Свобода і незалежність, на перший погляд, - це винятково подібні поняття. Подекуди їхня синонімічність може навіть не викликати сумнівів. Нерідко навіть автори відповідних статей у філософських словниках, спрощуючи так своє завдання, одне визначають через друге. Проте, якщо придивитися уважніше, певні відмінності тут, однак, присутні, і вони фундаментальні. А перше свідоцтво цього можна знайти вже на синтактичному рівні – у відсутності та наявності префіксу не-, відповідно, у кожному з цих слів. Префіксу, що впроваджує заперечення, змінює значення слова на протилежне, ба більше – свідчить про те, що вжите із ним слово існує в парі зі своїм позитивним віддзеркаленням, що його, антитези, не зрозуміти без уявлення про тезу. Такою є незалежність, що може визначатися як протилежність до залежності. Зі свободою, натомість, є інакше.
Отже, незалежність має точку відліку, систему визначення «свій-чужий», а навіть просто, у Буберівському значенні, «ти і я». Вона передбачає існування демаркаційних ліній – як у царстві сенсів, так і на реальних, вкритих лісами, горами й болотами теренах – ліній, яких можна і треба триматися, якщо прагнемо встановити ідентичність того, що визначається як залежне і незалежне. Отже, вона неможлива без існування спільноти, пари, бінарної опозиції. В цьому плані – вона дуже життєва, незмінно залежна від поточної мови з її нездоланними двополюсностями. Попри запоруку незалежності у власній незалежності, що вона дає кожним своїм словом, її назва та природа виявляють зв’язок із тим, заперечення чого вона становить. І це їй, зрештою, ані трохи не шкодить: така парадоксальність вписана у певну внутрішню логіку отієї згаданої поточної мови, що, як відомо, не має амбіцій щодо бездоганної чистоти значень і структурної точності, як це має бути у формальних логіках. Завдяки цьому її сутність можна збагнути. Наприклад: ми окремі від інших, від них ми не залежимо в своєму існуванні, хоч необов’язково – у значенні: для самої спроможності вимовляти «ми» треба також мати «вони», implicite, навіть не виповідаючи цього вголос. Нічого, отже, дивного, що незалежність із залежністю у різних площинах сплітаються, ідуть у парі.
В цьому плані зі свободою, натомість, складніше. Якщо залежність як незаперечене джерело незалежності так само, однак, передбачає співіснування в повному різниць просторі, то з поняття свободи цього не випливає. Ще Аристотель пов’язує її із довільністю вибору, спонтанністю дії. І хоча Стагірит обумовлює цілу низку обмежень, покликаних тримати свавілля свободи під контролем заради комфорту й безпеки суспільства, в якій воно проявляється, свобода, однак, раз-у-раз намагається нехтувати встановленими межами. Вкорінена тільки й виключно на власному ґрунті, вона, схоже, не розпізнає дистинкцій назовні, ані не зводиться до них без посередництва такої-сякої упряжі. Безумовно, свобода як поняття має точку відліку, проте це неначе вона сама, її джерело, втілення або ж і носій нею є. Тому й не так просто її визначити. Вона задає правила, запроваджує різниці, дарує мову, але, як джерело, не мусить підлягати встановленому собою порядку. В своїй радикальній, адже абсолютній формі, може і має перебувати поза ним, неприборкана, а тому небезпечна. І незбагнена. Єдине визначення, яке б їй у такому сенсі пасувало, і яке визначенням насправді не є – це відоме з Упанішад «неті-неті», «ані те, ані те», атрибут абсолютного джерела світу, що також циклічно призводить до його завершення і переродження. Має божественну, а отже й руйнівну природу, що, на відміну від незалежності, творить і нищить світи, проте зовсім необов’язково встановлює лад.
Антон Марчинський