X
Шановний Користувачу,
25 травня 2018 року набуло чинності Розпорядження Європейського парламенту і Ради (ЄС) 2016/679, прийняте 27 квітня 2016 р. (RODO). Заохочуємо до ознайомлення з інформацією про обробку персональних даних на порталі PolskieRadio.pl
1.Адміністратором даних є Polskie Radio S.A. з головним офісом у Варшаві, al. Niepodległości 77/85, 00-977 Warszawa
2. У справах, пов’язаних з Вашими даними, слід звертатися до Інспектора охорони даних, e-mail: iod@polskieradio.pl, тел.: 22 645 34 03
3.Персональні дані оброблятимуться у маркетингових цілях на основі наданої згоди.
4.Персональні дані можуть надаватися виключно з метою належного надання послуг, обумовлених у політиці приватності.
5.Персональні дані не надсилатимуться за межі Європейського економічного простору або до міжнародних організацій.
6.Персональні дані зберігатимуться протягом 5 років від закриття облікового запису, відповідно до законодавчих положень.
7.Ви маєте право на доступ до своїх персональних даних, їх виправлення, перенесення, усунення або обмеження обробки.
8.Ви маєте право на внесення протесту щодо подальшої обробки, а у випадку висловлення згоди на оброку персональних даних – на її відкликання. Використання права на відкликання згоди не розповсюджується на обробку, що мала місце до моменту відкликання згоди.
9.Ви маєте право на подання скарги до наглядового органу.
10.Polskie Radio S.A. повідомляє, що в процесі обробки персональних даних не приймаються автоматизовані рішення та не застосовується профілювання.
Більше на цю тему Ви знайдете на сторінках персональні дані та політика приватності
Розумію
Українська Служба

Звук і слово: як змінюється радіорепортаж

15.09.2020 21:00
Художній радіорепортаж, що, зокрема, у Польщі, але й у світі має свою довгу і багату традицію, - це елітарний жанр радіожурналістики і один з найскладніших. Саме цими днями він є предметом обговорення на Міжнародній конференції репортажистів – 46. International feature conference, що щороку відбувається у різних країнах, а цього року, у зв’язку з пандемією, не відбулась у Римі в травні, як це було заплановано, а відбувається саме зараз і вперше у своїй історії віртуально
Аудіо
  • Репортерка Катажина Міхаляк розповідає про Міжнародну конференцію репортажистів і про те, як зараз змінюється радіорепортаж
         -   43-     ,
Анонс радіорепортажу "Мармур і діти" Катажини Міхаляк і Аґнєшки Чижевської-Жакме під час 43-ї Міжнародної конференції радіорепортажистів у Стокгольмі, архівне фотоMariana Kril

Міжнародна конференція репортажистів – 46. International feature conference, що щороку відбувається у різних країнах, цього року у зв’язку з пандемією не відбулась у Римі в травні, як це було заплановано, а відбувається саме зараз. На ній радіорепортажисти зі всього світу віртуально слухають репортажі, обговорюють їх, обмінюються думками і досвідом.

До розмови ми запросили видатну польську радіорепортажистку Катажину Міхаляк, репортаж якої «Я – людина-вухо» (розмова із нобелівською лауреаткою Світланою Алексієвич) представляє Польщу на Міжнародній конференції репортажистів, і записали про те, як змінюються радіорепортаж, що нового у нього з’являється, що зникає.

- Особисто мені більш близький художній репортаж, такий, у якому повністю використовуються радіозасоби, у якому звук є додатковою цінністю, має додаткове значення. Часто він також є метафорою, але також й естетичною цінністю через своє звучання, підбір музики. Розвиток подкастингу, тобто усних розповідей, які, з одного боку, є великим шансом для радіорепортажистів, аби врешті-решт їхню роботу помітили, але, з іншого боку, подкасти характерні тим, що до нас промовляє одна особа. Вона говорить до нас швидко, досить «густо». Якщо ми маємо справу із оригінальним репортерським матеріалом, він є меншою частиною цього матеріалу. Усе приглушує своїм голосом, своїм переказом оповідач. Я помітила, що це проникає у документальний, художній репортаж. Зрештою, багато радіостанцій творять подкасти. І, як я розумію, багато цих програм живуть лише у формі подкасту та в інтернеті. І все, чому я колись навчалася, чого сама навчала на різних курсах, наприклад, як працювати з мікрофоном, як будувати образи, звукові плани, як записувати сцени, тобто героїв у дії, то це все зникає. Це виглядає так, ніби ми забули про можливості, які нам дає радіо, про можливості звуку. А мене дуже цікавить те, що відрізняє нас від творців літературного репортажу чи документального кіно. Я навіть це спеціально вишукую і втілюю в життя.

Чи після першого дня прослуховування на IFC – Міжнародній конференції репортажистів ти побачила, що таких програм є більше?

