Юрій Завадський: «Більшість присутніх, звичайно, погодилася: так. Це справа, яка в інтересах усіх, а не лише українців. Допомога Збройним силам України — це не просто допомога українським військовим. І це не безпосередня підтримка того чи іншого політичного режиму, який сьогодні панує в Україні. Натомість це підтримка всього східного фронту, тієї стіни, яка може відгородити нас від тоталітаризму, від корупційної та ворожої військової машини — спадкоємця радянської системи, Російської Федерації».
Цьогорічний фестиваль «Українська весна» проходить під знаком культури з великої літери. І невипадково: 2026 рік польський Сенат оголосив Роком Єжи Ґедройця. Культуру з великої літери важко не прочитати як відсилку до легендарного часопису «Культура». Саме цього року ми думаємо, танцюємо, дискутуємо довкола спадщини Єжи Ґедройця. Детальніше про те, як говорили про цю спадщину в Познані, розповіла Саша Іванюк, яка, власне, модерувала зустріч.
Саша Іванюк: «Ґедройць навчив ціле покоління поляків дискутувати. «Культура» була часописом, але водночас і середовищем інтелектуалів — людей, які дуже критично ставилися до дійсності, вчилися аргументувати, дискутували через листи, кореспонденцію, тексти та статті. Коли на початку 1950-х років вийшла відома стаття Юліуша Мєрошевського, яку ми зараз називаємо «Концепцією УЛБ» — України, Литви та Білорусі, — у ній ішлося, зокрема, про те, що Львів треба залишити українцям, а Вільнюс — литовцям. А також про те, що Польщі потрібно прийняти нові кордони, аби зміцнити її позицію та незалежність у майбутньому — після завершення холодної війни і падіння Радянського Союзу. Ця стаття, ця заява, ця теза викликали величезну дискусію. Ми знаємо, що й еміграційний уряд у Лондоні дуже не сприймав цих ідей і погано ставився до «Культури». Багато поляків у Польщі отримували «Культуру» — легально і нелегально, головним чином нелегально, різними каналами. І здавалося б: у 1950-х роках, щойно після Волинського злочину, коли ставлення до українців у польському суспільстві було просто жахливим, ця ідея мала здаватися абсолютно нереалістичною. Але Ґедройць завдяки своїй рішучості, цілеспрямованості та вірі в те, що він робить, усе ж таки домігся того, щоб ця ідея побачила світ. Звісно, вона зустріла велику критику, але ці аргументи та дискусії вплинули на громадську думку в Польщі — на еліти, інтелектуалів, людей, які цікавилися політикою. Нам теж зараз здається, що ми опинилися в ситуації, коли навіть у доброзичливій атмосфері, поміж людьми, які добре налаштовані й хочуть сприяти польсько-українському діалогу, дуже важко розмовляти».
Попри відмінні позиції, попри дискусії, залишається зрозумілим, що спільний простір у Східній Європі — це єдиний шлях до порятунку нашого регіону. На цьому наголошує Юрій Завадський. І, напевно, найкращим рішенням у цій справі залишається власне діалог. Діалог культур, діалог, зрештою, простих людей. Ґедройць будував середовище. І це була надзвичайно важлива риса, додає Саша Іванюк.
Детальніше про те, як такий діалог будувати в матеріалі.
Мирослав Трофимук