Українська Служба

Військовий лікар ЗСУ: коли бачу вдома радісних людей, це означає, що ми тут недаремно

12.05.2024 18:30
«Ми робимо свою роботу і будемо її робити, поки вистачить сил, тому що в нас немає іншого виходу. Якби у нас був інший вихід, то ми, можливо, думали б, рефлексували якось на цю тему. Але в нас немає іншого виходу. Бо якщо ми здамося, якщо ми скажемо, що втомилися, то всі кордони України будуть заповнені заклятим ворогом», — говорить у розмові з ПРдУ старший лейтенант медичної служби ЗСУ Мирослав
Аудіо
  • Військовий лікар ЗСУ: коли бачу вдома людей, які радіють життю, це означає, що ми там недаремно
Шеврон Медичної служби ЗСУPRdU/Taras Andrukhovych

Як за понад два роки повномасштабної війни на передовій змінилася робота військових лікарів і медиків? Що таке стабілізаційний пункт та яке його призначення? Що таке «золота година»? Як українські військові медики працюють за західними й натівськими стандартами, і як вони готові ділитися із західними колегами й партнерами своїм унікальним досвідом й знаннями, здобутими на цій війні? А ще про полонених і поранених росіян, гідність, втому, виснаження, врятовані життя захисників та їхні посмішки, мотивацію та мрії — у розмові ПРдУ зі старшим лейтенантом медичної служби ЗСУ Мирославом, відповідальним військовим хірургом в одному зі стабілізаційних пунктів на східному напрямку.

Початок війни й добровільна мобілізація

«Мобілізувався я в червні 2022 року і з тих пір служу в одній із частин на сході України. Перші місяці я працював у госпіталі, скоріше у цивільних умовах. Потім, коли почав рухатись фронт, почали рухатись і ми. Десь приблизно з кінця жовтня я відбуваю свою службу на стабілізаційних пунктах. Від того часу я очолюю стабілізаційний пункт, працюю відповідальним хірургом, тобто відповідаю за всі медичні аспекти стабілізаційного пункту», — розповідає Мирослав.

У яких умовах нині працюють військові хірурги в стабілізаційних пунктах

«Окрім великої кількості крові та болю, за цей час було також дуже багато і врятованих життів, і посмішок наших братів, наших бійців. І це дуже насправді тішить нас й дає нам сили та наснаги», - говорить військовий лікар. «Працювати цього року важче, ніж попереднього. Можливо, це суб'єктивне враження. Можливо, це сприймається через призму втоми, тому що кожна людина втомлена війною, втомлена цим „нежиттям”. Відсутністю нормального життя. Важче працювати не в сенсі браку устаткування, недостатності розхідних матеріалів чи забезпечення. Важче фізично. Тому що є втома і виснаження».

Чи часто доводиться змінювати розташування

«Ми знаходимося на відстані досяжності ворожих сил. В плані артилерії ми діємо динамічно, в залежності від ситуації на фронті. Ми маємо бути на такій відстані і в такій доступності, щоб наші поранені бійці до нас могли швидко доїхати і від нас стабілізованими, безпечно, з хорошими перспективами на майбутнє, ми їх могли передати на подальші етапи евакуації. Ми не можем, на жаль, дуже відійти у більш безпечні місця, тому що кожна хвилина інколи вирішує це питання життя і смерті. І наш умовно кілометр чи два в більш безпечну локацію може віддалити всю евакуацію на одну хвилину, на дві хвилини, чи на п'ять хвилин. А ця хвилина-дві будуть вирішальними. Ми максимально близько до наших хлопців, але з максимальною безпекою, яка можлива в цих умовах для нас».

Що таке стабілізаційний пункт та які його завдання

«Стабілізаційні пункти - це досить новітнє для української військової медицини поняття. Ця новизна пов’язана з тим, що є дуже довгі, дуже великі відстані евакуації, „плечі” евакуації. Тобто, щоб бійцю умовно з нуля, з поля бою потрапити до шпиталю, до госпіталю, проходить дуже багато часу, це дуже велика відстань, і враховуючи погані умови дорожнього покриття там, або його повну відсутність, дуже багато поранених не доїжджали би, тому що інколи це займає набагато більше години, двох годин. Є поняття „золотої години”, яке включає час, коли є великі шанси зберегти життя і здоров'я, як і життя в майбутньому. Якщо ми виходимо за рамки цієї „золотої години”, то відповідно, шанси і перспективи такого пораненого дуже знижуються. Вони стають дуже непевними. Стабілізаційний пункт - це місце, де все спрямоване на стабілізацію всіх гемодинамічних показників життєдіяльності людини, життєдіяльності бійця. Стабілізаційний пункт - це всі заходи, направлені на те, щоб нівелювати якісь ризики для життя і дати можливість безпечно евакуювати пораненого на подальші етапи евакуації в госпіталь, де відбуваються вже більш об’ємні втручання».

