Квіти, рослини, тварини, птахи, риби. Розмальовані тарелі, одяг. І все таке, що хочеться тримати і не відпускати. Роздивлятися. Заглиблюватися. Торкатися пальцями, бачити колір, вдихати кожен вигин, відчувати кожну лінію.
Такі вони — роботи української майстрині Олесі Вакуленко.
Відштовхнувшись від Петриківського розпису, майстриня виробила свій впізнаваний авторський стиль. Художниця у третьому поколінні, Олеся перейняла хист і вміння від бабусі, мами і батька. Потім були роки виснажливої праці, відточування (не дуже доречне слово, якщо йдеться про малювання) майстерності.
Попри щоденні малювання, було ще щось таке, чого мама Олесі не вчилася у модних книжках — про ставлення до дитини, про вільну творчість, і багато чого такого, що можна сьогодні за великі гроші почути на тренінгах і вебінарах. Природне чуття і розуміння виховували в Олесі здатність творчо мислити, не замикатися на монотонному малюванні геометричних академічних форм. Вони, звісно, з'явилися, але згодом, уже під час навчання у вищій художній школі. Власне, без творчого мислення художник залишається принтером, — каже Олеся Вакуленко. Так, як філолог не стає поетом, а той, хто вміє видобувати з інструмента звуки за написаними нотами, — композитором. Творцем у повному розумінні цього слова.
Що спільного між котячою шерстю та Петриківським розписом?
Для непідготовленого глядача, на перший погляд, нічого. Однак, зв’язок цілковито безпосередній, а залежність — невідворотна. Художниця в третьому поколінні, яка виробила свій власний авторський стиль, заснований на традиції Петриківського розпису, киянка Олеся Вакуленко каже, що народилася із «котячкою» в руці. «Котячка» — це, власне, спеціальний малювальний інструмент, без якого жодної крапельки Петриківського розпису не зробиш.
Про українські традиції розпису, сучасне його прочитання, приховані символи і котів — у розмові з Олесею Вакуленко на хвилі Укранської служби Польського Радіо.
Запрошуємо послухати розмову в доданому аудіофайлі.
Розмовляв Володимир Гарматюк