Хоч коріння конфлікту треба шукати глибше, у XIX столітті, коли на Південному Кавказі різко зросло число вірмен, які були християнами і прибули з Персії та Туреччини. Це призводило до численних конфліктів з азербайджансько-мусульманським населенням. Тим більше, що царська влада ставилася до вірмен прихильніше.
У 1918-1920 роках ареною зіткнень став Нагірний Карабах. Вірмени становили в цій провінції переважну більшість (за переписом 1926 року, їх було 89,1% проти 10% азербайджанців), але більшовики, які посилювали свою владу, приєднали його совєтського Азербайджану, де він отримав статус автономної області.
Географічно, економічно та в сфері транспорту ця територія справді була більше пов’язана з Азербайджаном. Крім того, на території провінції розташоване місто Шуша, яке, своєю чергою, мало суто азербайджанський характер і було важливим історичним та культурним центром у масштабі республіки. Але рішення більшовиків продиктувала також, а можливо, передусім логіка «розділяй і володарюй».
Вірмени вимагали передання Нагірного Карабаху їхній республіці (у межах СРСР) вже у 1960-х роках, а 1987 року постав громадський Комітет Карабах, який боровся за це. Звісно, Азербайджан не хотів чути про таке рішення. У незалежність обидві країни ввійшли в стані війни, яку закінчило перемир’я, укладене в травні 1994 року. Вірменські сили, які неофіційно підтримувала Росія, здобули контроль над майже всім Нагірним Карабахом і територіями між ним і Вірменією та Іраном: там створено Нагірно-Карабаську Республіку, якої не визнав ніхто — навіть Вірменія.
Такий стан справ тривав до осені 2020 року, коли азербайджанські війська, які підтримувала Туреччина, після нової півторамісячної війни — так званої Другої карабаської війни — відвоювали значну частину цих територій на чолі із Шушею (мирний процес, що тривав десятиліттями під егідою ОБСЄ, не приніс жодних результатів). Укладено нове перемир’я, поручителем якого була Москва. Вона навіть направила на місце миротворчі сили.
Восени 2023 року Азербайджан провів блискавичну операцію і відновив контроль над рештою карабаської напівдержави. У результаті практично все вірменське населення покинуло провінцію, а з часом росіян попросили покинути Баку. Можна сказати, що карабаський конфлікт завершився — позаяк перестала існувати його суть (а Єреван уже раніше визнав територіальну цілісність Азербайджану).
Але міждержавний конфлікт Вірменії з Азербайджаном залишився невирішеним. Ці дві держави ніколи не уклали між собою дипломатичних відносин, а кордон між ними — неделімітований і недемаркований — уже понад тридцять років (подібно, як вірменсько-турецький кордон) закритий.
Для обох країн мир корисніший за війну: Вірменії це дало б вихід із регіональної ізоляції (через закриті кордони її обминули важливі інфраструктурні проєкти), а Азербайджанові — сухопутний зв’язок з ексклавом Нахічевань. Але сторони не мали елементарної довіри одна до одної, не було посередника, який міг би бути гарантом укладеного миру. Роками головним посередником була Росія, яка завдяки цьому утримувала обидві країни у своїй орбіті — тепер відносини Баку і Єревану з Москвою помітно прохолодні.
Розмови представників Вірменії та Азербайджану супроводжували збройні інциденти та перестрілки. Але врешті-решт з’явилося світло в тунелі. У березні цього року сторони оголосили, що узгодили текст мирної угоди. А 8 серпня лідери Вірменії та Азербайджану — прем’єр-міністр Нікол Пашинян і президент Ільгам Алієв — підписали з президентом США Дональдом Трампом декларацію, в якій підтвердили прагнення миру. Під час цього ж саміту очільники дипломатії країн у конфлікті парафували досягнуту угоду.
Звісно, це не означає швидкої нормалізації відносин. Баку ставить як умову зміну преамбули вірменської конституції — там є посилання на декларацію незалежності, в якій згадано Нагірний Карабах, що Азербайджан сприймає як територіальні претензії. Єреван такої зміни не виключає, але основного закону не можна виправити за один день. Важливо, однак, що не чути вже про нові збройні інциденти.
Здається також, що сторони знайшли вирішення питання транзиту до Нахічевані. Раніше у Баку вимагали, щоб створити своєрідний екстериторіальний коридор, у чому Єреван вбачав загрозу своєму суверенітету. У Вашингтоні узгоджено, що дорога і залізнична лінія функціонуватимуть на основі проєкту під назвою TRIPP — Trump Route for International Peace and Prosperity (Шлях Трампа на благо міжнародного миру і процвітання), а правила користування ними будуть встановлені у співпраці між Вірменією і США.
Незважаючи на скептицизм багатьох коментаторів, мир між Вірменією та Азербайджаном (а також Вірменією та Туреччиною) ближче, ніж будь-коли.
Войцєх Ґурецький — аналітик Центру східних досліджень