По людях, які перебували в будинку на вулиці Планти, 7/9, майже одразу відкрили вогонь. Їх нещадно били камінням і залізними прутами, кололи багнетами. Двох жінок викинули з вікна на вулицю, де їх добив розлючений натовп. Серед жертв були підлітки, новонароджена дитина та вагітна жінка.

Це лише короткий опис жахливого насильства щодо євреїв, яке спалахнуло 4 липня 1946 року в Кельцях — тодішньому центрі Келецького воєводства, місті з населенням близько 50 тисяч осіб, розташованому приблизно за 155 км на південний захід від Варшави. На той час у Кельцях проживало близько 200 євреїв, тоді як до Голокосту їхня громада налічувала близько 20 тисяч осіб. Більшість із тих, хто пережив війну, мешкали або перебували саме в будинку на вулиці Планти, 7/9, де розміщувалися Єврейський комітет та інші організації, що надавали допомогу євреям, що вижили наперекір Голокосту.

У погромі взяли участь не лише місцеві жителі, а й представники польської комуністичної міліції, Народного Війська Польського та органів держбезпеки.

Безпосереднім його приводом стала чутка про нібито викрадення 8-річного Хенрика Блащика, який зник 1 липня 1946 року. Після повернення хлопчика його батько заявив міліції, що сина нібито утримували євреї в підвалі будинку на вулиці Планти, 7/9, а сам Генрик підтвердив цю вигадану історію. Чутка миттєво поширилася містом і наклалася на давню антиюдейську легенду про так званий «ритуальний злочин», мовляв, нібито євреї викрадають християнських дітей, щоб використовувати їхню кров для виготовлення маци або в релігійних обрядах. Саме цей кривавий наклеп став безпосереднім поштовхом до погрому. Згодом було встановлено, що хлопчик самовільно поїхав до знайомого села, а історію про викрадення вигадав, щоб уникнути покарання від батьків.

Події в Кельцях стали найкривавішим антиєврейським погромом у повоєнній Європі — було вбито 40 осіб.

Як стало можливим, що таке відбулося у Польщі після жахіть Голокосту в країні, коли німці вбили близько трьох мільйонів євреїв, громадян Другої Речі Посполитої, а поляки мають найбільше число Праведників народів світу, тобто тих, рятував своїх єврейських сусідів.

Теж питання, як таке було можливим в умовах Польської Народної Республіки з її декларованим інтернаціоналізмом та ще й за участі представників міліції, армії та сил безпеки.

Про анатомію цього страшного злочину в Кельцях у програмі «У дзеркалі історії» розповідав  к.і.н. Пйотр Кендзьора з Єврейського історичного інституту.

«Практично одразу після цих подій розпочалася дискусія про те, як таке могло статися. З одного боку, лунали пропагандистські пояснення з боку представників влади та офіційної преси, які мало що прояснювали. До цієї дискусії певною мірою долучилися також католицькі середовища.

Водночас варто зазначити, що частина польських інтелектуалів зробила дуже серйозну спробу осмислити трагедію. Вони були справді приголомшені тим, що стався погром, внаслідок якого загинуло сорок абсолютно випадкових, невинних людей — євреїв, які пережили Голокост. Ще кілька десятків осіб були поранені. Крім того, вражали масштаби погрому та його тривалість. Він тривав багато годин. У ньому брали участь також підрозділи міліції та війська, які, по суті, мали відновлювати порядок. Це також свідчило про масштаби поширення антисемітських настроїв у суспільстві. Найочевиднішим і найпростішим поясненням було те, що причиною став антисемітизм».

Водночас історик додає, що це зовсім не було очевидним, бо одразу виникли конспірологічні теорії:

«Найвпливовішою тоді була квазіконспірологічна теорія, згідно з якою погром організували комуністи. Тобто, що сама влада, яка була зацікавлена у відверненні уваги суспільства від так званого референдуму, що відбувся кількома днями раніше, був сфальсифікований, а його запитання мали легітимізувати нову владу.

