Що думають російські військовополонені, які опинилися в українських таборах? Чи усвідомлюють вони відповідальність за війну і чому навіть після полону багато з них готові знову повернутися на фронт? Про це у своїй новій книжці «Кому вони потрібні?» пише письменник, журналіст і керівник пресслужби Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко. Працюючи з російськими полоненими від початку повномасштабної війни, він намагався зрозуміти світогляд людей, які прийшли в Україну зі зброєю.
— Я військовослужбовець, мобілізований добровільно у 2022 році. Я служу в Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими. З 2022 року я організовую поїздки журналістів до таборів, де Україна утримує російських військовополонених. Відтоді я організував понад 60 таких поїздок, тобто понад 60 разів їздив у місця утримання полонених. На жаль, багато спілкувався з представниками російської армії, які прийшли на нашу землю знищити нас як державу, націю і культуру. Я також допомагав журналістам спілкуватися з ними. Це дало мені змогу спробувати зрозуміти їхні наміри, світогляд і мотиви.
Моє друге питання стосувалося того, зі скількома російськими військовополоненими він поспілкувався під час роботи над цією книжкою і про що їх запитував.
— Загалом я майже щоразу спілкуюся з тими, хто виявляє таке бажання. Росіяни перебувають під захистом Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Багато полонених росіян знають мене, тому що, по-перше, я часто приїжджаю — майже щомісяця, а по-друге, вони бачать мене по телевізору, адже я даю коментарі, які показує українське телебачення. Вони мене впізнають, самі підходять і починають розмову. Бувало, що мене оточували понад два десятки полонених росіян, ставили запитання, цікавилися, коли їх обміняють, і зверталися до мене як до представника Координаційного штабу.
Мені важко сказати точно, але я брав участь у дуже багатьох процесах, спостерігав за ними і говорив із тими, хто цього хотів. Це були десятки розмов і десятки людей. Іноді журналісти просили мене допомогти з перекладом, якщо вони не знали російської мови, і під час цих розмов я також чув запитання та відповіді росіян, які загалом виявилися досить одноманітними. Тому ця книжка — не стільки цитування інтерв’ю з росіянами, скільки спроба показати ширшу картину. Це фрагменти, де вони не намагаються видаватися кращими, ніж є насправді. У соціології існує феномен соціально очікуваних відповідей. Поза камерами й мікрофонами вони спілкуються інакше, ніж на публіку.
Я запитала Петра Яценка, як він почувався, спілкуючись із цими людьми.
— Спочатку мені було дуже важко, тому що я не знав, яку реакцію викличе в мене таке близьке спілкування. Я не знав, чи не захочеться мені їх вдарити або якось принизити, але вони вже були безпорадні й беззахисні. Я, як українець, зазнав дуже багатьох змін у своєму житті через російський напад. Моє життя докорінно змінилося, загинули мої знайомі й друзі, зокрема з літературного середовища. Тому для мене було важливо зрозуміти насамперед себе. У результаті я зрозумів, що українці відрізняються від росіян, тому що в нас немає бажання катувати чи мучити їх.
Росіяни викликають лише певну огиду й бажання прийняти душ. Усі вони зрештою не роблять висновків із того, що сталося. Вони не цінують того, що змогли зберегти життя в полоні, не цінують ставлення, яке Україна забезпечує відповідно до Женевських конвенцій, ту відкритість, адже ми допускаємо міжнародні організації — Червоний Хрест, представників ООН, журналістів. Вони не роблять жодних висновків, не каються, і дуже велика кількість росіян, мабуть, у разі звільнення знову опиниться на фронті.
Петро Яценко розповів, яку мету ставив перед собою, пишучи цю книжку, і на які запитання хотів дати відповідь.
— Я хотів зрозуміти, якою є справжня Росія сьогодні. Хотів побачити зблизька росіян, яких за інших обставин ми б ніколи не побачили. Українці переважно знають російську мову і думають, що знають Росію, але це не так. Той культурний продукт, який споживали деякі українці — фільми, книжки, музика з Російської Федерації, — насправді не мав нічого спільного зі справжніми росіянами, які прийшли нас убивати й грабувати.
Так само виявилося, що росіяни, які називають нас «братами», попри все досі продовжують це робити й говорять, що ми — один народ, але при цьому не знають відповіді на найпростіші запитання і нічого не знають про те, як живуть сучасні українці. Вони керуються переважно стереотипами й пропагандою. Виходить, що вони не знають про нас нічого, але й ми дуже мало знаємо про сучасну Росію і про те, якими стали росіяни після понад 25 років правління Владіміра Путіна.
Я запитала Петра Яценка, чи зустрічав він жінок-військовополонених з Росії.
— За весь час в Україні була лише одна жінка-військовополонена, але її дуже швидко обміняли. Умови для утримання жінок-військовополонених є, тобто якщо російська військова потрапить у полон, для неї будуть забезпечені відповідні умови. Однак наразі ці приміщення порожні, і поки що всі, хто потрапляє в полон, — це чоловіки.
Книга «Кому вони потрібні?» Петра Яценка. Володимир Багатченко.
Я також поцікавилася, чи мав письменник і журналіст можливість поспілкуватися з українськими військовополоненими, які були обміняні й повернулися додому.
— Так, як працівник Координаційного штабу я беру участь і в процедурах повернення наших хлопців і дівчат із російського полону та бачу дуже великі відмінності. Насамперед — фізичні. Росіяни повертаються до Росії з нормальною вагою, доглянуті й у нормальному стані здоров’я. Вони не зазнають катувань у нас.
Натомість наші люди повертаються виснажені, з величезною втратою ваги, із фізичними й часто психологічними проблемами, тому що зазнають постійних принижень. Їм не надають жодної інформації, їх ізолюють, постійно намагаються зламати морально й фізично. Це система щоденних катувань, яких вони зазнають просто зараз, якщо перебувають у російському полоні. Це надзвичайно сумне видовище.
Однак наші хлопці й дівчата повертаються дуже радісними, на відміну від росіян, які повертаються похмурими. Вони розуміють, що можуть знову опинитися на полі бою.
Матеріал підготувала Дарʼя Юрʼєва