Психологи, які працюють з травмами війни населення України, стверджують, що однією з особливостей, властивої всім їхнім пацієнтам, стала дуже докладна пам'ять про перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року. Своєю чергою українські військові кажуть, що незважаючи на скорочення останніми роками фінансування оборонних видатків та згортання програм зі створення ракетної та іншої сучасної техніки, вони таки підготувалися до відбиття російської агресії й спромоглися примусити війська загарбників піти з-під Києва та трьох областей півночі України.
Згадуючи перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну, майор запасу Збройних сил України Олексій Гетьман зазначив, що відсіч загарбникам з боку українських військових та цивільного населення стала приголомшливою несподіванкою для ворога:
— Вони везли з собою навіть поліцейські щити, намагалися за три дні взяти Київ, щоб потім розганяти демонстрації протесту, які там мали відбутися. Вони везли з собою парадну форму, планували зробити парад, там навіть були відомості про те, що вони замовили столики в київських кафе, хотіли 8 березня або ще якісь свята відзначати. Вони рухалися колонами, що взагалі не притаманно серйозним бойовим діям. Але Путін вважав, що це буде легка прогулянка, і так само були налаштовані його військовослужбовці. З одного боку, він помилився, недооцінивши наші Збройні сили, а з іншого точно ніхто не очікував, що всі люди відразу піднімуться, візьмуть до рук зброю, створять територіальні загони оборони, різними способами підтримуватимуть наші Збройні сили і дадуть таку відсіч.
Хоча на київських вулицях сталися стрілецькі бої, плани окупантів були провалені, бо українські військові вчинили цілу низку заходів, що завадили російським загарбникам взяти під контроль ключові об'єкти столиці України, стверджує Гетьман:
— Потім у Вишгороді ми їх зупинили, не дали там висадити десант, як у Гостомелі. Вони хотіли в Жулянах висадити десант, ми знаємо, що Іл-76 літав неподалік і мав висадити десант у Києві. На Трухановому острові на Дніпрі вони теж намагалися висадити свій десант, а це вже майже центр Києва, й зібрати там відносно велике угруповання приблизно з 10 тисяч людей. Крім того, активно розконсервувалися їхні диверсійно-розвідувальні групи. Хто залишився у Києві, бачили, що на проспекті Перемоги були стрілецькі бої. Диверсійно-розвідувальні групи, а їх були у Києві десятки, це люди, які приїхали раніше. Усі ці ДРГ були знешкоджені. У всіх лісах у Києві, Бучі, Гостомелі — вже за тиждень-два було чимало нашої техніки та військовослужбовців.
Наукова співробітниця лабораторії швидкоплинних процесів в зірках Головної астрономічної обсерваторії Національної академії наук України Ірина Верлюк в інтерв'ю Польському радіо зізналася, що вранці 22 лютого спала так міцно, що не чула вибухів, що сповістили початок повномасштабного вторгнення Росії:
— Я цього не чула, але якось істерично почав дзвонити телефон. І спросоння я беру слухавку, а це дзвонить моя невістка і просто істерично кричить: «Іра! Іра! Почалась війна!» Я подумала — Боже, що це таке? Як же так? І я вийшла на балкон і почула звук літака, який дуже низько пролітав. І це був такий ворожий звук. Я все життя дивилася на небо, але мені вперше стало так страшно, що небо може нести небезпеку. Усі мої знайомі почали їхати з Києва. І я пам'ятаю це відчуття, що всі їдуть, а я залишаюся. Почуття самотності та безпорадності. По-перше, треба було з'ясувати, де є якесь бомбосховище, куди бігти і де ховатися від цих вибухів та обстрілів. Потім я подумала, що треба якісь продукти купити, котам та моєму собаці купити їжу. У магазині була величезна черга, величезна черга була в банкомат, бо треба було зняти готівку, а вона не в усіх була.
Після двох днів перебування в тісному бомбосховищі зі спертим повітрям і підвищеною вологістю Ірина захворіла на ковід і злягла з дуже високою температурою. Вона залишалася вдома під час повітряних тривог і чекала на швидке закінчення війни:
— Я не думала, що вона затягнеться надовго. Цілий час здавалося, що це якийсь абсурд, який ось-ось закінчиться. Потім ти дивишся, що час іде, а нічого не кінчається. Я запам'ятала один день, коли я постійно моніторила інтернет і раптом всі почали писати, що треба терміново бігти до бомбосховища, оскільки є перевірена інформація, що сьогодні росіяни обстрілюватимуть Київ з усього, що мають. Я вирішила нікуди не йти, зателефонувала племіннику, попрощалася з ним, сказала, що його дуже люблю. Взяла тварин у коридор, зняла окуляри, щоб не поранити очі уламками... Час минав, я вже з усіма попрощалася, сиджу чекаю… а довкола тиша і нічого не чути. За годину-дві ще раз заходжу в інтернет, і там хтось пише, що це наш пілот винищувача «Привид Києва» збив той літак, що летів бомбити місто. І в мене виникло таке глибоке почуття подяки, і зійшов такий спокій, якась така радість... Я продумала, Господи, ось так одна людина врятувала весь Київ! І в мене ніби просвітлення настало, і вперше за весь цей час мені стало трохи легше.
За тиждень перебування в умовах постійного стресу Ірина практично перестала їсти та відчула швидке погіршення зору. З цієї причини вона вирішила виїхати з Києва на захід і насилу протиснулася разом зі своїм собакою до евакуаційного поїзда. 11 годин дороги до Львова минули для неї стоячки в тамбурі набитого людьми вагону і в цілковитій темряві, оскільки раніше були випадки обстрілу окупантами пасажирських поїздів. А вже у Львові скористалася безкоштовним автобусом, що доправляв українських біженців до Польщі:
— В Кракові були розгорнуті намети, і там цілий час щось готували, українці могли прийти і поїсти безкоштовно, кави випити і отримати безкоштовно якісь речі. Дуже багато було різноманітних волонтерських центрів з допомоги українцям. На вокзалі цілий час готували канапки, каву, роздавали те, що потрібне дітям — цукерки, іграшки. Те, що поляки зробили у перші місяці війни, це було щось неймовірне! Спочатку мені допоміг мій племінник, а потім я сама знайшла родину, в якої вже скоро два роки, як живу. Це дуже добрі люди, і я їм просто неймовірно вдячна, бо вони мені зробили таке, що я не знаю людей, які для мене зробили щось більше, ніж вони.
В перші місяці у Польщі Ірина не могла знайти роботу та кошти на годівлю своїх домашніх тварин. Але виявилося, що зоозахисні організації роздавали українцям їжу для тварин і працювали центри безкоштовної допомоги тваринам, де їм робили щеплення та чіпування. Нині Ірина встигла попрацювати викладачем фізики та математики в українській школі, а тепер займається репетиторством та готується до повернення на батьківщину.
Запрошуємо послухати передачі у доданому звуковому файлі
Мар'яна Кріль