Друга версія, також певною мірою конспірологічна, від самого початку активно просувалася тодішньою владою, у якій домінували комуністи. Згідно з нею, погром організували представники антикомуністичного підпілля, але вже з іншою метою, аби дискредитувати так звану народну, тобто комуністичну владу, поставити під сумнів її легітимність.

Звичайно, вже тоді ці конспірологічні концепції виглядали малопереконливими. А з погляду сучасних знань вони взагалі не витримують жодної критики».

Пьотр Кендзьора, говорячи досвід Голокосту, констатує, що він не викорінив антисемітські настрої і вороже ставлення до євреїв, свідченням чого стали жахливі події у Кельцях 4 липня 1946 року.

«Цей досвід значною мірою ослабив традиційні інтелектуальні та політичні еліти внаслідок масштабних суспільних змін, а також породив відчуття надзвичайно глибокої кризи суспільного порядку.

Інакше кажучи, тодішнє суспільство було особливо сприйнятливим до різноманітних конспірологічних теорій. У єврейському контексті ці теорії тісно перепліталися з антисемітськими уявленнями. Третім важливим чинником став досвід безкарності насильства щодо євреїв, сформований у період німецької окупації. Єврейське життя майже нічого не важило. Євреїв можна було вбивати безкарно».

Співрозмовник програми «У дзеркалі історії» розповів про те, як розгорталися події, коли батько Хеня Блащика прийшов у місцевий відділок міліції і повідомив там, що його сина нібито викрав єврей і дитину силою утримували у підвалах будинку на вулиці Планти, 7/9, де містилися різні єврейські організаційні.  

«Група рядових міліціонерів,  разом із батьком нібито викраденого хлопчика вирушає до місця події. Відомо, що хлопчик все вигадав, оскільки просто втік із дому на кілька днів, бажаючи уникнути покарання. І коли вони прямували до будинку Єврейського комітету, де, за його словами, його нібито утримували, дорогою вони почали розповідати перехожим про це буцімто викрадення.

Так виникла чутка, яка дуже швидко почала поширюватися. Очевидно, у суспільстві вже існувала така атмосфера, що сприяла сприйняттю подібних уявлень і міфів. З одного боку, починає збиратися натовп, який дуже швидко перетворюється на погромний натовп. З іншого боку, до місця прибувають інші міліціонери, а згодом і військові, які мали забезпечувати порядок, провести перевірку всіх обставин тощо. Це були звичайні, малоосвічені службовці, які також піддалися цьому психозу, повірили чуткам. Дехто з них фактично сам почав діяти як частина погромного натовпу.

Підозрюю, що серед учасників погромного натовпу частина людей була лише випадковими спостерігачами. Однак ті, хто безпосередньо нападав на євреїв, грабував їх, бив і вбивав, безперечно, відчували мовчазну підтримку з боку цього натовпу. Зіграло роль те, що на першому етапі до цих подій долучилися представники міліції та війська, додатково легітимізували насильство і цю антисемітську версію. Хоча потім міліція і військові придушили погром».

Таким чином, ситуація виглядала так, що погром того самого дня мав фактично два етапи. Пйотр Кендзьора описує так:

«Перший етап — це дії першої групи міліціонерів, а згодом і солдати, які фактично приєдналися до погромного натовпу. Потім погром на цьому етапі вдалося придушити. Поранених євреїв доправили до лікарні. Частину людей евакуювали. Територію будівлі Єврейського комітету в Кельцях, тобто місця, де збиралися й мешкали євреї, які пережили Голокост, і де відбувся погром, було оточено військовими.

Здавалося, що після перших трьох годин ситуацію вже взято під контроль. Проте тим часом містом поширилася вістка або, точніше, чутка про нібито ритуальне вбивство, а також про самі події в центрі міста Кельце на вулиці Планти, про антиєврейське насильство, яке, ймовірно, учасники погрому або їхні прихильники сприймали як боротьбу за "порятунок дітей від євреїв".

