Тайвань дедалі частіше з’являється в міжнародних новинах — у контексті безпеки, відносин із Китаєм та співпраці з демократичним світом. Але що насправді означає Тайвань для Європи Центрально-Східного регіону, і чому досвід цього острова є близьким Україні, Польщі чи Чехії? Про це у розмові з експертом European Value Centre for Security Policy, директором тайванського офісу цього аналітичного центру Марціном Єжевським.
Передусім експерт розповів, чим займається European Value Centre for Security Policy, як змінювалися пріоритети аналітичного центру від моніторингу російського впливу в Європі до аналізу співпраці між Москвою і Пекіном, а також чому відкриття офісу на Тайвані стало важливим кроком у цій роботі:
«Мене звати Марцін Єжевський. Я є директором тайванського відділення European Value Centre for Security Policy — чеського аналітичного центру, заснованого у 2005 році, який займається моніторингом та аналізом загроз для демократичних суспільств з боку авторитарних держав. З огляду на час заснування нашої організації, у перші роки діяльності ми зосереджувалися насамперед на моніторингу авторитарного впливу на країни Центральної та Східної Європи, головним чином з боку Російської Федерації. Водночас, особливо після анексії Криму Росією, ми спостерігаємо дедалі більшу інтенсифікацію співпраці у сфері безпеки та військових питань між Пекіном і Москвою. У зв’язку з цим у 2019 році наш аналітичний центр започаткував нову програму, присвячену питанням китайського впливу на демократичні інституції та процеси, зокрема в Центрально-Східній Європі. Дуже важливою подією в розвитку цієї програми стало відкриття нашого офісу на Тайвані у березні 2022 року. Нині ми перебуваємо в нашому чеському хабі — просторі, який спільно управляється European Value Centre та Чесько-Тайванською торгово-промисловою палатою. Метою цього проєкту, так званого чеського хабу, є висвітлення позитивних прикладів співпраці між Тайванем і Чехією та заохочення інших країн Центральної та Східної Європи до розвитку співпраці з Тайванем. Звичайно, Чехія, так само як Україна чи Польща, не має офіційних дипломатичних відносин із Тайбеєм. Водночас ми переконані, що саме приватний сектор — зокрема підприємства, а також неурядові організації — можуть відігравати дуже важливу роль у формуванні прагматичного діалогу, у тому числі з питань, пов’язаних із нашою безпекою та добробутом».
25:49 U 1224 NA ROZDROŻU.mp3 Тайвань і Центрально-Східна Європа: спільний досвід демократії під тиском авторитарних режимів
Експерт пояснює, чому Тайвань не варто ототожнювати з Китаєм, говорить про культурну «китайськість» поза межами Китайської Народної Республіки та критикує застарілі холодновоєнні наративи. Також Марцін Єжевський проводить паралелі між Тайванем і країнами Центрально-Східної Європи, наголошуючи на спільному досвіді демократизації в межах так званої третьої хвилі демократії:
«Передусім Тайвань — це не Китай. Я сам за освітою синолог, тож, звісно, чутливий до того, що між тайванським суспільством і суспільством Китайської Народної Республіки існують культурні зв’язки. Водночас можна довго дискутувати про те, що насправді становить "китайськість", адже сінічний культурний простір є дуже широким. Культурно китайським є Тайвань, культурно китайським є, безперечно, і Китай у значенні Китайської Народної Республіки, але також і незалежні держави, щодо незалежності яких уже не ведеться суперечок — наприклад, Сінгапур, сінічна частина Малайзії, або навіть китайськомовні, культурно китайські спільноти в Європі чи у Сполучених Штатах. У зв’язку з цим, на мою думку, нам варто позбутися способу мислення про Тайвань, який домінував у мейнстримному дискурсі часів холодної війни. Цей дискурс підтримували також авторитарні уряди Китайської націоналістичної партії тут, на Тайвані — так званий наратив "доброго, вільного Китаю". Республіка Китай на Тайвані та Китайська Народна Республіка часто протиставлялися: КНР — як злий "червоний монстр" після маоїстської революції, а Республіка Китай — як нібито "добрий" суб’єкт, ідеологічно близький до Вашингтона та західного блоку й такий, що зберігає "справжню", не зіпсовану маоїзмом китайську культуру. Проте це наративи дуже ідеологізовані й, передусім, анахронічні. Те, що об’єднує Польщу, ширший регіон Центрально-Східної Європи та Тайвань, — це наш шлях до демократизації. У політології ми говоримо про так звані три хвилі демократизації. Третя, дотепер найбільша в історії хвиля демократизації, розпочалася з Революції гвоздик наприкінці 1970-х років. Саме в межах цієї третьої хвилі ми говоримо про демократичні трансформації, які відбулися в Польщі, Чехії та Словаччині, у країнах Балтії тощо, але також і в регіоні Східної Азії — зокрема на Тайвані, у Південній Кореї та на Філіппінах. І, на мою думку, добрим початком для розмов про Тайвань є усвідомлення того, що ми є демократіями третьої хвилі. Так само як у Польщі ми згадуємо вибори після Круглого столу 4 червня 1989 року, однією з найважливіших дат у новітній історії Тайваню є 1987 рік — рік скасування воєнного стану. Саме це дозволило реєстрацію нових політичних партій і зрештою привело до перших вільних президентських виборів дев’ять років потому — у 1996 році».
