Це була найбільш тривала, запекла й захоплююча президентська кампанія в історії сучасної Польщі. На виборах глави держави, які пройшли 1 червня, переміг директор Інституту національної пам’яті Кароль Навроцький. Він пішов на вибори формально в якості громадського кандидата, якого підтримала опозиційна правоконсервативна партія «Право і справедливість» (ПіС).
Коли стало відомо, що саме на нього зробив ставку голова цієї партії Ярослав Качинський, то чимало хто ставив під сумнів раціональність такого вибору. Адже безпартійний Кароль Навроцький не є професійним політиком.
Незважаючи на це, Кароль Навроцький здобув перемогу у другому турі, набравши 50,89% голосів, тим самим випередивши мера Варшави Рафала Тшасковського, який отримав 49,11%. Він представляє правлячу центристсько-ліберальну партію «Громадянська платформа» і є її віцеголовою.
Одним із ключів до електорального успіху Кароля Навроцького стало вміле підігрування антиукраїнському дискурсу. Новообраний президент Польщі, відомий своїми суперечливими заявами щодо України та українців. Він наголошує, що Україна не може стати членом ЄС або НАТО, поки не вирішить питання Волинської трагедії: «Країна, яка не може відповісти за дуже жорстокий злочин проти 120 тисяч своїх сусідів, не може бути частиною міжнародних альянсів» .
Попри це, Кароль Навроцький визнає роль Польщі у підтримці України під час війни з Росією: «Польща не мусить доводити свій внесок у допомогу Україні, адже робить більше, ніж ми думали, що зможемо зробити».
Навроцький також активно використовував у своїй кампанії контроверсійну риторику щодо українських мігрантів і біженців у Польщі.
Ця риторика вкупі з жорсткою критикою політичного курсу Євросоюзу підштовхнули виборців Ґжегожа Брауна та Славоміра Менцена, двох праворадикальних кандидатів в президенти з лона партії «Конфедерація» з першого туру, віддати свої голоси за Кароля Навроцького. Без голосів цього електорату успіх Навроцького був би неможливим.
Президент України Володимир Зеленський вже привітав з обранням Кароля Навроцького і висловив надію на плідну співпрацю з новим головою Польщі. У відповідь Кароль Навроцький відписав у своїх соцмережах:
«З нетерпінням очікую на подальше партнерство між нашими країнами, засноване на взаємній повазі та розумінні. Вірю, що для цього потрібен не лише добрий діалог, але й вирішення давніх історичних питань. Польща була найсильнішою опорою для України в боротьбі проти російської агресії — жоден інший народ не розуміє цієї загрози краще, ніж ми».
Співрозмовником програми «Міжнародний (без)лад», присвяченої президентським виборам у Польщі і ролі українського чинника в них та ймовірному курсу новообраного глави держави, став політолог Павел Мусялек (голова аналітичного центру «Яґеллонський клуб»).
Експерт відзначає, що ключовим чинником цієї кампанії стали змінні суспільні настрої в Польщі. І ці настрої змінюються в трьох пов’язаних між собою, але окремих сферах, які стосуються України.
«Першою справою є ставлення до українських біженців. Справді, у Польщі ми стикаємось із явищем, коли цих біженців уже не сприймають у якийсь особливий спосіб, зумовлений війною, — відбулося ментальне зрушення. Їх вже не розглядають як біженців, а радше як мігрантів, які перебувають у Польщі настільки довго, що, мовляв, не заслуговують на якусь спеціальну допомогу. Це певною мірою зрозуміло — війна триває вже довго, і люди, які приїхали до Польщі, також перебувають тут тривалий час. Проте насправді проблема радше психологічна, ніж фактична».
Співрозмовник програми «Міжнародний (без)лад» другим джерелом втоми від української тематики виокремлює розчарування українською державою та адміністрацією президента Володимира Зеленського:
«Тут можна згадати вже останній період правління партії «Право і справедливість» (ПіС), коли стосунки, які на початку війни були дуже близькими, охололи — переважно тому, що з польського боку, а особливо з боку уряду ПіС, зростало незадоволення претензійністю з боку України.
Польща, а особливо уряд ПіС, почала відчувати, що Україна не ставиться до неї так, як би Польща того хотіла, а Польща не посідає у зовнішній політиці України того місця, на яке, на думку Варшави, вона заслуговує».
