Історик: Попри скруту, громада та місцева влада самовіддано поставилися до польських дітей, які прибули до Барселони після жахіть германізації

Шлях від нацистської окупації до безпечного притулку в Барселоні – історія маленьких поляків, які після страхітливого германізаційного проєкту нацистів знайшли свій прихисток у франкістській Іспанії (коментарі режисера-документаліста Даріуша Круля й історика та дипломата Марека Перналя).

Перша шпальта барселонської газети La Vanguardia від 25 квітня 1946 року, присвячена прибуттю до міста першої групи польських дітей.

foto:https://przystanekhistoria.pl/pa2/tematy/dzieci/124698,Barcelona-schronienie-dla-polskich-dzieci-po-II-wojnie-swiatowej.html

Їхній шлях був довгим і болісним, шлях від нацистської окупації до безпечного притулку в Барселоні – це неймовірна історія 126 польських дітей, які під час Другої світової війни зазнавали германізації, а у 1946 році потрапили до осередку в Барселоні, де їм допомагали відновити польську ідентичність.

Вони були жертвами німецької расистської програми з онімечення, жертвами якої стали близько 200 тисяч маленьких поляків. Викрадення дітей і виховання в арійських опікунів було частиною ширшого переселенсько-германізаційного задуму – Генерального плану «Ост». На щастя, більшість цих дітей повернулася Польщі, а 18 з них виїхало до США.

Інститут Сервантеса у Варшаві спільно з Музеєм польських дітей жертв тоталітаризму у Лодзі провів ряд заходів з нагоди 80-річчя прибуття перших польських дітей до каталонської столиці, що відбулося 24 квітня 1946 року. Зокрема це була дискусія довкола документального фільму «Діти, викрадені Гітлером» публічного телеканалу «Полонія» за участі його режисера Даріуша Круля та колишнього генконсула Республіки Польща у Барселоні, Марека Перналя, який теж був послом в ряді країни, який є також істориком-дослідником.

Стрічка показує зустріч колишніх вихованців осередку Валькарка у Барселоні у 2008 році.

Ексгенеральний консул Польщі у Барселоні зазначає, що такий з’їзд був би неможливий без активної участі міської влади:

«Гадаю, це була для влади Барселони дуже добра нагода підкреслити цю барселонську гостинність і взяти участь у цій події.

Без допомоги міської влади цей задум також не міг би бути реалізований. Я маю на увазі не лише урочистий прийом, який пан мер влаштував для нас у цих історичних залах палацу муніципалітету а й такі, здавалося б, прозаїчні речі, як фінансова співучасть в організації цього заходу, участь у фінансуванні видання книжки, яку ми підготували під час цього перебування, а також організаційну та логістичну підтримку».

Мова про багато ілюстровану і задокументовану книжку польською і каталонською мовами про іспанських дітей у барселонському осередку, яка вийшла друком у 2008 році.

Тим часом, режисер фільму «Діти, викрадені Гітлером» під час дискусії в Інституті Сервантеса таке розповів про історію цієї документальної стрічки:

«Сам процес зйомок матеріалу, створення фільму був досить простим, оскільки всі вони дуже хотіли виступити, дуже хотіли розповісти свою історію, про те, що їх спіткало під час війни, коли вони були малими дітьми, бо тоді їм було по 5, 6, 7 років.

І фактично на телебаченні та перед камерою вони мали нагоду висловитися вперше. І це було для них таким пережиттям, що вони не могли стриматися й розповідали ще і ще, і ще».

Режисер каже, що назва його документальної стрічки є цілком очевидною  і промовистою:

«Так – це були  діти, викрадені Гітлером. Це були діти із Замойщини, але не тільки, бо також із Лодзького та Сілезького воєводств, якихи було вивезено до Рейху десятки, а за деякими даними навіть до двохсот тисяч польських дітей, з метою їх германізувати. І частину з них справді вдалося германізувати, що є моторошною історією, адже вони повністю втратили своє дитинство і втратили свою ідентичність, втратили самих себе.

Але, на щастя, ті, хто потрапили до Барселони пам’ятали, ким вони були і ким є, і залишилися собою, попри те, що згодом опинилися переважно в Буффало, у Сполучених Штатах. І донині ті, хто ще живе, є поляками».

Зі свого боку, Марек Перналь наголошує, що найбільш емоційними моментом у цій історії зі з’їздом у 2008 році була зустріч через 60 довгих років цих людей, які колись потрапили до осередку у Барселоні, після того страшного германізаційного проєкту:

«Погляньмо на власну біографію і уявімо собі, що ми зараз вперше зустрічаємося з людьми, з якими провели не випадкові канікули, не коротку поїздку.

