Саміт G7 у Канаді: розкол серед союзників та нова реальність для України
Під час нещодавнього саміту G7, який відбувся у Канаді, лідери семи провідних демократичних країн світу — Великої Британії, Німеччини, Італії, Канади, Франції, Японії та Сполучених Штатів — обговорювали ключові глобальні виклики. Але коли мова зайшла про Україну, виявилось, що замість єдності світ побачив глибокий розкол між союзниками.
Без єдиної позиції щодо України
Попри високі очікування, Велика сімка так і не змогла ухвалити спільну підсумкову заяву щодо війни в Україні. Основна причина — відмова США підтримати жорсткіші формулювання та кроки, на яких наполягали європейські партнери.
Європейські лідери, Канада та Велика Британія висловилися за посилення тиску на Росію, включно з розширенням санкційного пакета — особливо в енергетичному та банківському секторах. Натомість адміністрація Дональда Трампа зайняла обережну позицію, підкресливши, що санкції мають залишатися «козирем у рукаві», який можна застосувати в майбутньому.
Posłuchaj Програма «Тиждень». Підсумки семи днів.
26:17 TY_21_06 (online-audio-converter.com).mp3 Програма «Тиждень». Підсумки семи днів.
Розкол або початок нової системи?
Український журналіст Дмитро Анопченко, акредитований при Білому домі і який висвітлював саміт G7, зазначив, що всередині відчувався не просто поділ думок — йшлося про справжній розкол між союзниками. За його словами, спільного бачення щодо санкцій, військової допомоги Україні чи розпорядження замороженими активами РФ досягти не вдалося.
Проте, ця ситуація, попри свою проблематичність, може стати передвісником нової політичної реальності. Дмитро Анопченко зазначає: якщо раніше рішення ухвалювалися лише за повної одностайності, то нині формується тенденція до «рішень більшості». Це може змінити підхід не лише в рамках G7, але й у НАТО та ЄС.
Америка «присутня без присутності»
Символічною стала і фізична відсутність президента Трампа за столом переговорів — США були представлені лише міністром фінансів. Хоч Америка технічно залишалася учасником саміту, її політична вага була суттєво зменшена через небажання брати участь у жорстких рішеннях щодо РФ.
Зокрема, за словами американських журналістів, Трамп висловив своє розчарування ходом дискусій і залишив саміт достроково. Причина — не лише офіційна необхідність реагувати на кризу на Близькому Сході, але й глибоке незадоволення атмосферою на саміті та розбіжностями з європейськими колегами.
Росія як «примара за столом переговорів»
«Хоча Росія формально не була присутня на зустрічі G7, її тінь — «примара» відчувалась у кожній дискусії», — підкреслює український журналіст Дмитро Анопченко. Позиція Трампа, який неодноразово говорив про бажання не провокувати Кремль, створила напругу серед союзників. Це нагадує підхід адміністрації Байдена на ранніх етапах повномасштабного вторгнення РФ в Україну, коли також були побоювання ескалації.
Попри критику, ситуація виявила нових лідерів серед союзників. Коли Америка робить крок назад — з’являються країни, готові зробити крок уперед. Канада, Велика Британія та окремі європейські країни готові не лише підтримувати Україну, а й брати на себе ініціативу у міжнародних рішеннях, не чекаючи схвалення Вашингтона.
Український інтерес: бути присутніми, навіть без результатів
Президент Володимир Зеленський, який також був присутній на саміті G7 як запрошений гість, достроково залишив Канаду — так і не відбулося очікуваної зустрічі з Дональдом Трампом. Тепер усі очі спрямовані на майбутній саміт НАТО у Гаазі, де також має бути присутня Україна.
Однак виникає дилема: чи варто їхати, якщо немає гарантій рішень? Усередині українського керівництва триває серйозна дискусія. Один підхід — не брати участі без конкретних результатів. Інший — бути присутніми, навіть без гарантій, щоб нагадувати світові: Україна бореться, чекає і не здається.
Саміт G7 у Канаді продемонстрував, що світ змінюється. Старі правила — консенсус, домінування США, єдність — більше не діють автоматично. Але це не кінець міжнародної підтримки України. Це — перехід до нової епохи, де лідерство може проявитися в будь-якій країні, яка готова зробити крок уперед тоді, коли інші — відступають.
***
На межі великої війни
Війна між Ізраїлем та Іраном набирає нових обертів, перетворюючись з регіонального протистояння на потенційно глобальну кризу. Удари, яких сторони завдають одна одній — із використанням ракет, дронів, авіації — дедалі частіше спрямовані не лише по військовій інфраструктурі, а й по цивільних об'єктах. Загиблі на обох сторонах лише посилюють напругу, а втягнення великих гравців, таких як США та Росія, лише підливає олії у вогонь.
Адміністрація Дональда Трампа, яка ще нещодавно запевняла, що Іран не має ядерної зброї, тепер завдала удари по ядерних об'єктах країни. Йдеться про підземні сховища.
Попри обережність, викликана спогадами про Лівію після повалення Каддафі, в оточенні Трампа не бракує «яструбів», що нагадують ініціаторів вторгнення в Ірак у 2003 році. Група сенаторів-демократів уже закликала не розпочинати бойових дій без дозволу Конгресу. Але Трамп не дослухався.
Ізраїль як каталізатор конфлікту
Ізраїль під керівництвом Біньяміна Нетаньягу активно провокує подальшу ескалацію. Прем’єр-міністр Ізраїлю, як зазначають аналітики, потребує війни для політичного виживання. Внутрішня нестабільність, звинувачення у корупції, падіння довіри — усе це підштовхує його до рішень, які можуть виявитися катастрофічними для регіону.
На думку професора Варшавського університету Романа Кузьняра, Нетаньягу, подібно до Путіна, використовує зовнішній конфлікт як засіб утримання влади. Зі спиною, прикритою підтримкою США, він не боїться ні міжнародних санкцій, ні трибуналів. Ізраїль — ядерна держава, і це робить будь-які обмеження щодо його дій практично нереальними.
Іран під тиском
Іран залишається у позиції оборони, але поки не планує капітулювати. Міністр закордонних справ Ірану Аббас Аракчі веде перемовини з представниками США, однак офіційна позиція Тегерану залишається незмінною — жодних переговорів під обстрілами.
Аналітики стверджують, що на момент початку ізраїльської агресії Іран не становив прямої загрози Ізраїлю. «Його так звані проксі-сили (ХАМАС, хусити) значно ослаблені, а власний військовий потенціал Ірану не дотягує до рівня, який би виправдовував такі радикальні дії з боку Тель-Авіва», — підкреслює Роман Кузьняр.
***
Мова тіла як сигнал політичного стану речей
Цікаво, як політичні лідери демонструють свою позицію не лише словами, а й через мову тіла. Польський експерт Лукаш Каца, аналізуючи поведінку Володимира Путіна, зазначає, що той цілком свідомо використовує жести, міміку та поставу, щоб демонструвати силу, домінування і непохитність.
Іноді його рухи — нерівні, права частина тіла здається менш рухомою, що породжує чутки про проблеми зі здоров’ям або наявність двійників. Втім, загальний образ Путіна залишається — це холодний, розважливий і абсолютно впевнений у своїй правоті лідер, якого боїться його оточення.
На цьому тлі президент України Володимир Зеленський демонструє іншу енергію — втому, але й досвід, емоційність, проте й твердість. Його обличчя говорить про виснаження, однак і про рішучість, яка не зникає навіть після років війни.
Лариса Задорожна