X
Шановний Користувачу,
25 травня 2018 року набуло чинності Розпорядження Європейського парламенту і Ради (ЄС) 2016/679, прийняте 27 квітня 2016 р. (RODO). Заохочуємо до ознайомлення з інформацією про обробку персональних даних на порталі PolskieRadio.pl
1.Адміністратором даних є Polskie Radio S.A. з головним офісом у Варшаві, al. Niepodległości 77/85, 00-977 Warszawa
2. У справах, пов’язаних з Вашими даними, слід звертатися до Інспектора охорони даних, e-mail: iod@polskieradio.pl, тел.: 22 645 34 03
3.Персональні дані оброблятимуться у маркетингових цілях на основі наданої згоди.
4.Персональні дані можуть надаватися виключно з метою належного надання послуг, обумовлених у політиці приватності.
5.Персональні дані не надсилатимуться за межі Європейського економічного простору або до міжнародних організацій.
6.Персональні дані зберігатимуться протягом 5 років від закриття облікового запису, відповідно до законодавчих положень.
7.Ви маєте право на доступ до своїх персональних даних, їх виправлення, перенесення, усунення або обмеження обробки.
8.Ви маєте право на внесення протесту щодо подальшої обробки, а у випадку висловлення згоди на оброку персональних даних – на її відкликання. Використання права на відкликання згоди не розповсюджується на обробку, що мала місце до моменту відкликання згоди.
9.Ви маєте право на подання скарги до наглядового органу.
10.Polskie Radio S.A. повідомляє, що в процесі обробки персональних даних не приймаються автоматизовані рішення та не застосовується профілювання.
Більше на цю тему Ви знайдете на сторінках персональні дані та політика приватності
Розумію
Українська Служба

Історії зі щоденного життя

20.01.2020 20:00
Письменниці Барбара Кайо і Александра Карковська написали, зокрема, книжки «Банани з цукрової пудри» про варшавських міщан, «Дивитися на Ґєвонт» про традиції і життя польських ґуралів, «Марш, марш Баторій» про польську еміграцію до США і Канади кораблем «Баторій»
Аудіо
  • Інтерв'ю з письменницями Барбарою Кайо і Александрою Карковською про те, наскільки важливо записувати історії
     ,
Одна з ілюстрацій з книги "Марш, марш Баторій"Mariana Kril

Письменниці Барбара Кайо і Александра Карковська пишуть книжки, які складаються зі спогадів людей з різних куточків світу і Польщі. Це – історії, коротко кажучи, про те, як жилося колись. Вони звертають увагу на кольори, запахи, смаки, питають своїх співрозмовників про одяг, традиції, про те, як виглядало їхнє життя у дитинстві. Головне для письменниць показувати через ці книжки, наскільки важливими є мікроісторії і спілкування зі старшим поколінням, записування їхніх історій.

«Є дуже багато причин, чому ми зайнялися цією темою. Щодо мене, то я народилася у Франції у французько-польській родині. Вдома ми говорили польською і щороку я їздила до Польщі ще у часи комунізму, машиною, з Парижа на Підгалля. Я спостерігала за тим світом, за культурою, до якої було дуже бережне ставлення – у Франції у польських сім’ях, за чим найбільше сумували. Я сама це на власній шкірі відчула. Александра також має дуже схожий досвід», - розповідає Барбара Кайо.

«Моя мама майже 30 років живе у США. Вона виїхала туди, як їй було уже 40 років. Також мій брат там давно живе. Отже ж, моя найближча родина там проживає. Я була там зовсім трохи. Як на мене, Америка – це чудове місце на землі, однак моє місце – у Польщі. Тому я повернулася до Польщі і вирішила тут жити. Одного разу з презентаціями наших книжок «Банани з цукрової пудри» і «Дивитися на Ґєвонт» разом з Барбарою ми поїхали до США. Там ми зустрілися з Полонією у Нью-Йорку і Чикаґо. І тоді ми відчули, наскільки це важливо. Коли ми показували книжку «Дивитися на Ґєвонт» чи то у ґуральському середовищі, чи іншому, то ностальгія, туга за, приміром, садком з черешнями чи запахом квітів у бабусі, були найважчими для тих мігрантів. Тоді ми поглянули на море і до нас приплив «Баторій» у вигляді книжки», - ділиться Александра Карковська.

Люди, які змінюють місце проживання з різних причин, намагають забрати з собою якнайбільше речей – те, що їх необхідне у побуті, те, що вони люблять. Дуже часто предмети нагадують про те, звідки ми є. Однак, не це найважливіше.

