Війна не закінчується доти, доки додому не повернеться останній солдат. В Україні це гірке висловлювання набуло буквального сенсу: вже майже три роки після початку повномасштабного вторгнення десятки тисяч осіб залишаються зниклими безвісти. Масштаби трагедії вражають. За офіційними даними, наприкінці 2023 року в Єдиному реєстрі значилося безвісті зниклими понад 28 тисяч українців. А до кінця 2024-го число записів перевищило 71 тисячу — близько 59 тисяч людей усе ще перебували в розшуку. Серед них і військові, і цивільні. Війна не щадить нікого.
Кожна така історія — це драма очікування. Олена Прокопенко вже майже два роки нічого не знає про свого 21-річного сина Дмитра, який зник безвісти під Бахмутом. Коли жінка прийшла подати заяву, чиновниця у військкоматі не лише не підтримала, а й дорікнула: «Як Ви його відпустили? Що Ви за мати?». Після цих слів, як зізнається Олена, вона «на пів року повністю закрилася від світу». Подібних історій — десятки тисяч, і багато родин місяцями не отримують від держави жодної уточненої інформації про своїх зниклих рідних.
Пошуки ускладнює не лише хаос війни, а й недосконалість комунікації з боку чиновників. Родичі скаржаться на відсутність координації та реальних дій. Для сімей, де зниклий військовий не мав офіційно зареєстрованого шлюбу, все ускладнюється ще й бюрократією: цивільним партнерам доводиться доводити своє право на інформацію, збираючи додаткові довідки та заяви.
На тлі людського горя з’явилися й нові форми шахрайства. Вразливі родини часто стають мішенню аферистів. Злодії телефонують, називають ім’я військового й запитують: «Ваш?», після чого вимагають гроші за нібито інформацію чи «порятунок». Так у Львівській області нещодавно засудили 31-річного чоловіка, який, побачивши у фейсбуці допис про зниклого солдата, переконав його рідних, що знайшов пораненого бійця, і вимагав чотири тисячі доларів за «евакуацію». Насправді ж ніякого порятунку не було: жінок згодом викликали для здачі ДНК, щоб підтвердити загибель сина, і тоді вони зрозуміли, що стали жертвами цинічного шахрая.
Додатково на відчаї родин заробляють екстрасенси та «цілителі» — люди звертаються до них у пошуках хоч якоїсь надії, втрачаючи час і гроші.
Навіть коли вдається повернути тіла загиблих, процес ідентифікації лишається тривалим і болісним. У моргах та спеціалізованих лабораторіях накопичуються сотні неопізнаних решток. На початок 2025 року в офіційному реєстрі значилося понад 3200 невстановлених тіл, які досі чекають на результати експертиз. Іноді трапляються випадки, що межують із абсурдом: були ситуації, коли ДНК-матері зійшлося одразу з двома різними рештками, і чиновники фактично запропонували їй «обрати». Родини місяцями чекають результатів, а кожен день такої невизначеності стає окремим випробуванням.
Україна лише вибудовує сучасну систему розшуку зниклих під час війни і поступово вчиться долати ці виклики. Але потреба в удосконаленні процесів пошуку, ідентифікації тіл та підтримки родин — величезна.
Чи стала держава ефективнішою у розшуку зниклих? Як сьогодні працює механізм обліку та ідентифікації? Про це розповідає Олександр Павліченко, виконавчий директор Української Гельсінкської спілки з прав людини:
«Перше — статус "зниклого безвісти" визначався в кримінальному законодавстві щодо осіб, відомості про яких вносили як про таких, місце перебування і стан яких є невідомими, але їх не можна вважати померлими через те, що немає тіла і немає стовідсоткового доказу, що ця особа могла загинути. Ми говоримо ще про статус безвісти зниклих осіб за особливих обставин, тому що в даному випадку тут є певні зміни. Йдеться про те, що створений на рівні Міністерства внутрішніх справ реєстр, який існував і до широкомасштабного вторгнення, і в ньому були внесені дані про осіб, яких вважали такими, що зникли безвісти.
Йдеться про тих осіб, які могли бути, якщо ми говоримо про практику 2014—2022 років, у місцях несвободи на непідконтрольній Україні території. Тих, хто був умовно в Донецькій "Ізоляції" чи в інших таких місцях несвободи, автоматично вносили до списку безвісти зниклих осіб. Не було відомо про них, не було інформації щодо того, що з ними відбувається; коли їхні родичі чи близькі подавали інформацію про те, що особа зникла і не виходить на зв’язок, відповідно її визнавали безвісти зниклою.
Коли йдеться про військових, ситуація трохи складніша, і вона вимагала регулювання від початку 2022 року, від широкомасштабного вторгнення, мається на увазі лютий 2022 року. Чому? Тому що відповідно до законодавства особа, яка могла бути загиблою, але доступ до тіла був обмежений і не можна було довести, що особа є загиблою, при цьому тіло не повернули, — таку особу вносили у реєстр безвісти зниклих осіб за особливих обставин. Це вже був створений реєстр, який існував у Міністерстві внутрішніх справ.
