У Варшаві, у гастрокультурному просторі KRYM, триває виставка «Подвійне Знищення / Збереження Пам’яті». Це унікальний мистецький проєкт, що поєднує документальну фотографію війни та керамічне мистецтво. Виставка вперше була представлена в галереї Kina Ceramics в Оксфорді та вперше експонується в Польщі. Проєкт створено з благодійною метою — кошти з продажу робіт будуть спрямовані на підтримку 118-ї Окремої механізованої бригади ЗСУ. Проєкт народився на перетині фронтової документалістики та сучасного мистецтва. Фотографії, зроблені безпосередньо в зоні бойових дій, були перенесені на порцелянові плитки за допомогою технік кераміки та кінцугі — мистецтва відновлення зруйнованого через підкреслення тріщин золотом. Таким чином війна, руйнування та біль стають частиною художнього образу, який не приховує шрамів, а перетворює їх на символ гідності й незламності. Автори проєкту — Сергій Клименко (Україна) — фотограф, військовий кореспондент, член знімальної групи одного з провідних українських телеканалів. У 2023 році працював у Донецькій та Запорізькій областях, де створив серію документальних світлин, представлених у проєкті, а також Войчех Сковронек / Muru Ceramics (UK/PL) — кераміст, керівник британської студії дизайну Muru Ceramics, випускник Львівської академії мистецтв. З початку повномасштабного вторгнення активно реалізує благодійні мистецькі ініціативи. У програмі «Розмова» авторка та ведуча Світлана Мялик поспілкувалась з паном Войчехом про створення виставки, війну РФ проти України та про те, як змінюється ставлення британського і польського суспільств до України та українців за роки повномасштабної війни Росії проти України.
— Ви чудово говорите українською мовою. Я знаю, що Ви любите Україну. Розкажіть, з чого все почалося?
— Почалося від того, що насамперед я народився дуже близько до українського кордону в Польщі. Мені було, здається, 22 або 23 роки, коли я перший раз поїхав до України. Для мене Україна була просто країною, біля якої я народився, але про яку я нічого не знав. Мені було дуже цікаво поїхати, побачити, як цей Львів виглядає. Але це почалося так, що коли я поїхав перший раз до Львова, мені так сподобалося у Львові, що я захотів переїхати на навчання з моєї академії у Вроцлаві, переїхати на обмін студентів. І це вдалося.
— Розкажіть про виставку «Подвійне Знищення / Збереження Пам’яті».
— Я думав, що я хочу зробити такий проєкт, який буде показувати зруйновану Україну. А ще ідея була така, що були якісь такі голоси десь в Європі, що там немає ніякої війни, ця війна — це фейк, це дезінформація. І я просто хотів зробити такий документ, запис пам'яті, щоб показати, що війна є і вона — страшна. Одне, що мені було потрібно, це фотографії з фронту. Перше, я поїхав в Бучу десь в серпні 2022 року. Буча, Ірпінь, Бородянка, Гостомель. Я це побачив на власні очі через чотири місяці після цього, як росіяни пішли. Страшно, цей запах вогню, який просто був всюди. Тому я хотів зробити таку виставку, щоб показати цю війну. Десь в інстаграмі я познайомився з Сергієм Клименком, і мені сподобалися його фотографії, що він працює на фронті. І я його попросив, щоб зробити такий проєкт разом. І він був дуже радий, щоб зі мною зробити таку співпрацю, і ми це здійснили.
— Ви живете на кілька країн. Ви більшою мірою живете в Британії і їздите і в Польщу, бо у вас тут рідні, і в Україну. Яке ставлення загалом зараз до України? Наскільки воно змінилось з часу початку повномасштабної війни за ці чотири роки?
— У Великій Британії підтримка є для України і є велике розуміння для українців. І це відчувається, що люди ставляться до українців дуже добре. Можна побачити українські прапори у деяких місцях. Наприклад, у Лондоні на будівлях державних є українські прапори. Це зворушливо навіть для мене, просто побачити український прапор. Ми зараз знаємо, що Україна це не є частина якогось Совєтського Союзу. Ми знаємо, що Україна це не є Росія. І ми знаємо, що в Україні є інша культура, інша мова, інші люди. В Польщі мені трішки складніше це сказати, бо я тут тільки приїжджаю 3-4 рази на рік до рідних і я бачу, я знаю, що в Польщі є підтримка України і серед моєї сім'ї, серед моїх друзів всі підтримують Україну. Мене тривожить те, що в інтернеті багато дезінформації. Працюють якісь російські боти, які просто поширюють якісь погані коментарі про Україну.