Тайванське відділення European Value Centre for Security Policy у Тайбеї
Марцін Єжевський пояснює, що відсутність офіційних дипломатичних відносин із Тайванем не означає відсутності співпраці. Він говорить про межі та можливості політики «одного Китаю», про зростання неформальних і прагматичних контактів після 2020 року, а також про Тайвань як демократичне, відкрите й багатокультурне суспільство, сформоване не лише китайською, а й європейською, японською та автохтонною австронезійською спадщиною:
«Насправді Польща — так само, як і всі держави-члени Європейського Союзу та більшість членів Організації Об’єднаних Націй — не визнає уряд у Тайбеї як той, що здійснює владу над усім Китаєм. Польща не має формальних дипломатичних відносин із Тайванем, і такі відносини у світі підтримують лише дванадцять держав — здебільшого дуже малі країни, наприклад острівні держави Карибського басейну чи Тихоокеанського регіону. Втім, це не змінює того факту, що незалежно від наявності або відсутності формальних дипломатичних відносин, у межах політики "одного Китаю" залишається дуже багато простору для співпраці з Тайванем — у сфері економіки, у соціальних і культурних питаннях. В останні роки, особливо після 2020 року, ми спостерігаємо інтенсифікацію таких обмінів саме на неформальному, технічному, дуже прагматичному рівні, зокрема за участі представників урядів. Тайвань — це передусім демократичне, відкрите суспільство, яке завдяки демократичним перетворенням, розпочатим приблизно в той самий час, що й у Центрально-Східній Європі, відновило свою окрему політичну ідентичність. Культурно ж це суспільство, на яке вплинула китайська, сінічна культура, але також й історичний досвід взаємодії з усім світом. Серед іншого, йдеться про досвід європейської колонізації у XVII столітті — на острові існували голландські та іспанські поселення, — а також надзвичайно важливий період п’ятдесятирічної японської колонізації між 1895 і 1945 роками. Крім того, не можна забувати й про австронезійську культуру: корінні народи Тайваню, які становлять приблизно 2,5% населення острова, — це шістнадцять офіційно визнаних урядом, дуже різноманітних австронезійських спільнот. Саме цей культурний "мікс", а не лише китайськість, формує те, яким є повсякденне культурне життя на Тайвані сьогодні».