(…)
Відповідно до цього реєстру від моменту внесення інформації особа набуває статусу безвісти зниклої, і це означає, що держава зобов’язана здійснювати розшуки цієї особи або останків тіла цієї особи для того, щоб встановити обставини смерті, можливо, повернути тіло. До того моменту, поки тіло не буде повернуто, його вважають тілом особи, яку називають зниклою безвісти. У чому була реальна проблема? У тому, що, як я вже сказав, часто тіла перебували на територіях, де їх неможливо було евакуювати. І навіть знаючи, що особа загинула — є підтвердження, дрони знімали інформацію, що особа перебуває загиблою, — але її неможливо евакуювати. І це не давало підстав визнавати особу загиблою, померлою.
І це продовжується, до речі, така практика, навіть коли командири знають, що особа задокументована, вона загибла і не може бути повернута в силу різних обставин: відсутності контролю над цією територією, або ж підрозділ відступає, або це була територія рейду. І відповідно, особа перебуває на цій території — військовослужбовець — він не вважається загиблим, він перебуває в статусі зниклого безвісти. Тобто тут до моменту закінчення війни, і відповідно буде ще термін, після спливу якого особа може бути визнана зниклою безвісти, — це як за цивільним законодавством. Тому що це не новина: існує практика щодо того, як визначається статус особи, скільки він триває і для чого це робиться. Робиться це для того, щоб особа не була позбавлена своїх основних прав, зокрема права власності.
Є такі ситуації, коли особу вважають загиблою, вона повертається і каже: а де моя квартира, в якій я жив? Немає, тому що її продали — вважали, що особа загинула, і відповідно спадкоємці вже розпорядилися майном таким чином, що немає де цій особі жити. Тобто уникнення таких ситуацій і є причиною цього проміжного статусу, пов’язаного з пошуком тіла, з доведенням того, що особа могла загинути, і відповідно зі встановленням 100% факту загибелі. І тільки після цього, коли відбувається передача тіл, ми знаємо, було вже декілька таких великих передач тіл з боку Російської Федерації, понад тисячу тіл передавали.
Це є моментом для того, щоб відбувалася ідентифікація тіл і відповідно встановлювався статус особи вже як померлої. І, відповідно, повертається тіло з позначкою, що особу вилучають із списку безвісти зниклих на підставі того, що є тіло і підтверджений факт, що вона загинула. Тобто встановлюється інший статус особи.
Особа вже померла. Відповідно встановлюються правові наслідки цього акту — і це відбувається таким чином. Тобто це таке регулювання, яке на сьогоднішній день є, як на мене, оптимальним».
Попри масштаби трагедії, Україна поступово вибудовує власну систему розшуку зниклих безвісти. Вона складається з окремих відомчих реєстрів, процедур і міжнародних механізмів, але ключову роль у цьому процесі відіграють не лише державні структури, а й родини, які щодня шукають відповіді, та волонтерські ініціативи, що нерідко компенсують брак даних або повільну роботу місцевих органів. Разом із тим існує й інша сторона проблеми: зростання кількості шахрайств, коли на відчаї родичів наживаються ті, хто обіцяє «інформацію» чи «пошук» за гроші. Як виглядає робота державних механізмів із середини? Хто насправді допомагає родинам, а хто — використовує їхню вразливість? І чому українська система виявилася стійкішою до політичного впливу, ніж російська? Олександр Павліченко:
«По українській стороні якраз можу сказати, що оцей створений інститут уповноваженого з питань безвісти зниклих осіб виявився, як на мене, дуже ефективним, тому що він не є політизованим, він має суто гуманітарну функцію і, відповідно, це дозволяє працювати максимально ефективно. Я не певен, що по російській стороні є такий інструмент і що він був би таким же ефективним, мається на увазі, щоб вони могли взаємодіяти в гуманітарному питанні повернення тіл загиблих відповідно на територію Російської Федерації й в Україну.
Але тим не менш ця система… Зараз навіть не про систему, а про питання родичів. Родичі мають можливість мати контакт із правоохоронними органами, тому що ця система створена в межах правоохоронного відомства та Міністерства внутрішніх справ. Відповідно відбувається розшук і завдяки волонтерським організаціям, тому що працює по обидва боки низка ініціатив, назвімо їх так, які можуть допомагати встановлювати хоч якісь факти й інформацію, коли йдеться про пошук загиблих.
Тут потрібно ще зауважити, що це так само є певною мірою приманкою для шахраїв, тому що часто, коли бачать запит на розшук осіб, можуть з’являтися люди, які стверджують, що мають інформацію і готові її надати, але для цього потрібна, скажімо так, оплата. І це може бути виманюванням грошей.
Такі ситуації теж є, тому що родичі завжди намагаються вірити в те, що їхні близькі залишаються живими і готові платити будь-які кошти, аби зберегти цю надію. Але це стає моментом для маніпулювання з боку шахраїв. Треба з цим боротися, але, на жаль, це присутнє, і по тій стороні така сама історія є. Хоч це дуже ганебно, що з пам’яттю загиблих таке відбувається, тому що родичі сподіваються отримати інформацію, яка дає хоч якусь надію на те, що особа жива».
Матеріал підготував Олександр Потіха