24 лютого — день, що безповоротно змінив безпекове середовище в Європі. Що відбувається на десятому місяці боротьби України проти широкомасштабного російського вторгнення? Як і коли може закінчитися цей конфлікт? Яку роль у цьому відіграє Польща і яке місце відведене їй у бурхливому майбутньому? Ці та інші питання обговорювали експерти під час дискусії «Що з війною в Україні у 2023 році?» (Co z wojną na Ukrainie w 2023?) у Варшаві. У події взяли участь: Міхал Новак — редактор порталу Nowy Ład, автор циклу Raport z Frontu і сайту Frontem do Syrii, аналітик і публіцист, що займається переважно міжнародною політикою, сучасними конфліктами та тероризмом; Артур Міцек — експерт з військових питань, безпеки, захисту людей та власності, технічної безпеки, військової історії ХХ століття та розвідки на основі відкритих джерел, а також Бартломєй Випатрович — редактор Defence24, засновник сайту Raport Wojenny.
Перед тим, як розпочати розмову про російське вторгнення 2022 року, на початку дискусії експерти згадали про міграційну кризу, яку створила Білорусь на кордоні з Польщею, Литвою та Латвією. Артур Міцек, експерт з військових питань розповів про те, що він тоді відчував:
Ситуація була такою: ще у вересні я скептично ставився до будь-якої серйозної загрози для України, хоча перші ознаки гібридної війни на польсько-білоруському кордоні вже були таким жовтим тривожним сигналом. Я брав участь у цих подіях на прикордонній території в листопаді в складі військ територіальної оборони, й на той час вже був переконаний завдяки даним, які надходили з різних джерел (йдеться про концентрацію російських військ на українсько-російському кордоні), що ця війна неминуче має відбутися. Я був настільки переконаний, що вторгнення розпочнеться, що вирішив перевести практично всі свої заощадження в якусь іноземну валюту. Мої відчуття були песимістичними, але, як виявилося, найбільш наближеними до реальності після 24 лютого.
Міхал Новак, аналітик і публіцист, що займається переважно міжнародною політикою, сучасними конфліктами та тероризмом, розповів про цілі міграційної кризи:
Метою цієї білоруської операції була дестабілізація Польщі насамперед на внутрішньому рівні. Ми це бачили, у нас був політичний конфлікт між керівною владою та ліберальною опозицією, яка (мабуть, не продумано) на тому етапі частково погоджувалася з тим, що нам нав’язував Аляксандр Лукашенка, що нам нав’язувала вся Білорусь. Другий вимір — це бажання дестабілізації шляхом створення сильного конфлікту між Польщею та Європейським союзом, що не було успішним для Білорусі, оскільки, можливо, всупереч очікуванням деяких польських аналітиків, ЄС став на бік Польщі, і зі сторони Брюсселя не було тиску на Варшаву щодо відкриття кордону, а навпаки. Наприкінці 2021 року, коли ми отримували інформацію про концентрацію російських військ у Білорусі, то я, не буду приховувати, припускав, що війна не відбудеться, бо це не раціонально, а росіянам навряд чи вдасться виграти там війну, що ми й спостерігаємо на цьому етапі. Росіяни справді не виконали своїх основних завдань. Ми побачимо, як розвиватиметься війна, адже попереду на Україну чекають місяці важких боїв.
Бартломєй Випатрович, редактор Defence24 та засновник сайту Raport Wojenny нагадує, що війна триває ще з 2014 року, а це просто черговий етап цієї війни та підготовка до нього йшла весь цей час. «Тут треба враховувати, що українці весь час зміцнювали свої збройні сили», — наголосив він. Міхал Новак вважає, що була певна різниця в підготовці українських військ до вторгнення Росії 24 лютого:
Так, це правда, і була певна різниця в плані підготовки українських військ на сході на лінії АТО, де росіяни фактично не просунулися до сьогоднішнього дня, і на півночі біля білоруського кордону, де цієї підготовки на тому рівні, на якому вона б мала бути, просто не було, і де українцям пізніше довелося реагувати на російську агресію. Просто не було передислокації підрозділів, була відсутня підготовка місцевості до оборонних дій, і згодом українцям довелося реагувати на російську агресію, вони не були повністю готові до того, що сталося, що призвело до підходу російських військ під Київ. Аналогічна ситуація була на півдні, де російські війська вийшли з Криму і досить швидко досягли Херсону та району на південь від Запоріжжя.
