«Якщо Україна програє, то ми наступні». Так польський волонтер Матеуш Рибак пояснює, чому продовжує їздити в Україну, попри небезпеку та дедалі меншу підтримку. Разом з Ілоною Новащук вони організовують медичні перевезення, збирають кошти для українських військових і протистоять антиукраїнській пропаганді. Для них це вже давно не просто волонтерство. «Це наша війна», — каже Ілона.
Їхня історія почалася ще на польсько-білоруському кордоні. Матеушу було лише 14 років, коли він уперше пішов у ліс і побачив людей, яких польські медіа та політики називали терористами. Насправді серед них була дитина.
«Я побачив, що це просто пропаганда, яку поширюють ЗМІ», — згадує він. Відтоді волонтери залишаються на кордоні, допомагаючи людям водою, їжею та домедиченою опікою.
Сьогодні за допомогу Україні вони самі стикаються з ненавистю та погрозами. Матеуш розповідає про погрози вбивством, заклики «полювати» на активістів, напади на будинки та проблеми з автомобілями. Деякі справи, за його словами, закрили через відсутність доказів.
«Польська держава не захищає активістів від переслідувань і фашистських угруповань», — говорить він. Водночас волонтери продовжують збирати гроші та їздити в Україну.
Одна з найсильніших історій Ілони — поїздка до Києва після масованого обстрілу. Серед зруйнованих будівель вона побачила хлопчика, який грав на акордеоні.
«Війна, руйнування, але Україна наполегливо стоїть. Наче каже: музика лунає, ми існуємо, і ніхто нас не знищить», — згадує волонтерка.
Саме тому вони не хочуть говорити про допомогу як про борг чи вдячність. «Ми робимо це і для себе», — каже Ілона. А Матеуш додає: «Україна проливає гектолітри крові на передовій за свою свободу, за нашу свободу та за наше майбутнє».
Усю розмову можна послухати у доданому файлі
Євгеній Дячков