Пліч-о-пліч проти більшовиків: як поляки та українці воювали у 1920 році

Польсько-український союз 1920 року став одним із прикладів спільного опору більшовицькій Росії. Понад століття потому пам’ять про українських і польських військових, які воювали пліч-о-пліч, набуває нового звучання на тлі сучасної російсько-української війни.

Акція «Полум’я братерства» — 2026

Посольство України у Польщі

15 серпня Польща відзначає День Війська Польського. Ця дата пов’язана з Варшавською битвою 1920 року — одним із ключових епізодів польсько-більшовицької війни. Саме в серпні польські війська зупинили наступ Червоної армії на Варшаву. Разом із польськими військовими проти більшовиків воювали підрозділи Армії Української Народної Республіки. Важливою сторінкою цієї спільної боротьби стала оборона Замостя, де українські та польські військові разом протистояли силам Червоної армії.

Варшавська битва тривала від 13 до 25 серпня 1920 року. Польські війська зупинили наступ Червоної армії під командуванням Михайла Тухачевського. Перемога змінила перебіг польсько-більшовицької війни та дозволила Польщі зберегти незалежність.

Поразка під Варшавою мала значення далеко за межами польсько-більшовицького конфлікту. Радянське керівництво розраховувало, що перемога над Польщею відкриє Червоній армії шлях далі на захід і сприятиме поширенню революції в Європі.

«Я думаю, що це не перебільшення, адже, звичайно, ми можемо на мить замислитися над альтернативним розвитком подій. Якби більшовики перемогли під Варшавою, якби вони захопили столицю Польщі, найімовірніше, це призвело б до розпаду польської держави», — розповів Арієль Ожелек з Інституту історії Університету Марії Кюрі-Склодовської в Любліні.

За словами історика, ситуація могла мати наслідки і для інших європейських країн.

«Ленін розраховував на те, що разом із захопленням Польщі в Німеччині спалахне комуністична революція. Вона, по суті, вже відбулася півтора року тому, але була придушена німецьким урядом. Водночас Ленін вважав, що в разі захоплення Польщі ця комуністична революція в Німеччині та поширення там більшовизму відкрили б більшовикам шлях і до Франції, і до Південної Європи, можливо, навіть до Англії, де прокомуністичні настрої на той час також були досить сильними», — пояснив Ожелек.

Польсько-українська військова співпраця стала результатом угоди між Польщею та Українською Народною Республікою, укладеної навесні 1920 року. 21 квітня Юзеф Пілсудський і Симон Петлюра підписали політичну угоду, а 24 квітня сторони уклали військову конвенцію про спільні дії проти більшовицької Росії.

У межах цього союзу українські підрозділи воювали разом із польськими військами проти Червоної армії. Одним із найвідоміших епізодів цієї співпраці стала оборона Замостя наприкінці серпня 1920 року. 29–31 серпня місто атакувала 1-ша Кінна армія Семена Будьонного. Замостя обороняли, зокрема, бійці 6-ї Січової дивізії Армії УНР під командуванням полковника Марка Безручка, а також польські підрозділи. Оборона Замостя відбулася вже після вирішальних боїв під Варшавою, однак стала важливою частиною завершального етапу польсько-більшовицької війни.

«Участь військ Української Народної Республіки, зокрема в обороні Замостя, якими командував генерал Марко Безручко, була дуже значною. Про це необхідно пам’ятати також тому, що Замостя вважали ключем до південно-східної Польщі як більшовики, так і поляки», — зауважив Арієль Ожелек.

За словами історика, значення цього напрямку виходило далеко за межі оборони одного міста.

«Більшовицькі частини, які атакували Замостя вже після Варшавської битви, також мали на меті просування на південь Європи — до Румунії та Угорщини. Тож, окрім Варшавської битви, південний напрямок, де воювали українські війська, був дуже важливим для результату всієї війни», — зазначив він.

Важливим був і сам факт розподілу більшовицьких сил між різними напрямками фронту.

«Розподіл більшовицьких військ між двома фронтами — Варшавським і південним, можна сказати, Львівським — сприяв польській перемозі в тому сенсі, що більшовики під Варшавою не зосередили всіх своїх сил. Цим чудово скористалося польське Верховне командування та Верховний головнокомандувач Юзеф Пілсудський», — пояснює історик.