Вони провели там, так би мовити, найдраматичніший період свого життя. Можливо, саме цей період не був найбільш драматичним, але те, що вони пережили, було наслідком того найтрагічнішого часу у їхньому життя. Ми говоримо тут про те, що вони втратили.

Вони втратили дитинство, звичайно. Звичайно, багато дітей під час війни втрачають дитинство. Однак вони втратили щось більше. Вони втратили свою ідентичність.

Всі вони в Барселоні опинилися в такому місці, яке цілковито змінило їхню попередню перспективу бачення світу».

Історик наголошує, що працівники барселонського осередку з числа польського консульства на чолі Вандою Морбітцер–Тозер допомагали маленьким полякам не лише в адаптації до їх нової домівки, але відновлювали їх польськість:

«Значною мірою вони не говорили польською – говорили німецькою. Частиною програми опіки в осередку Валькарка було вивчення польської мови, бо саме це і було головною ідеєю цього проєкту – повернути їм польськість. І мова була очевидним інструментом для того, щоб цю польськість відновити. Тож вони не лише заново вчили польську, а й училися довіряти іншим людям.

Вони не мали довіри до дорослих. Діти, які протягом усього свого попереднього дитинства мусили стикатися з жорстокістю дорослих. Дехто з них був битий або переслідуваний. Це жахливо».

Марек Перналь пояснив історичні обставини, які зумовили, що польські діти, які були частиною гітлерівського германізаційного проєкту опинилися саме в Іспанії:

«Ці діти, як і багато тисяч інших польських дітей у період після завершення воєнних дій, перебували в таборах для біженців у Німеччині та Австрії. Часто діялось так тому, що ці «прийомні батьки» просто їх позбувалися. Вони не ставилися до них як до членів своїх сімей, а ставилися лише як до «матеріалу» для виховання справжніх німців. Німеччина війну програла, тож ці німецькі та австрійські родини вже не відчували особливого обов’язку й надалі піклуватися про долю таких дітей.

І вони потрапляли до таборів для біженців. Про становище таких дітей знав польський уряд у Лондоні, знав і Польський Червоний Хрест. Ця ситуація була трагічною і польські дипломати намагалися знайти рішення, що можна було б із такими дітьми зробити.

Одразу після війни ідея відправити їх до Польщі, до комуністичної Польщі, фактично не розглядалася. У цей момент з’явилася ініціатива з іспанського боку».

Марек Перналь наголошує, що франкістська верхівка на чолі з диктатором Франсіско Франко керувалася суто бажанням заробити бонуси і вибілити трохи свій імідж перед західними демократіями після краху своїх союзників Гітлера та Муссоліні:

«Чи був генерал Франко настільки альтруїстично налаштований і готовий допомагати кожному, хто потребує? Ні, не надто. Натомість Іспанія, як всі знають, після Другої світової війни була країною з поганою репутацією – це, мабуть, найдипломатичніше формулювання, яке можна вжити. Вона перебувала в міжнародній ізоляції.

У війну вона не вступила, зберігала нейтралітет, але водночас була очевидним союзником Гітлера та країн Осі і була піддана остракізму. Генерал Франко гостро потребував якихось дій – і не однієї, а цілого ряду дій, проєктів, ініціатив,  які могли б змінити цю негативну репутацію Іспанії.

І в той момент, коли польська сторона думала, як поліпшити становище польських дітей у цих таборах, він водночас розмірковував над тим, щоб зробити широкий жест і запросити до Іспанії постраждалих дітей з інших європейських країн. У представленому публічно проєкті йшлося не лише про поляків. Мадрид передбачав, що здатна прийняти в Іспанії 100 тисяч дітей з окупованої Європи, забезпечити їм умови для життя, для відновлення здоров’я та поліпшення їхньої ситуації.

Уряди інших країн – англійці, американці, французи – поставилися до цієї ідеї з обережністю. Ніхто не хотів у такий спосіб легітимізувати генерала Франко».

Проте польський уряд у вигнанні вирішив інакше, приставши на пропозицію Франко, зокрема з огляду на спільну антикомуністичну позицію з іспанським диктатором та безвихідне геополітичне положення після встановлення комунізму у Польщі.

«Уряд у Лондоні вже не представляв владу в Польщі, а лише намагався діяти на користь поляків за кордоном у межах свого мандата, який вже не був міжнародно визнаний. Польський уряд у Лондоні втратив міжнародне визнання в червні 1945 року. Майже ніхто його не визнавав, але генерал Франко та франкістська Іспанія не визнали комуністичної влади у Варшаві.

