Михайлина Нестеренко приїхала з Польщі до України, закохавшись не лише в чоловіка, а й в українську мову, культуру та людей. У 2021 році вона разом із родиною оселилася неподалік Івано-Франківська, а вже за кілька місяців повномасштабна війна змінила всі їхні плани. Її чоловік долучився до війська, а власні переживання, страхи та досвід вона почала записувати у віршах. Сьогодні ці тексти стають основою документального фільму, покликаного розповісти польській аудиторії про життя українців у тіні війни. Про свою історію розповідає Михайлина Нестеренко.
— У 2014 році до компанії, у якій я працювала в Польщі, приїхав Андрій, який згодом став моїм чоловіком. Так почалася моя історія з Україною. Того ж року я вперше приїхала сюди в гості — просто подивитися. Відтоді ми регулярно їздили в Україну, хоча постійно жили в Польщі. А восени 2021 року переїхали до України. Тоді у світі тривала пандемія, у нас народилася друга дитина. Ми почали замислюватися над тим, що хочемо мати щось своє. Думали, де осісти й облаштуватися на постійне життя. І зрештою вирішили, що в Україні нам добре. Андрій родом з Івано-Франківська, а це дуже далеко від тодішньої зони бойових дій на Донбасі, зокрема від Луганська. Здавалося, що війна не впливатиме на наше повсякденне життя. Тому ми й вирішили купити будинок в Україні. Щоправда, чоловік попереджав мене, що існує велика ймовірність початку війни. Але я, чесно кажучи, не дуже дослухалася до нього. Не вірила, що це справді може статися. Ми переїхали в листопаді. За два-три тижні знайшли будинок і купили його. У лютому почали потроху наводити лад, планувати ремонт. А 24 лютого почалася війна. І всі наші плани довелося відкласти.
— Незважаючи на те, що ситуація в Україні складна, ви все ж залишаєтеся тут. Мені здається, це свідчить про особливу любов до цієї країни.
— Я завжди, відколи познайомилася з українською мовою, відчувала до неї особливу симпатію. У мене є подруга-українка, з якою ми колись працювали разом. Ще задовго до мого знайомства з Андрієм вона жартувала, що мені треба жити в Україні, бо мені тут усе так подобається. До того я майже не стикалася з українцями. У якихось установах чи на роботі траплялися люди з України, але це не було чимось, що відігравало важливу роль у моєму житті. Я не маю жодних родичів в Україні, навіть віддаленого українського коріння в моїй родині немає. Наскільки мені відомо, більшість моїх предків походили з півночі Польщі. Але українська мова мені дуже подобалася. У душі було якесь особливе захоплення Україною, хоча я й не можу логічно пояснити, звідки воно взялося.
11:04 009087AD.mp3 Коли Україна стає домом: історія жінки з Польщі, яка пише про війну
— Що вас найбільше здивувало або стало несподіванкою після переїзду в Україну?
— Мене вразило, наскільки багаті тут традиції та культура. Особливо в Західній Україні. Звісно, я не знаю всієї України, адже більшість часу живу тут, неподалік Івано-Франківська. Мені дуже подобається, що люди тут дружні, що вони бережуть традиції, збираються разом за столом. У Польщі теж так було, коли я була молодшою. А тепер люди живуть дуже швидко, їм часто бракує часу, щоб просто посидіти разом. Особливо це відчувалося під час нашого першого тривалішого перебування в Україні. Тоді я щодня спостерігала за життям в Україні й мала таке враження, що люди тут не так поспішають, як у Польщі. Там життя починається о шостій ранку й не зупиняється аж до десятої вечора. А тут люди якось уміють знаходити час не лише для роботи та щоденних перегонів, а й для того, щоб просто побути разом.
— Ваш чоловік військовий?