Новий етап погрому розпочався після прибуття кількохсот робітників з однієї з кельцьких фабрик. Вочевидь, вони саме закінчили роботу або мали виробничу перерву. Вони прибули на місце великою групою, багато хто мав із собою металеві прути та інші предмети, і саме їм вдалося прорвати кільце військових та розпочати другу хвилю погрому, яка завершилася лише через кілька годин».

Як каже дослідник, описані події свідчили про надзвичайну безпорадність місцевих органів влади, міліції, Управління безпеки та військових.

«Немає жодних доказів того, що це були заздалегідь сплановані дії. Радше йдеться про відсутність рішучості та послідовності в діях, про велику повільність і нерішучість. У цьому сенсі можна припустити, що якби на місці були інші люди, які діяли б більш рішуче й послідовно, ситуацію вдалося б взяти під контроль значно швидше й легше.

Вся парадоксальність полягала в тому, що Єврейський комітет у Кельцях, на вулиці Планти, де й стався цей багатогодинний, двоетапний погром із такою великою кількістю загиблих, розташовувався зовсім поруч із місцевим відділком міліції. Здавалося б, уже сам факт такого сусідства мав гарантувати безпеку його мешканцям».

Водночас саме насильство частково поширилося й за межі центру Кельців.

«Ця чутка призвела до того, що окремі прояви антиєврейського насильства заторкнули теж потяги. Люди, які вже чули ці чутки про нібито ритуальне вбивство, почали повсюдно шукати справжніх або уявних євреїв. Саме уявних, позаяк під час цього погрому загинули також троє поляків».

Дії погромників, зокрема з числа міліціонерів, варто більш детально розглянути в контексті антисемітизму міжвоєнного періоду та його подальшого впливу. Як вказує у своєму дослідженні професор Йоанна Токарська-Бакір, комендант відділку Громадянської міліції в Кельцях, керівник слідчого відділу, а також окремі міліціонери, які брали участь у погромі, хоча й були представниками влади та комуністичного репресивного апарату, водночас раніше належали до таких організацій фашистського спрямування як Національно-радикальний табір, і антисемітизм був невід'ємною частиною їхнього бачення світу. Пйотр Кендзьора коментує:

«Зазвичай ми схильні вважати, що якщо йдеться про міліціонерів, тобто представників комуністичного державного апарату, то вони обов'язково мали бути людьми лівих переконань.

Насправді ж цей апарат лише формувався, і до нього входили люди з дуже різних середовищ та з абсолютно різним життєвим досвідом. Частина з них цілком могла мати праве або навіть ультраправе політичне минуле. Важливо також пам'ятати, що в міжвоєнний період антисемітські уявлення фактично були загальноприйнятою суспільною нормою. Пізніше, вже в аналізах, що з'явилися безпосередньо після Келецького погрому й про які я згадував на початку, польські інтелектуали звертали увагу на те, що нацистська пропаганда та сам досвід війни радше посилили ці уявлення.

Це може здаватися парадоксальним, але зазвичай саме так і відбувається: досвід масового насильства щодо групи, яка вже була негативно стереотипізована й стигматизована, рідко має просвітницький ефект. Навпаки, він сприяє подальшим раціоналізаціям.

Однією з таких типових раціоналізацій було переконання: якщо німці здійснюють масове винищення євреїв, а про це в Польщі всі добре знали, то, мабуть, жертви, тобто євреї, якоюсь мірою самі на це заслужили.

За антисемітизмом стояла ціла традиція католицького антиюдаїзму — уявлення про євреїв як про народ, відповідальний за смерть Ісуса».

Співрозмовник програми «У дзеркалі історії» зазначає, що у ІІ Речі Посполитій домінувала етнічне бачення народу, була нетерпимість, переслідування національних меншин, проте найбільш негативне сприйняття було щодо євреїв.