Пам’ять про польських та українських військових, які воювали проти більшовиків, сьогодні вшановують, зокрема, під час щорічної акції «Пломінь братерства». У Любліні її спільно організовують українські пластуни і польські харцери. Учасники запалюють свічки на могилах українських і польських військових.

«У Любліні ми зустрічаємося вже понад 10 років на цвинтарі воїнів Петлюри, а також польських воїнів. Разом, спільно, проти Червоної армії вони боронили незалежність, боронили свободу України та Польщі», — розповів директор Центру міжнародного співробітництва міста Люблін Кшиштоф Становський.

Становський наголошує, що для сучасних польсько-українських відносин ця історія має особливе значення.

«Треба пам'ятати, що вони тоді розуміли: можуть бути різні прикордонні суперечки, можуть бути різні конфлікти, але є справи фундаментально важливіші. Ця атака була загрозою для всіх — для поляків, для українців, для литовців, для всієї Східної Європи. І сьогодні ми розуміємо, що ситуація дуже схожа. Це загроза, яка стосується всіх. Ми повинні бути солідарними», — зазначив Становський.

Генеральний консул України в Любліні Роман Шепеляк також проводить паралель між подіями 1920 року та сучасною російсько-українською війною.

«Понад 100 років тому ми з поляками пліч-о-пліч воювали проти російської навали. І зараз ми знову — український народ знову воює проти того самого ворога, проти російської орди. І знову поруч з нами поляки. Поляки, які допомагають нам військово, поляки, які прийняли нас у своїх домівках. Це тисячі людей, поляків, які завжди готові простягнути руку Україні», — сказав Роман Шепеляк.

«Ця подія — не лише символ пам'яті про минуле, вона є символом нашого єднання і нашої солідарності в тій непростій реальності, яку ми маємо зараз», — додає генеральний консул України в Любліні.

Для директора Українського товариства у Любліні Григорія Купріановича події 1920 року слід розглядати ширше — як частину боротьби українців і поляків за власні незалежні держави після Першої світової війни.

«Це боротьба за самостійну Україну і за незалежну Польщу. На початку XX століття, тобто у 1917 році й пізніше, це була боротьба в ситуації, коли відкривалася можливість побудови незалежних держав, коли змінювався світовий порядок», — сказав Купріанович.

Армія УНР продовжувала боротьбу після укладення польсько-радянського перемир’я. 12 жовтня 1920 року в Ризі польська та радянська сторони підписали угоду про перемир’я, яка мала набути чинності 18 жовтня. Українські військові, які залишалися союзниками Польщі, продовжували боротьбу з більшовиками. Згодом вони були змушені відступити на польську територію та були інтерновані в польських таборах.

«Дехто вважає, що для України це не має більшого значення, адже тоді боротьба за самостійну українську державу закінчилася невдачею. Але якби не та боротьба, якби не пам'ять про неї, важко сказати, чи мали б ми незалежну Україну в 1991 році», — зазначив Купріанович.

У березні 1921 року Польща та радянська Росія підписали Ризький мирний договір, який завершив польсько-більшовицьку війну. Для української сторони його наслідком стало припинення польської військової підтримки Армії УНР. Українські військові залишилися інтернованими в Польщі.

15 травня 1921 року Юзеф Пілсудський відвідав українських військових у таборі інтернованих у Каліші. Перед колишніми союзниками він фактично визнав, що політичні обставини змусили Польщу укласти мир із більшовицькою Росією.

«Я вас перепрошую, панове. Я вас дуже перепрошую. Так не мало бути», — сказав тоді Пілсудський. Ці слова стали одним із символів складної історії польсько-українського союзу 1920 року.

Через 106 років після Варшавської битви пам’ять про спільну боротьбу залишається важливою частиною польсько-українського діалогу. Для Польщі перемога 1920 року стала одним із символів відновленої державності. Для українців — нагадуванням про Армію УНР і державу, яка боролася за незалежність, але зазнала поразки. А спільний польсько-український досвід боротьби проти більшовицької Росії став однією з важливих сторінок історії двох народів.

Інна Ясніцька