Експерт говорить про особливості тайванської політики, роль виборів і двопартійної системи, а також про те, як за останні десятиліття змінювалося самоусвідомлення тайванського суспільства. Він спирається на соціологічні дослідження, які показують зростання окремої тайванської ідентичності та пояснює, чому поняття націоналізму в тайванському контексті варто розуміти насамперед як соціальне, а не ідеологічно агресивне явище:
«Якщо ми говоримо, що Тайвань є демократією третьої хвилі, як країни в Центрально-Східній Європі, то не треба забувати, що Тайвань змушений змагатися із подібними викликами, з якими зіштовхуються інші демократичні держави по всьому світу, що означає теж виклики й загрози, пов’язані з поляризацією суспільства. У зв’язку з цим Тайвань — це країна, де політика, особливо в період виборів, є надзвичайно гарячою й живою темою та водночас одним із джерел суспільних поділів. На Тайвані існують дві основні політичні партії: Гоміндан — Китайська націоналістична партія — та Демократична прогресивна партія. Конституційні зміни 2008 року, які, зокрема, включали реформу виборчої системи, фактично "законсервували" тайванську політичну сцену як двопартійну систему. Водночас, якщо звернути увагу на те, як упродовж останніх 35 років формувалася тайванська ідентичність, можна поставити під сумнів, чи справді ця двопартійна система повною мірою відповідає тому, як еволюціонує самоідентифікація тайванського суспільства. Я говорю про це тому, що ми маємо доступ до дуже якісних досліджень, які проводяться регулярно — щонайменше двічі на рік — Центром досліджень виборів Національного університету Чженчжи. Практично кожен, хто займається тайванською політикою, добре знає графіки, що ілюструють ці дані. Вони показують, що від моменту початку збору таких даних — тобто з 1990-х років, у ранній фазі консолідації тайванської демократії, — спостерігається сталий тренд: тайванці дедалі сильніше й більш асертивно ідентифікують себе саме як тайванці. Частина суспільства водночас ідентифікує себе як тайванці й як китайці, і лише дуже невелика частка населення ототожнює себе виключно з китайцями. Якщо ж ми спробуємо визначити ідеологію двох головних політичних партій, то це партії націоналізму. У сучасному публічному дискурсі націоналізм часто має негативне забарвлення, однак він не обов’язково означає шовінізм. Націоналізм може означати просто наголос на важливості збереження й підтримки ідентичності певної спільноти. Саме в такому, радше соціальному, сенсі я і пропоную розуміти націоналізм у тайванському контексті».
Чеський хаб у Тайбеї, в якому теж функціонує тайванське відділення аналітичного чентру European Value Centre for Security Policy
Марцін Єжевський пояснює ідеологічні відмінності між двома головними тайванськими партіями та розмірковує над тим, чому дедалі більше виборців шукають альтернативу двопартійній системі. Він говорить про появу «третьої сили», втому суспільства від домінування китайського питання в політичних дебатах, а також про соціально-економічні проблеми, які дедалі більше турбують тайванців, попри серйозні безпекові загрози з боку Китаю:
«Гоміндан, або Китайська націоналістична партія, є партією китайського націоналізму — китайського насамперед у культурному сенсі. Натомість Демократична прогресивна партія є партією тайванського націоналізму. Але в такому разі постає питання: яку підставу має існування цих двох партій, якщо більшість громадян і так ідентифікують себе як тайванці? Саме тому на останніх виборах ми бачимо дедалі сильніше прагнення запровадити в політичну систему "третю партію". Безпрецедентного успіху досягла відносно нова політична сила — Тайванська народна партія, заснована колишнім мером Тайбея Ке Веньчже, який нині перебуває під тиском тривалого кримінального процесу. Це показує, що тайванці втомилися від того, що вибори та розмови про політичну участь так сильно зосереджені навколо китайського питання. Адже, як ви слушно зауважили, безумовно існує серйозна когнітивна загроза з боку Китаю, існує також і загроза кінетична. Саме тому президент Тайваню Вільям Лай нещодавно оголосив, що країна суттєво інвестуватиме в збільшення оборонного бюджету — до рівня 5% ВВП до 2030 року. У певному сенсі це відображає дискусії, які ми ведемо і в межах Північноатлантичного альянсу. Втім, попри ці загрози, тайванці хочуть, щоб їхні політики займалися і повсякденними питаннями — як у будь-якій демократії. Так само, як і в багатьох високодохідних економіках, на Тайвані спостерігається фінансова напруга, пов’язана з кризою вартості життя. Дуже багато молодих людей відкладають рішення про створення сім’ї через захмарні ціни на нерухомість, проблеми з доступом до дитячих садків, надзвичайно довгі робочі години тощо. Ці соціально-економічні, життєві питання тривалий час залишалися маргіналізованими, перебуваючи в тіні когнітивних і кінетичних загроз з боку Китаю, і саме це зрештою призводить до політичної поляризації».