І врешті третій чинник стосується самої війни як такої — повномасштабної війни між Росією та Україною:
«На жаль, мушу констатувати, що польське суспільство, яке на початку війни здавалося винятковим у порівнянні з західноєвропейськими суспільствами, тепер дедалі більше потрапляє під дію таких самих соціальних трендів. Головний з них — це втома і прагнення миру, навіть ціною справедливості, яка мала б настати після перемоги. Те, що на початку війни викликало майже одностайне неприйняття — мовляв, найважливіше якомога швидше закінчити війну — сьогодні стає дедалі популярнішим, незалежно від того, якою ціною».
Павел Мусялек допускає, що на цей третій чинник втоми від України, ймовірно, вплинув Дональд Трамп:
«Польська правиця ставиться до Трампа позитивно і, щоб подолати певний когнітивний дисонанс, нерідко пристосовується до його підходу щодо війни в Україні. А цей підхід, відомо, сильно релятивізує провину Росії, чи принаймні не трактує її як однозначну. Трамп у цьому конфлікті позиціонує себе як посередник, а не як сторона. Така форма дистанціювання від України, відповідно, також знаходить відгук у частини польських виборців, особливо тих, які мають позитивне ставлення до Трампа».
Павел Мусялек наголошує, що вказані три джерела втоми від української теми формують ключовий суспільний контекст і електоральні настрої, під який підлаштовуються політики, якщо вони хочуть досягнути успіху:
«Важливо підкреслити, що цей контекст стосується не лише правих виборців, яким приписують найсильніші антиукраїнські емоції, а також виборців ліберальних. Варто нагадати, що саме Рафал Тшасковський запропонував змінити програму «800+» так, щоб її могли отримувати лише ті українці, які легально працюють у Польщі та сплачують податки.
І саме в цьому суть. Це також стало елементом змагання за голоси виборців. У кампанії Менцена також звучали відповідні тези. Тут з’являлися українські акценти — не стільки ворожі, скільки сповнені певного скептицизму, дистанційності, розчарування українською позицією».
Політолог наголошує, що тепер головне питання полягає в тому, наскільки ця антиукраїнська риторика кампанії справді позначиться на практичних рішеннях новообраного президента Кароля Навроцького:
«Я би сказав, що це не є очевидним, оскільки сам Кароль Навроцький у ході кампанії говорив речі, продиктовані необхідністю здобути перемогу, відповідно до досліджень. Але кампанія вже завершилася — а в польських реаліях слова, сказані під час виборів, і те, що потім реалізується на практиці, часто існують у паралельних світах. Тому я не робив би висновку, що Кароль Навроцький обов’язково провадитиме якусь антиукраїнську політику».
Політолог вважає, що це буде політика певної дистанції чи обережності, але це абсолютно не означає, що Польща змінить свою позицію щодо війни або зменшить підтримку України:
«Я думаю, що ця підтримка залишиться недвозначною. У двосторонніх же питаннях Кароль Навроцький, ймовірно, буде політиком асертивним: зокрема, тема ексгумацій на Волині, якою він займався як історик, йому близька й важлива. Тому можна очікувати, що це питання стоятиме першочергово на порядку денному двосторонніх відносин і впливатиме на інші сфери співпраці».
«Світ із президентського крісла виглядає дещо інакше» — ці слова сказав чинний президент Польщі Анджей Дуда, коментуючи заяви Кароля Навроцького після його перемоги, наголосивши, що його погляд на питання вступу України до НАТО і ЄС суттєво відрізняється від поглядів Кароля Навроцького.
Чи справді Кароль Навроцький, коли він вже почне виконувати функцію глави держави, відійде від погляду щодо недопущення членства України в Північноатлантичному альянсі? Адже саме до цього він зобов’язався, підписавши так звану Торунську декларацію, яка відображає позицію Славоміра Менцена — одного з лідерів «Конфедерації».
Це теж справа приєднання Києва до євросоюзного клубу, бо Навроцький заявляв, що не бачить такої можливості. Ось що думає про це співрозмовник програми «Міжнародний (без)лад»:
«Вважаю, що важливим є те, що Навроцький переміг у другому турі завдяки значній підтримці виборців "Конфедерації". І це головна різниця між ним та Анджеєм Дудою, який свого часу здобув перемогу завдяки масовій підтримці електорату ПіС.
Навроцький у першому турі здобув менш ніж 30% голосів, тож у другому турі мав добирати ще 20% з-поміж виборців, які не представляють "Право і справедливість". Значна частина його електорату це ті, хто зазвичай голосує не за ПіС, а за "Конфедерацію". І вони очікують певної лінії щодо України, але я б не драматизував і не говорив, що це має бути антиукраїнська політика».