— А як до Вас ставляться в Британії?
— Я ніколи не відчував такого, що хтось би мені казав, повертайся там, звідки ти приїхав, ти нам тут не потрібний, не хочемо чути тут польської мови, якісь такі речі… Я завжди підтримую людей, які переїжджають до іншої країни, які би хотіли поміняти щось у своєму житті, чи це із-за того, що інший стиль життя, чи просто немає виходу, вимушені. Я думаю, що такі ксенофобічні настрої, це тільки від людей, які ніколи не виїжджали зі своєї країни, що вони не розуміють, як це є, коли комусь або потрібно, або немає виходу, щоб просто виїхати десь за кордон.
Мене прийняли в Великій Британії дуже добре, толерантно і з-за цього я думаю, що так треба приймати людей. Земля одна для всіх, я думаю, що це тільки політичні кордони, які нас тримають. А як комусь хочеться, потрібно чи просто немає виходу десь переїхати, хай люди переїжджають, інтегруються і живуть разом. Для мене це не є проблема, зокрема тому, що я сам переїхав і я знаю, як це, коли є якась нетолерантність. Це точно щось дуже шкідливе, неприємне.
— Ви часто буваєте в Україні, як змінилось суспільство?
— В Україну від початку війни я приїжджаю настільки часто, наскільки можна. Десь три рази на рік. В цьому році я вже був. До речі, 24 лютого цього року на четверту річницю війни я прибув до Києва. Це випадково сталося, що в цей день я прибув, але символічно. І я думав, що буде атака страшна, бо росіяни люблять такі річниці. Але було тихенько, до речі, перша ніч. А потім друга або третя, то була величезна атака на Київ. Це була ракетна атака. Всі знаємо, що ракетні атаки страшніші, ніж дронові, бо це більший масштаб. Ми ховалися, бігали з першої години ночі до п'ятої, бігали в укриття. В цей час ще не можна користуватися ліфтом, треба бігти по сходах швидко вниз. Для мене, як людини з західної Європи, коли я чую вибухи, мені це звучить як феєрверки, як Новий рік. Я це так сприймав, що хочеться піти на балкон і дивитися на феєрверки. Але це зовсім не те. Я це кажу як людина з мирної країни, де немає війни і складно зрозуміти, що це не є феєрверки. Що тільки треба ховатися, бо це може бути дуже небезпечно, дуже погано. Зараз я вже звик до того, що це не є ніякі феєрверки, що треба просто ховатися, щоб зберегти життя. Я дуже співчуваю моїм друзям в Україні, які це переживають кожен день, бо крім того, що є атаки, їм треба бігати в укриття ночами. Бо атаки майже завжди перед усіма ночами. То їм ще треба зранку прокидатися, якщо зможуть взагалі заснути, і піти на роботу. Це неймовірно. Зараз я людям пояснюю, наприклад, в Великій Британії, як це є життя під час війни. Бо те, що ми дотепер знали про війну, то це була Друга світова війна. Коли ми думали, що як війна, то немає, наприклад, ніякої їжі, що люди живуть десь в підвалах і що взагалі нічого не працює. А насправді — треба підтримувати економіку, щоб просто вижити. І, до речі, якби люди не працювали, не робили все, що робили за нормального життя, було б складно, не було б грошей, не було б як вижити. Я це пояснюю людям, що всі ресторани працюють, можна зайти в театр, можна зайти на концерт. І мені це теж дивно було спочатку. Ми йдемо десь, наприклад, в ресторан і витрачаємо там гроші. І я кажу, що найкраще було б просто ці гроші зекономити і скинути на дрони. А мої друзі кажуть, що так хочеться чогось такого нормального, якогось життя пережити трішки. Не знаємо скільки… На дрони теж скинемо, але хочеться нормального життя. Це треба просто поїхати, побачити це все, пережити, щоб це зрозуміти. Бо нам дуже легко засуджувати людей.
Запрошуємо послухати інтерв'ю у доданому файлі.
Світлана Мялик