Експерт аналітичного центру European Value Centre for Security Policy звертає увагу на менш відомі в Європі інструменти китайських інформаційних операцій на Тайвані. Він пояснює, як через соціальні мережі підривається довіра до демократичних інституцій, а також як китайська пропаганда намагається посіяти скептицизм у тайванському суспільстві щодо співпраці зі Сполученими Штатами:
«Я звернув увагу, що в Європі ми дедалі більше говоримо про потенційні загрози з боку соціальних мереж, зокрема таких платформ, як TikTok, пов’язаних із Китаєм. Водночас на Тайвані ще однією платформою, яка відіграє доволі важливу роль в інформаційних операціях, що їх веде Китайська Народна Республіка, є застосунок Xiaohongshu, відомий також як Red Note. Важливо звернути увагу на те, хто становить основну масу користувачів цієї платформи з китайського боку. Зазвичай це представники вищого середнього класу, часто з великих міських центрів, які, створюючи на перший погляд нешкідливий лайфстайл-контент, просувають бачення Китаю як країни, де нібито живеться легше й комфортніше, ніж на Тайвані. Це підводить мене до ширшого спостереження. Коли я спілкуюся з експертами, які приїжджають на Тайвань і намагаються зрозуміти, у чому полягає справжня мета цієї інформації, цих інформаційних операцій і китайської пропаганди, спрямованої на Тайвань, я завжди наголошую: йдеться зовсім не про спробу переконати тайванців у тому, що вони є китайцями. Як я вже казав, ми маємо доступ до дуже якісних даних — і Китай також має до них доступ — і вони недвозначно показують, що процес формування тайванської ідентичності є добре консолідованим. Натомість однією з головних цілей цих операцій є те, щоб змусити тайванців сумніватися, чи демократія справді "працює" і чи вона взагалі вигідна. Мовляв: добре, у вас є демократія, у вас є вибори, ви можете вирішувати, хто засідає в Законодавчому юані в Тайбеї, але водночас у країні бракує яєць. Ви можете обирати членів міських рад, але в найбільшій на острові мережі з продажу пельменів виявляють шкідливі барвники в приправах. Отже, їжа, яку споживаєте ви, ваші близькі та ваші діти в школі, становить загрозу для здоров’я. І постає запитання: що з цим роблять ті, кого ви демократично обрали? Саме підрив довіри до позитивної дієздатності демократичних інституцій і процесів є одним із ключових завдань цієї пропаганди. Другий важливий її напрям пов’язаний зі ставленням тайванців до Сполучених Штатів. Адже, попри те що саме Сполучені Штати свого часу сприяли рішенню про перенесення китайського місця в Організації Об’єднаних Націй від уряду Чан Кайші в Тайбеї до уряду в Пекіні, з 1970-х років Тайвань де-факто дуже сильно спирається на гарантії безпеки з боку США. Звісно, якби це була не усна розмова, а друкований текст, я б узяв словосполучення "гарантії безпеки" в лапки, адже Тайвань і Сполучені Штати не мають формального договору про взаємну оборону. Втім, серія законів, які ухвалюються обома політичними партіями у США, подає чіткі сигнали як міжнародній спільноті, так і, передусім, Пекіну: для Вашингтона важливим інтересом є збереження статус-кво в Тайванській протоці. Водночас ми бачимо, що особливо після повернення Дональда Трампа до Білого дому ці відносини стають дедалі менш передбачуваними. Саме тому тайванські дослідники говорять про феномен зростання скептицизму щодо Сполучених Штатів. І поряд із підривом віри в демократію як найкращу політичну систему, формування цього скептицизму щодо США є одним із найважливіших завдань китайської пропаганди на Тайвані».