Далі ми дізнаємося, як експерти, котрі брали участь в дискусії про війну в Україні, оцінюють допомогу Заходу та Польщі Києву. Чи все було зроблено так, як повинно бути? Відповідає Бартломєй Випатрович:
На мою думку, якби певні рішення політичних еліт (західних, — ред.) були прийняті раніше, то війна могла б скоро закінчитися. Ми, як поляки, все ще перебуваємо в колі західних країн, але ми порушили цей стрій. Йдеться про поїздки наших політиків, які переконували допомогти українській стороні, про військові питання, які вже порушувалися ще до війни, коли ми ще перед вторгненням постачали українцям багато техніки, наприклад, дрони Warmate. Тому тут ми однозначно пішли вперед, однак інші країни, такі як Німеччина та Франція, не поводилися так само. Наприклад, можна пригадати ситуацію з нашими MiG-29 чи танками, де спочатку був великий опір передати цю техніку, а зараз ніхто не говорить про те «чи варто?» тільки «коли?». Якби це все було зроблено швидше, то ситуація на фронті була б іншою. Зауважмо, що все ж таки ця західна допомога є вирішальною в цій війні. Можливо, деякі західні столиці чи взагалі світові столиці були дещо під хибним враженням від цього фальшивого образу другої армії світу, але вони боялися, що Росія справді блефує, що це якийсь маскарад, але на цю мить бачимо, що російська атака була непідготовленою і ґрунтувалася на хибних припущеннях.
Міхал Новак погоджується, що Польща теж відіграла велику роль у допомозі Україні:
Дійсно, країни Західної Європи проспали цей перший етап війни, коли підтримка могла мати вирішальне значення і могла б швидше привести до витіснення російської армії з Київської області, що вплинуло б на подальший хід війни. І лише після того, як наступ російських військ під Києвом було відбито, коли ми досить чітко побачили, що російська армія — це колос на глиняних ногах, підтримка почала надходити набагато ширшим потоком, не лише зі Сполучених Штатів та Польщі, але й з інших європейських столиць. Тоді ми, як Польща, часто стикалися з непорозумінням, що «можливо, не варто підтримувати українську державу, адже українці, напевно, програють війну, і що краще подумати про те, як домовитися з Москвою після війни, яка завершиться на її користь». Ми були однією зі столиць Центрально-Східної Європи, яка першою відреагувала, вірячи в українську перемогу. І тут не можна себе звинувачувати в тому, що ми часто випереджали країни заходу та змушували наших західних партнерів робити якісь конкретні дії.
Польська допомога надійшла до України в найбільш критичний момент вторгнення, стверджує Артур Міцек:
Наведу лише один приклад, в якому мова йде про артилерійські системи. Треба пам’ятати, що допомога Польщі прийшла в найкритичніший момент цієї війни, тобто прибула в період з березня по кінець травня, коли в Україні ще не було західних артилерійських систем, але була ціла низка пострадянських, таких самих, які є у нас. Боєприпасами були забиті вагони й вантажівки, які їхали з Ряшева до України, це можна було помітити без проблем. Боєприпаси радянського виробництва врятували Україну до того, як прийшли західні системи. Тому ми, як Польща, відправили практично більшість наших запасів в той час, коли західні постачання могли зіграти роль максимум на одній маленькій, вузькій ділянці фронту. Лише в червні-липні відбулися більш масштабні постачання західної техніки (це якщо ми говоримо не лише про анонси, а про застосування цієї техніки на полі бою). Саме тоді ми спостерігаємо літній спектакль з вибухами російських складів в Запорізькій, Донецькій області й т.д. Це все було б неможливо, якби в артилерії або в українських танків закінчилися боєприпаси, які Польща постачала у величезних кількостях. Тож цей масштаб допомоги був гігантським, і вона надійшла з нашого боку в найкритичніший момент війни.