Про західні стандарти й протоколи серед українських військових медиків

«Ми працюємо виключно за натівськими стандартами і за західними протоколами, як по тактичній медицині, так і по медицині загалом. Це і протоколи лікування Сполучених Штатів, і європейських асоціацій. Що стосується військової медицини, то це виключно стандарти НАТО. Але в зв'язку з тим, що в Україні зараз відбувається війна, аналогів якої не було з часів Другої світової війни, ми маємо дуже багато напрацювань, якими вже ділимося з країнами НАТО. Я був на навчанні, був на реабілітації у Швеції і з величезним захопленням спостерігав за тим, як цікавляться нашими напрацюваннями, наскільки вони хочуть, щоб ми ділилися з ними своїми знаннями, тому що на дуже багатьох напрямках ми зараз є лідерами думок і лідерами підходів до лікування й взагалі до надання допомоги на полі бою, на різних етапах евакуації. Це наші підходи не тільки до лікування взагалі, але й до стратегії, до концепції, до менеджменту, надання медичної допомоги на полі бою. Можливо, у найближчому майбутньому будуть натівсько-українські стандарти».

Як виглядає ситуація із ротацією та потребою у «свіжих силах»

«Ми стараємося обходитись тими силами і засобами, які в нас є. До нас ніхто не приходить ззовні, щоб нас замінити. На жаль, у нас в бригаді є декілька хірургів і, власне, у міру можливостей відбуваються ротації. Нас відпускають на невеличкий відпочинок, на тиждень відпочити і відволіктись. Це може бути теж зміна діяльності. Тобто праця — тиждень у стабілізаційному пункті, тиждень десь ближче до госпіталю. Наше командування йде назустріч нам. Але ми завжди працюємо в залежності від ситуації. Якщо багато поранених, то в нас в пріоритеті не відпочинок, а робота. Тобто ми виконуємо завдання. Війна надзвичайно жорстока, надзвичайно інтенсивна. Тому, коли потрібно працювати, ми працюємо, а коли є можливість відпочити, ми відпочиваємо, і нам дають це робити. У підрозділі, в якому я служу, немає жодних проблем із комунікацією, з командуванням, вони нас чують. І якщо лікар чи медичний персонал відчувають якусь втому, настає певна "точка кипіння", то можна звернутися, і тобі ніколи не відмовлять, тебе завжди почують».

Яка ситуація із забезпеченням військових медиків та лікарів на передовій

«Частина — це державні постачання, але велика частина — це все таки волонтерська допомога. Вона є дуже цільовою, вибірковою. У нас є конкретні завдання, в нас є конкретні потреби. Волонтери працюють виключно по цих потребах. На початку війни було інакше. Багато було десинхронізації між нами і волонтерськими організаціями. Інколи в нас були такі речі, які нам не потрібні, а того, що нам було потрібне, ми чекали довго, важко було це отримати. Зараз, наскільки це можливо, усе відпрацьовано. Якихось великих проблем немає. Але у нас є величезний брак з броньованими евакуаційними автомобілями. Адже це дороговартісний розхідний матеріал, який важко дістається. Розхідний, бо з тією щільністю обстрілів, з тою агресивністю війни, яка ведеться проти нас, кожен день втрачається техніка і люди».

Про важливість злагодженої та командної роботи військових хірургів та лікарів

«Час допомагає, він найкращий вчитель. Змінювалися команди, люди, яким не пасувала така робота. За цей час підібралися ті люди, які дивляться в одному напрямку, думають в одному напрямку і працюють в одному напрямку. Навіть супер фаховим спеціалістам, якщо вони зустрічаються в одній команді, потрібен якийсь час, щоб вони, як і будь-який механізм годинниковий, перетерлися між собою і навчились відчувати один одного, навчились розуміти один одного, навчились підтримувати один одного. На це потрібен просто час».

«Я займаюся, на щастя, абсолютно всім тим, чим я займався в цивільному житті: робота у команді, хірургічній команді, анестезіологічній команді. Тут нічого для мене нового немає. Додалося тільки одне дуже неприємне — обстріли. До цього я не звик і тепер не звиклий, і не навчився з цим із спокійним серцем жити».

Про полонених і поранених росіян і гідність

«З полоненими пораненими росіянами доводилося мати справу дуже велику кількість разів. Ми, як медики, робимо свою роботу, тільки з тим виключенням, що тим пацієнтам, а тим більше нашим захисникам, співчуваєш, і в тебе болить серце. Коли я перев'язую чи зупиняю кровотечу нашому ворогу, то ніякого співчуття в мене немає. Це просто механічне виконання своєї роботи, застосування усіх тих навиків, якими я володію. Ніякого співчуття, ніякого трепету, ніякого розуміння немає. Що ми їм говоримо? Дехто питає, чого вони сюди приперлись, дехто каже, якого біса ви сюди поперли? Дехто вживає інші слова. Але, незважаючи на все, і це дуже приємно, ми не втрачаємо гідність, і ми надаємо допомогу навіть нашому ворогу. Тому що, перш за все, це джерело інформації для наших розвідників. Це джерело інформації для інших наших військових служб. Це обмінний фонд».