Марцін Єжевський говорить про те, як події останніх років — зокрема війна Росії проти України та рішення Сполучених Штатів на інших напрямах — вплинули на сприйняття США в тайванському суспільстві. Він також пояснює, як після 2022 року змінилася поведінка Китаю в Тайванській протоці та що це означає для безпеки регіону:
«Звісно, те, у який спосіб Дональд Трамп і його оточення поставилися до президента Зеленського раніше цього року, широко обговорювалося в тайванському інформаційному просторі. Думаю, що для збору повноцінних емпіричних даних про те, як саме змінилося сприйняття Сполучених Штатів тайванцями, нам ще потрібно трохи часу. Водночас я можу звернути увагу на те, що хоча тайванці — згідно з дослідженнями, які проводять різні аналітичні центри та академічні установи, із використанням по-різному сформульованих анкет — загалом сприймають Сполучені Штати дуже позитивно, певні події останніх років змушували їх сумніватися в тому, чи справді США прийшли б на допомогу Тайваню у разі конфлікту з Китаєм. Я б виокремив три такі ключові моменти. Перший — це рішення адміністрації Джо Байдена у 2021 році про виведення американських військ з Афганістану. Другий — лютий 2022 року та рішення Сполучених Штатів, а також інших союзників у межах НАТО, не направляти війська в Україну. Третім таким моментом стала контроверсійна візита тодішньої спікерки Палати представників США Ненсі Пелосі на Тайвань. Водночас, якщо подивитися на ситуацію до 2022 року, ми бачили динаміку, за якої Китайська Народна Республіка загалом дотримувалася неформального, юридично не зобов’язуючого визначення так званої серединної лінії Тайванської протоки. Після 2022 року ми бачимо, що китайські літаки та кораблі дедалі частіше — навіть якщо й ненабагато — порушують цю серединну лінію. Це свідчить про те, що Китай намагається поступово просувати свої "червоні лінії" дедалі далі, коли йдеться про Тайвань».
Експерт наголошує на тісному зв’язку між безпекою Європи та Індо-Тихоокеанського регіону. Він критично оцінює спроби розділити ці простори в американській стратегічній думці, говорить про співпрацю НАТО та ЄС з партнерами в Азії та пояснює, чому Європі важливо не втратити напрацьовані безпекові зв’язки — зокрема й у контексті Тайваню:
«Безумовно, на ці паралелі ми повинні звертати увагу. Саме тому так тривожно, що інституції, пов’язані з формуванням політики безпеки й оборони у Сполучених Штатах, намагаються дестабілізувати цей, загалом ще доволі новий, спосіб мислення про загрози в євроатлантичному та Індо-Тихоокеанському регіонах як тісно взаємопов’язаних. Як ми побачили в нещодавно оприлюдненій Національній стратегії безпеки адміністрації Трампа, Вашингтон справді закликає якомога чіткіше розмежовувати сфери впливу. Сполучені Штати говорять про намір зосередитися на західній півкулі та Індо-Тихоокеанському регіоні, водночас чинячи сильний тиск на Європу з вимогою "займатися власним подвір’ям". На мою думку, хоча з одного боку надзвичайно важливо, щоб усі європейські держави серйозно ставилися до витрат на безпеку й оборону, ми не можемо дозволити собі занедбати важко напрацьовану співпрацю з партнерами в Індо-Тихоокеанському регіоні. Саме там ми бачимо важливі нюанси, які демонструють, наскільки тісно Китай і Росія співпрацюють у сфері безпеки. І НАТО, і Європейський Союз за останні роки напрацювали механізми ефективної взаємодії з такими партнерами, як Японія, Республіка Корея, Австралія та Аотеароа — Нова Зеландія. Звичайно, співпраця у сфері безпеки й оборони з Тайванем є надзвичайно чутливим політичним питанням. Проте існують і європейські країни, які на досить неформальному рівні, у кулуарному форматі, намагаються розвивати таку співпрацю — наприклад, через контакти на рівні академій національної оборони. Саме до цього я й закликаю. Не забуваймо: попри те, що говорить Дональд Трамп і його оточення, Індо-Тихоокеанський і євроатлантичний регіони й надалі залишаються тісно пов’язаними між собою».
Це була перша частина розмови з Марціном Єжевським — директором тайванського офісу European Value Centre for Security Policy, про формування тайванської ідентичності, внутрішню політику острова, інформаційні впливи Китаю та те, як Тайвань сприймає глобальні безпекові процеси. У наступній частині інтерв’ю — детальніше про питання безпеки й оборони, міжнародної дипломатії навколо Тайваню та ролі Європи й Сполучених Штатів у стримуванні загроз у регіоні.
Підготував Тарас Андрухович