Мадрид й надалі підтримував контакти з урядом у Лондоні, і це створило ситуацію, коли дві потреби певною мірою зійшлися і перетнулися. Результатом цього перетину двох намірів стала угода про прийняття в Іспанії – спочатку йшлося про значно більшу групу, кілька сотень польських дітей. Потім ця кількість зменшувалася і зрештою, як відомо, зупинилася на трохи більше ніж сотні. Але важливо, що ця ініціатива виходила з обох сторін».

Марек Перналь наголошує, що аби зрозуміти жест іспанської сторони треба враховувати, що країна тоді буквально жевріла у злиднях після кривавої й руйнівної громадянської війни:

«Це була не та Іспанія, яку ми знаємо сьогодні з туристичних проспектів. Це була страшенно, справді страшенно бідна країна. Це була країна, в якій у 1939 році закінчилася громадянська війна – війна, що забрала 600 тисяч життів.

Це була величезна катастрофа, країна, глибоко позначена цією трагедією. Бідна країна, без великих перспектив.

І в таких складних умовах, безсумнівно дуже бідних, у дуже скрутних обставинах, громада Барселони та тодішня влада міста справді з великою самовідданістю ставилися до функціонування цього осередку. Згідно з угодою, укладеною між польським представництвом, польською стороною та іспанською владою, саме іспанська сторона фінансувала функціонування цього притулку.

Це були дві вілли: одна більша, інша менша, які потрібно було утримувати. Іспанці фінансували медичну опіку – лікарів, медсестер, персоналу. Все це покривалося з коштів іспанської сторони.

Польський уряд фінансував транспортування дітей, які прибували кораблями з Італії у 1946 році, а також оплачував роботу польських учителів і польського персоналу. Отже, це польсько-іспанське, чи навіть польсько-каталонське співробітництво було дуже помітним. І за це ми також хотіли подякувати у 2008 році».

Після завершення дискусії в Інституті Сервантеса Марек Перналь для програми «У дзеркалі історії» розповів більш детально про Ванду Морбітцер-Тозер – виняткову жінку, ангела-охоронця і практично маму для дітей у барселонському притулку.

«Вона була надзвичайно відважною людиною. Її дівоче прізвище Морбітцер, і вона почала працювати в Почесному консульстві Польщі в Барселоні. Адже це було саме почесне консульство, яку очолював почесний консул Едуардо Родон і Бласан, ще у 1936 році. Тож уже в 30-х роках вона була секретаркою цього консульства, а згодом, коли вибухнула Друга світова війна, консульство продовжувало діяти, і вона опікувалася тими солдатами та біженцями, які таємно перебиралися через Іспанію, через Барселону до Португалії, щоб згодом дістатися до Англії.

Вона була людиною, яка наражала на серйозну небезпеку власне життя і своє становище – настільки, що наприкінці війни, у 1944 році, змушена була тікати з Барселони, оскільки німці чинили тиск на іспанську владу, аби заарештувати цю працівницю польського консульства за шпигунство, співпрацю та нелегальну діяльність. Після завершення війни її місією стала опіка над цими дітьми, де вона знову, не шкодуючи сил і енергії, присвячувала їм пів дня – спершу як учителька, адже вона також викладала в цій школі в першій половині дня. Потім діти мали кілька годин відпочинку, а ввечері вона поверталася до цього місця – до осередку Валькарка, щоб вкладати їх спати. Тож справді вона була таким добрим духом цієї невеликої спільноти».

Історія польських дітей жертв, викрадених режимом Гітлера в рамках проєкту германізації і сьогоднішній страшний експеримент режиму Путіна з русифікації маленьких українців наштовхує на очевидні паралелі і порівняння. Говорить Марек Перналь:

«Я думаю, що ця ситуація має настільки багато спільних елементів, настільки багато спільних аспектів, що це справді бере за серце, коли ми усвідомлюємо, якою жертвою стають діти в кожному воєнному конфлікті. А в умовах Другої світової війни та в умовах нинішньої війни в Україні ці ситуації повторюються з якоюсь драматичною, справді драматичною подібністю.

Можливо, різниця полягає в тому, що після завершення бойових дій у Європі в 1945 році існували середовища й була сильна потреба намагатися знову віднайти цих дітей. Питання в тому, як це відбуватиметься після завершення війни в Україні? Скільки з тих українських дітей, вивезених Путіним, буде знайдено? У якому вони будуть стані? Хто присвятить себе цій справі? Це величезний, величезний виклик для українського суспільства».

Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі.

Матеріал підготував Назар Олійник