«У міжвоєнний період єдиною силою, яка послідовно виступала проти концепції національно однорідної Польщі та відстоювала рівноправність різних меншин, зокрема єврейської, безперечно була політична лівиця. Йдеться передусім про соціалістів і комуністів. Втім, сам комуністичний державний апарат після війни суттєво змінився. Після війни цей апарат набув масового характеру. До нього вербували людей значно ширше, практично без можливості й навіть без особливого бажання здійснювати якусь серйозну перевірку їхніх поглядів чи біографії.

Водночас навіть у самому комуністичному середовищі дедалі сильніше проявлявся націоналістичний елемент». Якщо до війни особливо наголошувалося на принципах активного інтернаціоналізму, то під час війни в риториці комуністів з Польської робітничої партії надзвичайно сильним став національний дискурс.

Відомо також, що влада прагнула сформувати власний різновид своєрідного комуністичного націоналізму, який з погляду національних меншин — не лише єврейської, а й білоруської, української та інших — становив серйозну небезпеку. В основі цього світогляду лежало переконання, що Польща має бути етнічно однорідною державою».

На завершення, Пйотр Кендзьора відзначив, що погром у Кельцях є застереженням в контексті сучасності і загроз тривожного сьогодення, коли у Польщі зростає нетерпимість і навіть агресія щодо інших, до українців, і не лише щодо них:  

«На мою думку, все це залишається надзвичайно актуальним і сьогодні. Особливо тепер, коли надзвичайно швидко поширюються різноманітні національні міфи та конспірологічні теорії, а сучасні технічні можливості лише полегшують їхнє розповсюдження. Тодішнє суспільство було малоосвіченим. Сьогодні рівень освіти, безумовно, вищий. Проте я дуже сумніваюся, що стійкість людей до різноманітних конспірологічних теорій стала від цього більшою.

Можливості поширення таких ідей сьогодні ще більші. Як я вже згадував, періоди серйозних соціальних і культурних криз сприяють виникненню подібних спрощених уявлень. Саме тоді формується механізм суспільних страхів і суспільної агресії, які можуть накопичуватися в різних сферах».

Науковець застерігає, що ситуація стає вкрай небезпечною, коли політики, інституції чи влада починає цькування тої чи іншої групи. Насильству і погромам передують відповідні слова, заяви і жести сповнені ненависті, які здатні масово впливати на суспільну уяву пересічних людей.

«За умов суспільної напруги та кризових ситуацій це може призвести до дуже швидкої ескалації. Від різноманітних конспірологічних теорій і загальних схем негативної стереотипізації — аж до готовності застосовувати насильство щодо представників тієї чи іншої групи.

Погром є наймасовішим і найжорстокішим прикладом такого стихійного, неорганізованого суспільного насильства.Проте існують і менш масштабні форми подібного насильства. У той період вони також траплялися досить часто. Йдеться про насильство на індивідуальному рівні — побиття, а іноді й вбивства представників груп, які ставали об'єктом стереотипізації.

У кожному окремому випадку, звичайно, можна аналізувати, які саме чинники були визначальними: чи йшлося про національну або релігійну ідентичність жертв, чи про якісь інші обставини. Проте очевидно, що коли виникає відчуття, ніби словесна агресія, а потенційно й фізичне насильство щодо певної групи є суспільно допустимими, тоді дуже легко перейти до реального насильства.

Тому й у сучасному контексті я бачу тривожну тенденцію, пов'язану з тим, у якому напрямку розвиваються польсько-українські відносини, а також із дуже безвідповідальними діями значної частини політичного класу і ЗМІ.

Саме тому історія погрому у Кельцях залишається надзвичайно актуальною й потребує серйозного осмислення».

Повна версія програми у прикріпленому звуковому файлі.

Матеріал підготував Назар Олійник