- У цьому контексті я також беру до уваги свій досвід як членкині журі на конкурсі «Prix Italia», а також свої спогади із останніх фестивалів та конференцій про радіорепортаж. Точно створюється і, можливо, це така мода, провідна тенденція, дуже багато подкастів-серіалів. Тобто з’являються радіосеріали на якусь певну тему. Зазвичай, це кримінальна, розвідувальна тематика. І цей контекст, зміст представлено у кількох серіях. Ця тема має бути цікава. Наш колега з Данії під час конференції IFC сказав, що його кримінальний серіал стягнуло півмільйона людей. Тож уявімо собі, які це теми. Можливо, це теми, які би не засвоїлись у нашому культурному просторі. Скандинавські автори – дуже сміливі, вони не уникають жахливих сцен, подробиць у розповіді. Я думаю, що, аби кримінальна серія подкасту принесла такий успіх і мала так багато слухачів, то це повинні бути дуже сильні, дуже виразні, навіть шокуючі теми. І так справді є.            

То яким є цей сучасний радіоподкаст, який пішов трохи далі від радіорепортажу?

- Зазвичай, автор у них – наратор, який нас веде через розповідь. Але пропорції цієї оповіді не рівномірні щодо оригінального матеріалу. Звісно, там є фрагменти інтерв’ю з різними постатями, яка ця історія стосується, але це – надзвичайно короткі фрагменти цих розповідей. Решту нам розповідає наратор. Він собою заслонює цих реальних героїв. І такі програми дуже просто перекласти на мову літератури. Я собі це уявляю таким чином: коли би прибрати звук і залишити лише субтитри, то чи була б різниця у сприйнятті такої програми? Я зауважую все менше різниць на користь звуку.

А все ж, чи є ще репортажі, і, зокрема, на цьогорічній Міжнародній конференції репортажистів, які тобі ближчі?

- Так, на щастя, є ще люди, для яких звук – це мистецький матеріал. Наприклад, перший репортаж, який ми слухали. Його було записано у в’язниці. Це – своєрідний радіоексперимент. І це – репортаж. Думаю, що практично кожний журналіст у своїй практиці мав справу із записами в’язнів чи записував людей із кримінальним минулим. Тому такі історії трапляються не так рідко. Однак італійський автор зробив щось більше, щось свіжіше. Він придумав, що це в’язні самі себе записуватимуть, що вони самі творитимуть радіо, щоб вони відкривалися самі перед собою, щоб перед ними не було репортера. А з їх розповідей автор створив щось на межі документальної програми та музичної композиції. У цій програмі не є найважливішим те, хто ці люди, за що їх засуджено, звідки вони походять, як їх звати, скільки їм років. Найважливішим у цій програмі є сигнал, що вони є. І що їм є що сказати. І в цій серії, бо це також радіосеріал, вони діляться розумінням «навчання». Кожен з них коротко розповідає, з чим у них асоціюється це слово. Один в’язень розповідає про те, що він навчився особливим чином застеляти ліжко, стелити простирадло. Другий розповідає про те, як він сам навчився, а тепер вчить інших робити каву з лимоном. А ще інший згадує, як його син вчився копати м’яч лівою ногою. Тобто це такий інтелігентний спосіб для характеристики цих постатей. Нам не треба знати, ким вони є, але через те, як вони розуміють слова «вчитися, навчання», ми можемо визначити, які ці люди, які це особистості. Це – дуже інтелігентний і новаторський підхід. Ці репліки – короткі, там є може 6-7 в’язнів, а весь репортаж має понад 20 хвилин. Але все це поєднується з прекрасною музикою, яка дуже добре зміксована. Всі вони підходять до себе з дистанцією, це не є якась дуже серйозна історія, що пригнічує. І що мене дуже вразило, можливо, не кожний це почув. У репортажі час від часу з’являється звук азбуки Морзе, шум моря. Я уявила собі цю в’язницю, а вона розташована в центрі великого міста, що вона так насправді десь на скалах, над океаном. І ці в’язні щось нам передають, сигнали, що передають основні речі: ми є, відчуваємо, сумуємо.

Від Польщі на конференції було представлено твій репортаж «Я – людина-вухо», це – розмова із нобелівською лауреаткою Світланою Алексієвич. Як його сприйняли? Що писали?

- Я зауважила, що люди з іншого культурного простору і ті, що не мали нагоди познайомитись із літературою Світлани Алексієвич, не до кінця відчували себе із цією історією. Ці люди не зрозуміли моєї ідеї, аби порівняти методи роботи автора літератури факту та автора радіорепортажу. Я хотіла показати в цій історії те, що нас поєднує, що поєднує нас, радійників, і що поєднує Світлану, тобто що процес роботи над репортажем починається від слухання. І Світлана певним чином надає нам - радіорепортажистам більшого сенсу, вона каже, що є та частина людської мови, яку не можна передати мовою літератури. Тому я подумала, що я повинна про це сказати свлїм колегам, нам всім, що тут є поле для радійників. Це ми повинні розповідати історію тим матеріалом, що дає нам радіо, що важко передати у мові літератури чи візуальній мову. І я побачила, що лише дві людини зі Східної Європи – чешка та молодий росіянин залишили коментарі, вони зрозуміли цю мою ідею, прочитали її. Це не лише сценки, які є такими перервами, прикрасами у репортажі. А це глибокий роздум над тим, якими є методи роботи Світлани Алексієвич.    

У Міжнародній конференції репортажистів – 46. International feature conference можна брати участь віртуально до середи, 16 вересня. Усі репортажі і дискусії доступні онлайн на сторінці: https://ifc2.wordpress.com/

Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі

Мар’яна Кріль