Далі учасники дебатів «Що з війною в Україні у 2023 році?» обговорили, хто і де буде атакувати на наступному етапі війни. Першим відповідав цього разу Міхал Новак — редактор Nowy Ład, автор циклу Raport z Frontu і сайту Frontem do Syrii, аналітик і публіцист, що займається переважно міжнародною політикою, сучасними конфліктами та тероризмом:
З інтерв'ю генерала Залужного зрозуміло, що цей наступ почнеться і відбудеться, але ключове значення мають погодні умови. Якщо ми ще говоримо про наступальні дії з української сторони, то погодний фактор є ключовим, українці будуть наступати механізованими та бронетанковими бригадами, звідси й потреба у вкритих льодом українських полях. Для росіян цієї проблеми під Бахмутом не існує, бо вони наступають переважно піхотними підрозділами й ці дії рано чи пізно можуть призвести до флангового оточення українських сил. Щодо району, де українці могли б завдати удару, то всі говорять про Мелітополь, а дехто стверджує, що «раз кажуть, що там б'ють, значить, там не будуть бити». Однак, на мою думку, саме там вони завдадуть удару по тій прозаїчній причині, що українці також повинні мати на увазі, як ці їхні успіхи будуть сприйняті на Заході, тому що ця західна підтримка є дуже важливою, вона є найсуттєвішою для здатності українців вести війну. Відвоювання району Кремінна-Сватове, наступ у цьому напрямку не є якимось гігантським пропагандистським успіхом, українці відсунули б лінію фронту, а в напрямку кордону відвоювали б кілька десятків дрібних сіл. Наближення до Мелітополя, навіть не його захоплення, дало б можливість обстрілу основних шляхів постачання, які йдуть з Криму, було б відчутним успіхом, і це те, чого українці повинні досягти. Вони, звичайно, хочуть звільнити всю країну, але потрібно враховувати ту підтримку Заходу, яку вони хотіли б не тільки зберегти на тому ж рівні, але й посилити на тлі своїх успіхів. Подальші українські успіхи поки що призвели до того, що країни Заходу та США вирішили посилити свою підтримку. Тому я вважаю, що ця наступальна операція з українського боку відбудеться за кілька тижнів на півдні, а не на сході, де росіяни розширюють лінію укріплень, і українцям буде важко її форсувати, а це набагато складніше, ніж, можливо, на півдні, де вони все ще не настільки розвинені. Я припускаю, що росіяни можуть розпочати наступальні дії десь навесні наступного року, коли підрозділи свіжомобілізованих увійдуть в Україну після періоду підготовки та зможуть вести наступальні дії.
