12 листопада у Варшаві урочисто перепоховають прах польських президентів у вигнанні. Владислав Рацкевич, Август Залеський і Станіслав Островський спочинуть у мавзолеї у Святині Божого Провидіння.
2010 року там уже поховали останнього президента Республіки Польща у вигнанні Ришарда Качоровського та його дружину Кароліну, які загинули в Смоленській авіакатастрофі.
«Я мав за щастя і велику приємність знати особисто президента Качоровського. Я бував у нього вдома в гостях, а також він відвідував моє місто, Ополє. Він 8 разів був у мене в університеті. Бував у мене вдома і в моєму селі. Став доктором honoris causa в університеті, яким я керував, у 1997 році. Ми познайомилися на презентації моєї книжки про Личаківський цвинтар, яку я видав у 1988 році. Роком пізніше мене запросили до Лондона на авторську зустріч. Це був уже період переламу, завершувався комуністичний період у ПРЛ. І там, у Лондоні, в чудовій малиновій залі польського культурного осередку відбулася зустріч, куди прийшли представники чисельної польської діаспори. Там була княгиня Ланцкоронська, колишній президент Едвард Рачинський, багато інтелектуалів, журналістів, і був тодішній президент Речіпосполитої у вигнанні Ришард Качоровський. Тоді зав’язалася наша тісні співпраця. Президент цінував мою книжку, часто говорив про неї як про літературне явище», — говорить професор Ніцєя.
У своєму багатотомнику Кресова Атлантида він згадує також про зв’язок Ополя і Станіславова, теперішнього Івано-Франківська, а також про те, що дружина Ришарда Качоровського походила саме з того міста.
«Дружина президента Качоровського Кароліна, з дому Маріямпольська народилася у Станіславові. Станіславів, сучасний Івано-Франківськ — місто, чиє населення після війни було перенесено, по суті прищеплено, до Ополя. Так, як багато довоєнних поляків зі Львова живуть сьогодні у Вроцлаві, Глівіцах, Битомі, близько 8 тисяч колишніх мешканців Станіславова осіли в Ополі. Пані Кароліна, буваючи в Ополі, говорила, що це місто-близнюк мого Станіславова. Така ж атмосфера, велич».
Професор часто бував удома у Пана президента Качоровського в Лондоні. Мешкав у нього. Очевидно, точилися якісь розмови.
«Ми часто зустрічалися. І я часто у нього зупинявся. У ті часи було важко з коштами на готель, тож поляки, які там проживали, давали своє житло тим, хто приїжджав. Я жив у пані Влади Маєвської, пані Стефанії Косовської, редакторки "Лондонських відомостей" і "Літературної середи". І також мав нагоду жити у Качоровських. І то були часті розмови - за сніданком, обідом, чи за будь-яких інших обставин. Ми говорили про все. Пригадую, було багато розмов про Станіславів, про який часто розповідала пані Кароліна, про надзвичайну красу станіславівських кам’яниць. Це була чи не віденська сецесія. Станіславів після великої пожежі, відбудований за бургомістра Камінського, отримав неймовірне архітектурне вбрання, чудові будинки, що досі задають високу планку місту Івано-Франківську. Вона дуже захоплено говорила про окремі будинки, вокзал, наприклад...»
«Я цінував у Президентові Качоровському його високий клас. Його джентльменські манери. Він ніколи не входив у якісь дискусії, де звучали різкі слова. Я ніколи не чув, аби він говорив роздратовано, знервовано, щоби він когось повчав. Він мав надзвичайні джентльменські манери, і про політику вмів говорити спокійно, об’єднавчо. Ніколи не показував якоїсь вибуховості. Був людиною виваженою, спокійною, вмів іти на компроміс, умів слухати. Це була його унікальна особливість. Особливо в ті роки, коли загострилися відносини, коли надходив час порахунків між ПРЛ і еміграцією. Були люди, які намагалися накрутити дискусію до певного божевілля. Сьогодні, зрештою, ми бачимо відгомін цього, відгомін тих політичних поділів. Качоровський мав дар заспокоювання. Образно кажучи, він умів вилити на гарячі голови трохи холодної води. За це його дуже шанували і цінували. Він став почесним громадянином багатьох польських громад. В тому числі і мого міста, Ополя. Я мав щастя бувати на його зустрічах із громадами».
Качоровський став президентом в дуже невралгічний момент. Це історичний день. Того дня, коли він отримав повноваження, у Варшаві одноголосно Сейм вибрав президентом Речіпосполитої генерала Ярузельського, людину системи. І того ж дня в Лондоні від інфаркту помирає Казімєж Сабат, тодішній президент Польщі у виганні.
«Це надзвичайний збіг обставин — у Варшаві обирають Ярузельського, у Лондоні помирає Казімєж Сабат. І його наступником, автоматично, бо так було записано в Конституції, стає визначений Казімєжом Сабатом Ришард Качоровський. Вони були добре знайомі. Це були давні харцери. Скаутський рух був для них дуже важливий. Він відігравав колосальну роль для повоєнної еміграції. Для її молодіжних рухів. Для Ришарада Качоровського харцерство було великим культом. Це була для нього дуже важлива організація, яка виховує характер, виховує молодь. І він це цінував. І це було для нього дуже важливим — куди б у Польщі він не приїздив, він зустрічався з харцерами. Коли приїжджав до Ополя, пригадую, передовсім, питав, де є осередок харцерів і хотів зустрітися з тими, хто продовжує ту чудову ідею харцерства. Харцерство було для нього дуже важливою справою».
Гартування характеру далося взнаки пізніше, коли Ришард Качоровський був на засланні...
«Президента Качоровського арештували совєти. Він отримав вирок смерті, який згодом йому замінили на багатолітнє заслання вглиб Росії. Звідти він, зрештою, вийшов з армією Андерса. Це дуже цікава історія. Я писав лаудацію і рецензію для нього з нагоди отримання Качоровським звання doctor honoris causa університету в Білостоку. І багато речей, які я виголосив у тій лаудації в Опольському університеті, було взято від нього безпосередньо. Він мені розповів про те все».
Він прийшов у політику, коли занепад комунізму в Польщі був уже фактом. Це було для них несподіванкою. Вважали, що за їхнього життя це не завершиться. Що вони не мають шансів повернутися додому, що стануть вічними емігрантами.
«Навіть тут, під час зустирічі з нагоди вручення йому відзнаки доктор гоноріс кауза, він говорив, що не сподіався, що стане гостем і почесним доктором університету. Що в Ополі, Вроцлаві, у Сілезії матиме можливість говорити відкрито. Це була несподіванка — падіння берлінської стіни, що розірвалися кайдани, які тримали ту частину Європи в такій ізоляції. Він дуже переживав за те все, тому й так багато їздив до Польщі. А він був уже в пристойному віці — мав близько 70 років. І він відвідав у той час десятки міст, був на різних зустрічах, дуже радо оцінюував зміни, які відбувалися у Польщі на його очах».
«Очевидно, те, що сталося в сучасній польській політиці, та політична мова, яка стає все менш дипломатичною — ось чого варто було б уникати. І варто було б повчитися політичної мови, бодай у промовах, інтерв’ю чи полеміках Качоровського. Ось де високий клас. Клас людини, яка вміє говорити спокійно, по суті, послуговується вартісними означеннями, а не ображає свого політичного опонента, шукає відповідних слів, а не вживає простої, брутальної мови, коли веде дискусію. Це драматична річ. Коли вживають надто гостре слово, ніколи не перепрошують. Політична мудрість в тому, що політик має вміти оперувати словами. Спинити потік слів, коли це потрібно, не заходити за межі. Качоровський цього вчив. Він вважав, що не можна вживати гострих слів, вбиваючи опонента в землю, не даючи йому можливості спокійно відреагувати. Ми бачимо, як сьогодні це виглядає у стосунках політиків. Він мав одне єдине правило — не треба просити вибачення! Роби так, щоби не треба було перепрошувати. В цьому є мудрість життя. Бо то не штука — наробити балагану і потім просити вибачення. Подумай перед тим, як хочеш наробити того балагану, перш, ніж дійде до страшного конфлікту, до накручування агресії. Він був тим поітиком, якого я цінував за клас, за спокій, за вміння бачити далеко в перспективу. Він мав інстинкт державної людини — важливо не те, що буде завтра, а що буде за рік, за 5 років. Як діяти, як шукати союзників, з ким укладати союзи, як зв’язувати коаліції, щоби вони були довготривалими, а не кон’юнктурними. Щоби не було так, що хтось дає задню і бреше, відмовляється від своїх поглядів, які ще донедавна відстоював. Це була та довоєнна школа політичного рівня. Не варто забувати, що серед політичної еміграції було не менше протистояння. Там було багато партій, які між собою гостро боролися. Качоровський був тим, хто не брав участі в тій колотнечі. Він стояв понад тим усім. І саме це, вочевидь, сприяло тому, що в такий час, в час перелому, людина такого калібру стала Президентом».
Ставши президентом, він би міг згадати заподіяні йому совєтами і комуністами ПРЛ кривди, однак не став цього робити.
«Він ніколи не демонстрував свого мучеництва. Мовляв, я так скалічений комуністичною системою. Він говорив, що мав щось таке у своїй біографії, але не будував на тому свого політичного іміджу. Просто дуже вартісна постать, яка дуже шанована, в тому числі і політичними опонентами. І це важливо. Бо були люди, які мали цілковито інші погляди, вважали, що той уряд у вигнанні є маріонетковим, вони все ж його шанували. Історія Польщі складна. Немає такого — тут чорне, а тут біле. Вона має різні відтінки. Її творили люди різних темпрераментів, різного рівня, різних здібностей, але шанують тих, хто має відповідний клас, рівень, не йде шляхом боротьби, після якої залишається руїна. Він не вважав, що має щодня як той актор щось промовляти до суспільства.
Я би порівняв його з Де Голем. Він не бігав по телебаченнях, по різних радіостанціях і не проголошував якісь повчання. Він іноді брав слово, у якійсь важливій справі. Коментував, і з цього його авторитет. Не розмінювався на дрібниці. Він знав, що маєстат посади і функції, яку він виконує, вимагає певної поваги. Є політики, які щодня мусять щось коментувати, щось писати у соцмережах».
12 листопада у Варшаві поряд із саркофагами Ришарда Качоровського та його дружини перепоховають трьох інших президентів Польщі у вигнанні у Храмі Божого Провидіння. Там також буде встановлено символічні надгробки ще двох польських президентів у вигнанні — Казімєжа Саббата, похованого на кладовищі Ганнерсбері в Лондоні, та Едварда Рачинського, похованого в родинному мавзолеї в Рогаліні. Такий пантеон польских президентів у серці країни, якою вони багато років у силу політичних осбставин не могли керувати, є важливим і символічним актом національної пам’яті польського народу, шани керівникам держави, яка навіть в окупації радянським режимом змогла вистояти і відновитися.
Розмовляв Володимир Гарматюк.
Більше слухайте у звуковому форматі у доданому файлі.