Про відчуття та думки під час поїздок додому, перебування «у тилу»

«У мене під час таких поїздок два відчуття: спокою і щастя. Колись мене питали, що таке щастя для тебе? Тепер я знаю чітко, що для мене щастя — це потрапити звідти сюди. Друге — це спокій. Хоча в Україні небезпечно всюди, і в будь-яке місце може прилетіти ворожа ракета, але тут мені спокійніше. Тому це ці два відчуття: спокій і щастя, щастя і спокій. Як тільки я сідаю в поїзд і він рушає, у мене концентрація цих двох відчуттів збільшується, і вона максимальна, коли виходжу на перон в рідному місті. Це моє відчуття трансформувалося впродовж часу війни і мого часу служби. Спершу під час моїх перших приїздів був дисонанс. Тепер його немає, тому що всі хлопці, які там, які зараз воюють, які поклали своє життя, всі вони і всі ми працюємо в одному напрямку, щоб життя тут, далі від фронту, було нормальним. І коли люди радіють, коли люди мають можливість гуляти, коли люди мають можливість водити дітей до школи, працювати, займатись своєю улюбленою діяльністю чи працювати, чи відпочивати, то, власне, значить, ми там недаремно. Коли я бачу умовно нормальне життя, хоча триває війна, вона впливає на всіх, і цей тил, який є абсолютно умовним, то розумію, що немає в нас людини, на якій не позначилась війна. Абсолютно у ста відсотках випадків на всіх війна позначилась якимось чином: психологічно, фізично, матеріально чи ментально. Тому зараз на війні якоюсь більшою чи меншою мірою всі. І в мене немає ані злості, ані заздрості, ані чогось іншого до людей, які не там. Звичайно, мені хотілось би, щоб люди, які мають можливість також долучитись до протидії ворогу, щоб вони долучались. Звичайно, мені хотілось би, щоб у нас були частіші ротації. Але наразі ми навіть між собою не обговорюємо ці питання. Ми робимо свою роботу і будемо її робити, допоки вистачить сил, тому що в нас немає іншого виходу. Якби в нас був інший вихід, то ми, можливо, думали би, рефлексували якось на цю тему. Але в нас немає іншого виходу. Бо якщо ми здамося, якщо ми скажемо, що втомилися, то всі кордони України будуть заповнені заклятим ворогом. Крапка».

Про «звикання» до війни

«Я не вважаю, що звикання до війни, це погана характеристика. Ті люди, які на фронті, вони до війни ніколи не звикнуть, тому що до цього жахіття звикнути неможливо. Ті люди, які живуть далі від лінії фронту, вони мають "жити життям", щоб життям жила країна. Тому вони мають певною мірою звикнути до такого життя. Тому що неможливо жити постійно в стресі. Якщо ми з цим не навчились жити, не зжились з цим, не змогли жити своїм звичним життям в умовах війни, то відбувається перегорання і вигорання. Тому звикання певною мірою є. Але головна небезпека — це щоб люди не забули, що у нас війна. Проте я думаю, що про це важко забути. У кожному місті кожного дня приїжджають хлопці "на щиті", і збільшуються кладовища, в центрі, напевно, кожного міста збільшується кількість людей з протезами. Чи до цього можна звикнути? Та ні, не можна. Забути про війну при таких виглядах, при таких пейзажах, напевно, теж не можна. Тому за це не хвилююся абсолютно ніяк. Нам треба просто сил і потрібна допомога світу».

Що додає сил і мотивації

«Надзвичайно багато факторів. З одного боку, це те, що я розумію важливість своєї роботи. Конкретно я бачу результати своєї роботи. Я бачу хлопців, які можуть позбутись кінцівки. А я їх зустрічаю через деякий час бігаючими і радісними. Наскільки вони можуть радіти в тих умовах життю… Я бачу бійців, які приїжджають до нас "важкими", а від нас їдуть стабільними. І я знаю подальшу їх долю. Вони живі і налагоджують своє здоров'я, повертаються у стрій. Це надзвичайно надихає. Я бачу, як ростемо ми, як стабілізаційний пункт, я бачу, як росту я як спеціаліст цього стабілізаційного пункту. Це надзвичайно надихає. Я бачу, що третій рік ми протидіємо величезній орді, протидіємо жахливому ворогу. Нам надзвичайно важко, але ми тримаємося, і це надихає. Я приїхав додому — бачу життя, бачу якихось безтурботних людей на вулицях. Мене це не злить, мене це надихає. Таких речей багато. Надихають спогади про гори, про Чорногірський хребет… Надихає смак ранкової кави після безсонної ночі біля поранених… Все це надихає. Радієш простим речам, цінуєш ці прості речі…»

Запрошую слухати розмову повністю у прикріпленому звуковому файлі.

Тарас Андрухович