Павел Мусялек переконаний, що «Конфедерація» теж усвідомлює, що в нинішніх геополітичних умовах найкращим сценарієм для Польщі є перемога України:
Тому навіть якщо «Конфедерація» в майбутньому утворить коаліційний уряд із ПіС, можна очікувати політики певної асертивності, рішучості, особливо у двосторонніх питаннях. Однак при цьому підтримка України Польщею — дипломатична чи інша — залишатиметься очевидною, бо це питання державного інтересу.
Тож певна невизначеність залишається передусім через те, що Кароль Навроцький не має досвіду у міжнародній політиці.
Але якщо виходити з того, що вже відомо, можна зробити обережний висновок: його політика, ймовірно, буде жорсткішою за політику Анджея Дуди, але водночас не буде радикальним відхиленням від загального курсу Польщі.
Павел Мусялек так коментує питання того, чи Канцелярія президента буде підконтрольна самому Каролю Навроцькому, чи, можливо, радше сформована за вказівками голови партії Ярослава Качинського:
«Гадаю, на початковому етапі значну роль відіграватиме саме партія Качинського і він особисто. Адже Кароль Навроцький у своїй професійній кар'єрі не мав етапу, коли міг би створити власну політичну команду.
Згадаймо, що й Анджей Дуда, коли десять років тому прийшов до Президентського палацу, не мав власної команди й був змушений опиратися на кадрову підтримку з боку «Права і справедливості». Це ще більше підкріплює мене в припущеннях, що Навроцький, не маючи жодного політичного досвіду, піде тим самим шляхом».
Водночас експерт зазначає, що залишається лише питання: як ситуація розвиватиметься далі?
«Я б сказав, що за характером Кароль Навроцький досить асертивний, і це дає підстави припускати, що з часом він намагатиметься здобути більшу самостійність. Але якщо він є раціональною людиною, то розуміє, що такий процес повинен бути поступовим, бо наразі в нього надто обмежене кадрове й політичне підґрунтя, аби самому «роздавати карти».
Після приходу до влади 13 грудня 2023 року ліволіберальної коаліції на чолі з партією «Громадянська платформа» розгорілася «війна двох палаців». Мова про Канцелярію прем’єр-міністра Дональда Туска, який є одночасно головою «Громадянської платформи» і Президентського палацу. Адже Анджей Дуда є передовсім виразником право-консервативного табору на чолі з партією «Право і справедливість».
Для ПіС Ярослава Качинського ГП Дональда Туска є одвічним ворогом. Зрештою протилежна сторона притримуються такої ж думки про своїх опонентів
Проте досі питання безпеки й українська тематика були винесені за дужки того, що поточно називають польсько-польською війною.
Чи можемо припустити, що й цього разу не виникне розколу? Чи є загроза, що Кароль Навроцький може, наприклад, блокувати ініціативи уряду щодо війни Росії проти України, лише тому, що вони виходять від уряду Дональда Туска? Чи вдасться зберегти принцип понадпартійного компромісу, що Україна залишається пріоритетом для Польщі на сході, і що Польща була й залишається адвокатом України в ЄС та НАТО?
«Кароль Навроцький буде сміливішим у критиці уряду, але ж і за Дуди цієї критики не бракувало. Коли вона була доречною, він її не уникав. Водночас Анджей Дуда розумів, що не слід занадто активно вступати в цю конфронтацію, бодай тому, щоби не дати чинному уряду привід закликати до заміни президента — на такого, який буде йому більш прихильний і не «ставитиме палиці в колеса». Вважаю, що роль Анджея Дуди як поміркованого гравця під час цього співіснування довела: проблема уряду — не в президенті, а у власній неефективності».
Експерт припускає, що в питанні України навряд чи варто очікувати серйозних конфліктів:
«Нинішній уряд сам проводить доволі жорстку політику щодо Києва. Це не політика безумовної підтримки, поступок чи очевидного сприяння вступу до ЄС і НАТО. Уряд Дональда Туска не виявився для української сторони таким, яким вона, мабуть, його собі уявляла перед виборами в Польщі. Туск теж відчуває настрої суспільства й усвідомлює, що поляки не очікують безумовного прийняття України. У польському суспільстві зберігається пам’ять про допомогу, надану Україні, й певне відчуття невдячності у відповідь. Це породило в суспільстві радше транзакційне мислення — підтримка в обмін на конкретні дії».
Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник