років і поглинала величезні засоби, і перемоги не було на горизонті. Важливо підкреслити, що португальці не були спроможні виграти цю війну. Більше того, в Гвінеї вони були за крок до поразки. Загалом, десь 15-16-річні португальські чоловіки пройшли через військову службу в Африці. Безумовно, ці зусилля і нездатність перемогти зумовлювали суспільне незадоволення. Молодші офіцери, які були рушійною силою путчу, прекрасно це усвідомлювали. І це головна причина виступу і революції.
Натомість, як правило, великі справи беруть початок із малих питань. І цією малою справою була недолугість Марселу Каетану у відносинах з армією. Каетану не цілком свідомо намагався зрівняти в статусі кадрових офіцерів і офіцерів, які з’явилися під час війни, тобто їх підвищили в званні без закінчення військової академії. Це било по інтересах офіцерської касти. Цей малий соціальний чинник запустив цілий процес і на це наклалися стратегічні питання, а саме нездатність режиму Салазара-Каетану виграти війну.
Виступ армії проти салазарівського-каетанівського режиму був неймовірно ефективним. Фактично впродовж неповного дня революційні війська досягнули своєї мети. Марселу Каетану згодився віддати владу генералу Антоніу ді Спінолі, представнику Руху збройних сил. Чому так сталося? Кшиштоф Кубяк:
Я тут представлю певний парадокс. Справа не в тому, що змовники були якісь надзвичайно ефективні. Це Португалія Каетану і його адміністрація була цілковито трухлява. Якщо в час приходу до влади Салазар відігравав в очах португальців позитивну роль, позаяк стабілізував країну та економіку, то після ІІ світової війни, а особливо в 60-х роки його анахронічні погляди на економіку призвели до того, що Португалія перетворилася на такий собі скансен. І мірилом цієї відсталості може тут послужити рівень неписьменності, що складав декілька десятків відсотків. За винятком деяких регіонів Греції, такого ніде більше не було в Європі. Португальці усвідомлювали, що сучасність від них утікає. Вони розуміли, що тупцяють на місці, а решта світу швидко рухається вперед. Навіть франкістська Іспанія демонструвала вищий рівень життя, ніж Португалія. Тому, коли відбулося перенапруження системи, то виявилося, що режим Каетану нікому боронити. Поліція забарикадувалася у відділках і чекала на розвиток подій. А парамілітарна організація, яка мала бути партійною ударною силою, зачинилася у казармах і декілька годин згодом ці люди розійшлися по домівках. Режим Каетану вже не мав жодної суспільної підтримки. Португальці як один вимагали змін і відкритості на сучасність. Влада не задовольняла елементарних устремлінь громадян.
Останні соцопитування свідчать про те, що для 70% португальців Революція гвоздик є найважливішою подією в історії їхньої країни. Проте, як не парадоксально, але на тлі важкої економічної ситуації і соціальної нестабільності для значної частини молодих португальців період диктатури Салазара бачиться як «золота доба». Їм здається, що за тих часів жилося краще, ніж після 1974 року, коли «Нову державу» було повалено. Ось що говорить професор Кубяк з приводу цієї ностальгії за салазарівським режимом.
Вже так є, що серед наступних поколінь людей, які не зазнали на власній шкірі авторитарного чи тоталітарного правління, починають виринати різного роду ресинтементи. Серед молодих поляків теж починає кружляти якийсь міф «стабільності» ідеальної Польської Народної Республіки, держави, якою правили комуністи. Цей міф є абсолютною неправдою. Такий самий міф є в Португалії. З перспективи декількох десятків років салазарівський маразм інтерпретується групою молоді як певна гарантія, приклад соціальної стабільності.
Дослідник відзначає, що Революція гвоздик відкрила новий розділ в історії Португалії і стала поштовхом до її стрімкої модернізація та дала змогу повернутися в лоно сучасності.
Революція гвоздик і той процес, який розпочався після військового путчу, є цілковито переломним моментом в історії Португалія. Португалія до цього була іберійською, атлантичною, великою мірою ізольованою країною, яка була на узбіччі магістральних подій на Старому континенті, здійснила стратегічний поворот. Найбільш істотним проявом цього був вступ до Європейської економічної спільноти, а потім до ЄС. Це відкрило перед португальцями цілковито інші можливості і створило цілковито нову ситуацію, був цілий спектр позитивних аспектів, хоча й не бракувало негативних моментів. Немає сумнівів, що з цього моменту починається дуже стрімкий цивілізаційний поступ Португалії. Зріст якості життя не був би можливий без Революції гвоздик, плодом якого стало відкритість країни на Європейську економічну спільноту. В цьому плані — це був поворотний момент в історії Португалії. Це був цілковитий перегляд підходу країни до європейських справ і не має чого приховувати — Португалія у виграші від цього.
Матеріал підготував Назар Олійник