«Важливо все, що пов’язане з емоціями і що швидко минає. Наприклад, запахи. Люди дуже за ними сумують і їх добре пам’ятають. Також вони тужать за краєвидами. Ось, наприклад, одна пані нам розповідала, що дуже сумує на хрестом на горі Ґєвонт. А ми кажемо: у нас є багато фото, ми можемо вам показати. А вона: ні-ні, я хочу на власні очі побачити. Люди сумують за деревами у садку бабусі. Ми старались знайти різних співрозмовників. Власне, у випадку корабля Баторій, ми шукали людей, які випливали з різних причин на еміграцію. Звісно, за хлібом. Але найстарша наша співрозмовниця поплила у 1939 році і на Баторії їх застала війна. Вони пливли до США, аби побачити світову виставку у Нью-Йорку – «Польський павільйон». І тут – війна. Тому з незалежних і кризових причин вони вже залишились у США. Так, як нам сказали, на еміграції кожен має свою трагедію. І ця трагедія не обов’язково полягає у тому, що хтось не має чого їсти. Звісно, це жахливо, як собі так подумати. Але навіть коли хтось освічений і має роботу, то часом ночами не спить, бо дуже сумує за домом. Коли ми зустрічаємося з мігрантами, то слід розуміти, що їхня трагедія – це не обов’язково щось матеріальне», - розповідає Барбара Кайо.

За словами Александри Карковської, вони звернули увагу на історію жінки, яка пливла на цьому кораблі у віці 30 з лишнім років у 50-х роках зі всією родиною. «Вони пливли у рамках об’єднання з родиною, там була її сестра з дітьми, мама, вона також була з чоловіком і двома дітьми. Діти мало приблизно по 10 років. Вона розповідала, що діти гралися на тому рейсі, дуже красивий корабель. Чоловік її заспокоював, що все якось нормалізується. А вона згадувала, що глибоко в середині мала смуток. По-перше, вона пережила війну. Вона зазначила, що зовсім різні відчуття є тоді, коли виїжджаєш з власного вибору і коли ти просто втікаєш. У випадку виїзду до Канади, вона свідомо прийняла це рішення. І каже, що вона думала, яким чином вона має представити своїм дітям нову батьківщину, таким чином, аби вони пам’ятали, що вони – поляки і що вони з Польщі. Але, аби їх не завантажити тою польськістю, адже вони повинні увійти в той новий світ, у канадський. З її боку це було неймовірно. Вона усвідомлювала, що вона мусить це збалансувати – з одного боку вона повинна дозволити їм говорити англійською, а з іншого, хоче, аби вони також говорили польською. Ми зустрілися і з цією жінкою, і з її дітьми, які вже мають свої внуки. І це вдалося їм зробити, хоч це не було просто».

Окрім книжок, Барбара Кайо і Александра Карковська також видали декілька інтерактивних зошитів, у яких внуки можуть записувати цікаві історії своїх дідусів і бабусів.

«Після першої книжки «Банани з цукрової пудри», яка була про наших сусідів з Варшави. Ми питали цих старших людей, як це було, коли вони були дітьми. І коли ця книжки вийшла, то кожен її відкривав і казав: «О, у моєї мами була така зачіска, такий бантик, а мій батько також лазив по деревах, ловив жаб на озері». І виявилось, що цієї маленької батьківщини, яку ми описували у книжці, те, що ми зібрали, то це – дуже універсальне. Усі проводять паралелі з кимось з родини, з батьками. Усі нам казали: «А мене було так і так». І тоді ми подумали, що треба зробити так, аби люди берегли ці історії. Ми вирішили їм якось допомогти записувати ці історії. Таким чином, ми створили зошит «Бабусю, дідусю, розкажи мені…» Він призначений для дітей, для молоді, але і для дорослих. Якщо вони мають старших осіб в родині, то також можуть записувати історії. Також ми створили польсько-англійську версію для поляків закордоном», - каже Барбара Кайо.

За словами Александри Карковської, наші співрозмовники ще дуже часто кажуть, що нічого цікавого не мають, що вони нічого цікавого в житті не робили. «Наприклад, часто ґуральки, з якими ми розмовляли, кажуть: знаєте, треба було видоїти корову, нагодувати вівці, зайнятися дітьми, викопати картоплю… Я їм казала, що, власне, якраз це нас цікавить. Усе своє дитинство, під час якого я часто втікала з дому до дому бабусі і дідуся, які жили у тому ж місті, дідусь завжди розповідав про війну з точки зору чоловіка, що мене, дівчинку, трохи менше цікавило. Але я обожнювала розповіді своєї бабусі. Я їй казала: «Бабусю, якщо та війна тривала шість років, було так важко, ті бомби постійно падали, були напади, ви не мали що їсти, то як пережили це все?» І вона мені розповідала про те, як виглядав такий звичайний день. Звісно, Друга світова війна – це велика історична подія, про яку всі діти вчать у школі. Це все є у програмі. Вони знають, коли вона почалася, коли закінчилася, яким чином. Натомість, ми зосереджуємось на звичайній щоденній історії кожної родини. Іноді ми ділимо ці наші книжки на сільські і міські. У випадку книжок «Банани з цукрової пудри» чи «Чайка на патику», які були про Варшаву і Сопот, але «Дивитися на Ґєвонт» створена у сільському середовищі. І одна пані з Пістської пущі задзвонила до нас і розплакалась, вона сказала, що «виду на Ґєвонт у неї не було, але також босою вона ходила пасти гуси і також спала на сіні, тому ця книжка і про неї також».

Заохочуємо вас записувати історії своїх родичів, друзів, сусідів і берегти пам’ять про тих, кого уже з нами нема, власне, через різні історії.

Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі.

Мар’яна Кріль