— Так. Чесно кажучи, ще за кілька років до повномасштабного вторгнення він говорив про АТО. Я дуже не хотіла цього, звичайно. Його мама взагалі не хотіла навіть чути про таку можливість. Ми жили в Польщі, і тоді все це здавалося чимось далеким. Коли почалася повномасштабна війна, чоловік одразу долучився до оборони села. Тоді чоловіки зібралися в клубі й у перші дні вночі патрулювали територію, перевіряли, чи немає небезпеки, чи не з'являються чужі люди. Тоді багато говорили про диверсійні групи, підозрілі позначки та різні подібні історії. 28 лютого він поїхав у місто у власних справах, а потім зателефонував мені й повідомив, що побував у військкоматі та долучився до війська. У мене було дві абсолютно протилежні реакції. З одного боку, я справді пишалася ним, адже він зробив щось дуже важливе. Я розуміла, чому він так учинив. З іншого боку, я була неймовірно зла. Мене дуже розлютило, що він просто пішов і зробив це, не обговоривши зі мною. Я не могла дати собі ради з цими суперечливими почуттями: водночас злилася на нього і розуміла, що він учинив правильно. Щоправда, він служив не в штурмовій бригаді, а в евакуаційному підрозділі. Але це також означало перебування в зоні бойових дій, виїзди в дуже небезпечні місця, звідки потрібно було забирати поранених і загиблих. Я розуміла, що будь-який момент може стати для нього останнім. І коли він не мав можливості зателефонувати чи хоча б написати повідомлення, що з ним усе гаразд, це було неймовірним стресом.
— Ці сильні, драматичні емоції вам вдалося передати у віршах?
— Так. Я, мабуть, усе життя щось записувала для себе, а потім ховала до шухляди. Коли почалася війна, я майже автоматично взяла зошит і почала записувати свої думки. Спочатку це був просто щоденник. Але в якийсь момент я зрозуміла, що передати переживання людини, яка стикається з війною і поступово усвідомлює сам факт того, що вона почалася, звичайними словами дуже складно. Для цього знадобилося б надто багато слів — ціле есе чи навіть фейлетон. Мені хотілося передати саму суть цих переживань, їхню глибину. І я подумала, що найкраще для цього підійдуть вірші.
— Ваші вірші описують життя людини, яка перебуває в країні під час війни, чи ви більше зосереджуєтеся на власному досвіді очікування чоловіка з фронту?
— Книжка побудована так, що спочатку йдеться про мої особисті спостереження та переживання того моменту, коли я зіткнулася з усвідомленням того, що в країні війна. Далі — про те, як доводиться змиритися з тим, що чоловік на війні, як продовжувати жити в таких обставинах. Але з часом тематика розширюється. Це вже не лише мої переживання. У книжці є також історії про війну, які мені розповідали люди, з якими я спілкувалася. Я переосмислила їх і перетворила на вірші.
— Ви пишете польською мовою, так?
— Так, пишу польською. Але ми з видавцем думаємо також перекласти книжку українською.
— А чи замислювалися над тим, щоб писати українською?
— Не знаю, чи достатньо добре володію українською, щоб вільно писати нею літературні тексти. Але таке бажання є.
— Чи можна вважати ці вірші також певною формою боротьби з російською пропагандою?
— Напевно, так. Перші роки мої вірші лежали схованими, я нікому їх не показувала. Але в якийсь момент зрозуміла, що маю можливість розповісти людям, який вигляд має життя під час війни не лише поблизу фронту. Хотіла показати, наскільки далеко сягає війна, як вона впливає на життя в тилу, як усе перевертає з ніг на голову. Біль, страх і виснаження, з якими ми всі живемо вже п'ятий рік, відчуваються всюди. Звичайно, людина, яка живе в Києві, Одесі чи Харкові, переживає війну інакше, ніж людина у Львові чи Франківську. Це зрозуміло. Я пишу зі своєї перспективи, тому що знаю життя на заході України. Але вважаю, що про це дуже важливо говорити, адже тут живе надзвичайно багато людей. І війна торкається кожного: хтось утратив сусіда, хтось — брата, батька чи чоловіка. Від цієї війни нікуди не втечеш.
— Ваша мистецька діяльність має також візуальний вимір. Разом із польським режисером ви розпочали роботу над документальним фільмом, який показуватиме життя в тіні війни.
— Так. Ми хочемо поєднати мої вірші з відеорядом, створити фільм, у якому поезія та документальні кадри доповнюватимуть одне одного. Саме мої вірші стали основою та натхненням для цього документального фільму, режисером якого є Крістіан Богуцький. Прочитавши їх, він запитав мене, чи хотіла б я долучитися до створення такого документального фільму. Я, звичайно, погодилася. Вважаю, що завдяки цьому проєкту ми маємо можливість показати польській аудиторії не лише те, про що я пишу у віршах, а й те, яким насправді є життя під час війни, наскільки воно складне і як сильно війна змінює все навколо.
Збірка віршів Михайлини Нестеренко під назвою «Уламки» вийде друком на початку 2027 року в люблінському видавництві «Тест».
Інна Ясніцька