Міжнародна роль Польщі у підтримці України, відсутність Варшави на ключових переговорах у Вашингтоні та наслідки цього для польсько-українських відносин. Також про зміну ставлення Європи й США до війни, виклики українських біженців та перспективи інтеграції України до ЄС говоримо з гостем програми «Тема дня» — Рохом Дуніним-Вонсовичем.
— Поговорімо про соціальні наслідки та відносини між державами-членами. Які перспективи має Україна, особливо після переговорів у Вашингтоні та зустрічей Трампа і Путіна на Алясці? Почнімо також із відсутності Польщі на цих заходах, зокрема у Вашингтоні. Чи вплине це на нинішню ситуацію в Польщі та на її позиції в міжнародних відносинах? Чи все ж Польща лишається важливим гравцем у цих процесах?
— Якщо абстрагуватися від внутрішньої політичної динаміки в Польщі, то проблема очевидна з геополітичної точки зору. Польща — єдина країна, яка межує і з Україною, і з Білоруссю, і з Російською Федерацією. Вона є фронтовою державою, без якої допомога Україні від самого початку була б неможливою. Йдеться і про військову підтримку (згадаймо транзитний аеропорт у Жешуві), і про гуманітарну — Польща прийняла понад мільйон українських біженців у 2022 році та стала транзитною територією для ще майже 10 мільйонів людей.
Крім того, саме через Польщу в Україну надходила допомога на розвиток — раніше здебільшого з США, тепер значною мірою з ЄС та Великої Британії. Відсутність Польщі у Вашингтоні дозволила американським політичним колам ніби «забути» про її ключову роль. Це негативно позначається як на геополітичній позиції Польщі, так і на польсько-українських відносинах: виникає відчуття, що голос Варшави часто ігнорується і українськими партнерами, і західними союзниками. Це створює додаткову напруженість у політичній атмосфері.
— Хто ж тоді відповідальний за відсутність Польщі? Чи можна сказати, що це вина Сполучених Штатів, які організовували зустріч? Можливо, тут роль відіграв і Дональд Трамп, який вирішував, кого запросити. Хоча є і позитивна новина: у вересні Кароль Навроцький матиме зустріч із Трампом. Але якщо перейти від безпекової тематики до української перспективи, як українці нині сприймають Європейський Союз та його допомогу? Ви ж часто буваєте в Києві й бачите ці настрої безпосередньо.
— Це, безумовно, питання, яке передусім лежить на польській дипломатії. Адже країни на кшталт Фінляндії здатні «битися вище своїх можливостей» і добиватися присутності за столом переговорів. Польща теж повинна діяти так само. Якщо ж говорити про сприйняття з боку України, то я більше звернув би увагу на громадянське суспільство, ніж на урядові структури. Тут ми бачимо еволюцію. На початку війни саме сусідні держави — Польща, Чехія, Литва — виявили найбільшу солідарність, тоді як Західна Європа ще вагалася, як реагувати на повномасштабне вторгнення 2022 року. Потім на перший план вийшли США під керівництвом Джо Байдена.
Однак у 2023–2024 роках американська допомога, хоч і тривала, була недостатньою: як казали в Києві, вона дозволяла Україні «боротися з однією зав’язаною рукою» — виживати, а не перемагати. У цей період Німеччина стала головним адвокатом України в Європі, і її підтримка була ключовою. Відтак українське громадянське суспільство почало шукати нових союзів за кордоном.
Нині ми спостерігаємо позитивний момент — посилення європейської єдності. У Вашингтоні були присутні президент Єврокомісії Урсула фон дер Ляйєн, прем’єр-міністри Італії та Великої Британії, канцлер Німеччини, президент Франції, президент Фінляндії. Це показує, що йдеться не лише про ЄС, а про Європу загалом. Велика Британія послідовно підтримує Україну й відіграє помітну роль у координації зі США. Згадати можна і зустріч у лютому в Овальному кабінеті, де президент Зеленський отримав важливий сигнал підтримки, зокрема й від віцепрезидента Джей Ді Венса.
Отже, ми бачимо формування європейської та трансатлантичної солідарності. Хотілося б, аби вона збереглася надовго, без поділів і змагань, хто допоміг більше. Адже попереду — завершення війни та відбудова України. А відновлення країни неможливе без інтеграції до ЄС у середньостроковій перспективі. Тому європейський напрямок розвитку — як для України, так і для самої Європи — є стратегічно вигідним для всіх. І якщо ця єдність збережеться, то результати будуть позитивними.
Продовження цієї розмови слухайте у прикріпленому аудіофайлі.
Євгеній Дячков