Артур Міцек, експерт з військових питань, безпеки, захисту людей та власності, технічної безпеки, військової історії ХХ століття та розвідки на основі відкритих джерел вважає, що в грудні — на початку січня часто можна буде почути Сватово-Кремінна:
З української сторони будуть відбуватися дії по корекції лінії фронту в такий спосіб, щоб він базувався на пагорбах від Сватова плюс річка Красна, а потім оборона цього району в основному легкими силами і відведення цих сил саме для потреб, так би мовити, стратегічного відступу, щоб ці сили могли також рухатися на південь. Я вважаю, що українці не наважаться штурмувати таке велике місто, як Мелітополь, а весь наступ піде на менші міста, села, розташовані на схід від Мелітополя, щоб більш-менш зайняти територію між Бердянськом, Маріуполем і Мелітополем. Чому? Тому що навіть якщо українці просунуться на якихось 30-35 км на південь, то в українських руках опиниться залізнична гілка, котра і так частково не працює, що з’єднує Росію з Кримом. Мало того, єдина дорога, яка проходить вздовж узбережжя і з’єднує Росію із Запоріжжям та Кримом, також буде в зоні досяжності всієї можливої української артилерії. Тому для України було б успіхом просунути цей фронт хоча б на 20-30 км на південь, тобто повернути Токмак, його околиці, плюс виступ біля Гуляйполя. Тому я вважаю, що будемо спостерігати за таким наступом, де українці будуть діяти у два етапи. Якщо вони побачать, що їм десь вдається, то вони продовжать натиск, якщо російські війська чинитимуть сильний опір, контратакують, то в кінцевому підсумку вони підсунуться на 20-30 км на півдні, що теж буде великим успіхом для української сторони. Я теж не очікую, що українці ризикнуть направити більшу частину своїх людей у такий наступ, тому що вони усвідомлюють, що Росія не така вже й слабка, попри те, що вона втратила там майже 100 000 солдатів, навіть більше, напевно. Але все ж таки Росія має великий наступальний потенціал і здатна розкрити його використанням маси пересічних людей, ніж це здатні зробити українці. Я вважаю, що в середині січня буде український наступ, але скоріше обмеженими силами — вісім, дванадцять бригад.
Редактор порталу Defence24, засновник сайту Raport Wojenny Бартломєй Випатрович вважає, що саме росіяни почнуть проявляти ініціативу в плані наступальних та агресивних дій:
Питання коли — теж досить цікаве, адже на цей час погодна ситуація є такою, якою вона є. Якщо очікувати якихось серйозних атак, то не раніше кінця січня. Чесно кажучи, я думаю про середину лютого, якщо будуть хороші погодні умови. Потім буде удар, який буде багатовекторним: він буде завдаватися з районів Брянської, Курської, Білгородської областей і частини Білорусі. Водночас сили, які були передислоковані з Херсона під Мелітополь, будуть рухатися на північ. Тобто, з двох боків на півдні, а також зі сходу на захід, з району Луганська через Попасну і далі. Тут треба пам'ятати, що ці 80 000 мобілізованих пішли фактично на таке латання дірки. Указ про мобілізацію не скасований, не дивлячись на те, що Пєсков і путін кажуть протилежне. По-перше, в цьому указі був засекречений пункт про кількість мобілізованих, а по-друге, ми маємо сигнали про те, що весь час мобілізація триває. Зараз українці заклопотані атаками на критично важливу інфраструктуру та зміцненням спроможності захищати цю інфраструктуру. У той час, коли продовжують руйнуватися об'єкти критичної інфраструктури, пам'ятаймо, що трансформатори, які дуже часто виходять з ладу — це не той товар, за яким можна прийти в магазин, принести й купити, а товар, який важко знайти.
Що потрібно зробити ще більше, щоб не допустити негативного сценарію для України? Бартломєй Випатрович вважає, що потрібні ракети дальнього радіусу дії і, перш за все, переведення України на більш західне обладнання. Експерт вважає, що на цю мить Захід вже стільки вклав в Україну, що не дасть їй програти. На думку Артура Міцека, Захід має діяти у два етапи:
Перший етап — підготувати українців не тільки до власного наступу, а й до російського. Варто позбутися всієї пострадянської техніки зі складів. Так, існує дефіцит цієї техніки, але з іншого боку, якщо подивитися на наш потенціал, як Польщі та ще кількох країн, то в Центрально-Східній Європі є, наприклад, танки Т-72, і ми здатні, на мій погляд, передати 500-600 одиниць українцям без особливих втрат з точки зору НАТО. Утримувати цю техніку вже немає сенсу. Звичайно, у нас є резерви, які навчені користуватися цим обладнанням, але ми навряд чи будемо воювати в найближчі 10-15 років, тому у нас є можливість позбутися цього на користь здобуття миру. І другий етап — переведення української армії на західну техніку і на те, що потрібно українцям, а не тільки артилерія чи танки. Йдеться про масу західної логістичної системи, тобто те, про що забувають: вантажівки, позашляховики, різні види навантажувальних систем, палетизація логістичних процесів і так далі. У нас (в Польщі, — ред.) вона трошки кульгає, а на Заході це робиться по-іншому принципу. Тому переведення української армії на західні стандарти функціонування логістики є дуже важливим. Тим більше, що в українській армії зараз найбільший логістичний хаос у світі, так би мовити, тому що там є буквально все: німецька британська, данська, американська польська техніка, зараз буде марокканська, чеська і так далі.
Наприкінці цього матеріалу хочу представити вам відповідь на питання, як має діяти Польща у найближчі 5 років. Говорить Міхал Новак, редактор порталу Nowy Ład, автор циклу Raport z Frontu і сайту Frontem do Syrii:
Те, що вже відбувається, тобто розвиток військового потенціалу Польщі, який, зрештою, буде продовжуватися весь час (будемо сподіватися), відбувається в багатьох сферах і, з одного боку, позитивно впливає на безпеку Польщі, що є очевидним, а з іншого боку, формує у наших партнерів у Центрально-Східній Європі таке переконання, що Польща буде партнером, який їх захистить у разі загрози. Ми повинні будувати таку-собі «м’яку силу», використовуючи наші можливості для розширення оборонного потенціалу саме з метою консолідації країн Центральної та Східної Європи й фактично створення неформального альянсу, прагнучи, щоб ці країни бачили й пов’язували своє майбутнє з Польщею. Це стосується не лише країн, які безпосередньо межують з нами на півдні, чи країн НАТО та Євросоюзу, а й самої України, припускаючи, що наступного року ця війна так чи інакше закінчиться. Україна збереже свою незалежність та суверенітет, але перед нею буде стояти цілий спектр проблем, я маю на увазі соціальні, політичні та економічні проблеми. Відбудова України буде колосальною справою, яку вона сама не зможе здійснити, і Польща також не зможе відбудувати Україну. У будь-якому випадку, ми як Польща повинні бути неформальним гарантом безпеки. Якби формальна гарантія безпеки для України відбулася за участю Польщі, потім за участю інших країн Центрально-Східної Європи, таких як Румунія, а також країн Заходу, Франції чи Великої Британії, тоді ми могли б бути в безпеці.
Однак, перш за все, важливо, щоб українці відчули, що ми є сильним партнером, який їх підтримає. За останні дев'ять місяців ми довели українцям, що є партнером, який буде підтримувати їх різними способами, не лише у постачанні зброї, але, зрештою, у прийманні сотень тисяч біженців, які знайшли безпечний притулок у Польщі. Все це, сподіваюся, матиме позитивний вплив на польсько-українські відносини в майбутньому, але, перш за все, дуже важливо, щоб цей оборонний потенціал, який Польща розвиває на даному етапі, не перервався в якийсь момент. Бо може статися так, що із закінченням війни можуть відійти від цієї ідеї. Думаю, що в тій чи іншій формі потрібно буде відновити призов до армії. Можна взяти до уваги той факт, що українці змогли продовжити оборонятися, вистояти в тому числі завдяки призовній армії. Солдати-строковики, яких потім відправляли в запас, часто проходили через фронт Донбасу, де реальний ворог здійснював обстріли, а пізніше ці солдати могли виважено діяти на реальному полі битви після 24 лютого. Ми повинні завжди пам'ятати про нашу безпеку, але ми повинні її будувати не тільки купуючи танки чи літаки, чи створюючи нові бригади, чи дивізії, а й впливаючи на поляків, щоб вони просто хотіли бути поляками й залишатися поляками, і щоб вони хотіли воювати за Польщу в майбутньому.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі.
Роман Гаврищак