Наприкінці 2025 року Китай провів наймасштабніші за останні роки військові навчання навколо Тайваню, що включали блокаду острова, стрільби реальною амуніцією та координацію між різними видами сил. Ці дії викликали занепокоєння у Тайваню та світової спільноти, підкресливши стратегічну важливість Тайванської протоки, ризики для глобальної економіки та потенційну загрозу безпеці в Індо-Тихоокеанському регіоні. У цьому матеріалі експерти пояснюють мотиви Пекіна, реакцію Тайваню та міжнародного співтовариства, а також уроки, які острів може взяти з досвіду України, щоб зміцнити оборонну здатність та суспільну стійкість у разі кризи.
Про реакцію Тайваню на останні китайські військові навчання навколо острова розповіддає Ерік Цзун-Яо Хуанг, генеральний директор Департаменту європейських справ Міністерства закордонних справ Тайваню:
«Міністерство закордонних справ Тайваню уважно стежить за ситуацією разом з різними підрозділами уряду, Міністерством оборони Тайваню, а також нашою розвідувальною спільнотою. Вони ретельно відстежують розвиток подій, і негайна реакція з боку наших Збройних сил уже була запроваджена — не лише для моніторингу, а й для вжиття конкретних заходів у разі входження в наш повітряний простір або територіальні води. Саме такі заходи ми реалізуємо, і водночас ми закликаємо міжнародну спільноту й надалі висловлювати занепокоєння щодо миру та стабільності в Тайванській протоці. Зокрема, ми розраховуємо на послідовну підтримку з боку європейських країн, включно з Європейським Союзом, — не лише у формі заяв про занепокоєння, а й через постійний тиск на Китай із вимогою стриманості та припинення ворожих і провокаційних військових навчань навколо Тайваню».
Продовжуючи тему ролі Європи у стримуванні ескалації довкола Тайваню, впливовий тайванський дипломат наголосив на важливості єдиного та послідовного сигналу з боку Європейського Союзу і європейських держав:
«Я вважаю, що найважливішим на цей момент є чітке й послідовне послання, надіслане Китаю. Європейський Союз постійно заявляє про свій прямий і сильний інтерес до миру та стабільності в Тайванській протоці. Він виступає проти односторонньої зміни статус-кво. Саме такої підтримки ми зараз найбільше очікуємо. Також ми розраховуємо на узгоджені та спільні дії європейських країн разом із Європейським Союзом у донесенні цього меседжу. Протягом останніх двох років, у той час як Китай нарощує напруження та намагається проводити військові навчання, Європейський Союз, Німеччина, Франція, Велика Британія та низка інших європейських держав постійно — не лише на рівні виконавчої влади, а й парламентів — висловлювали послідовну і чітку позицію. Я вважаю, що саме це зараз має вирішальне значення для того, щоб переконати Китай проявляти самостриманість. Це одна з найважливіших речей на сьогодні. Ми також очікуємо на подальшу підтримку з боку європейських країн, зокрема у вигляді реалізації свободи судноплавства та дотримання прав, гарантованих міжнародним правом. Це є критично важливим для захисту міжнародного порядку, заснованого на правилах, в Індо-Тихоокеанському регіоні, і зокрема в Тайванській протоці».
Говорячи про європейські санкції, підтримку України та здатність Тайваню до самозахисту, амбасадор Ерік Хуанг, генеральний директор Департаменту європейських справ МЗС Тайваню, окреслив позицію Тайбея в нинішній безпековій ситуації:
«Ми спостерігали, що Європейський Союз уже запровадив санкції проти Китаю у зв’язку з російським вторгненням в Україну. Я вважаю, що ця політика буде продовжуватися. Саме цього ми й очікуємо — що Європейський Союз і надалі підтримуватиме Україну. Що стосується поточної ситуації навколо Тайваню, то, на мою думку, Тайвань рішуче налаштований захищати себе. Ми також вітаємо міжнародну підтримку, однак наразі ситуація ще не дійшла до стану війни. Завдяки нашій сильній волі та спроможності до оборони я вважаю, що ми здатні самостійно себе захистити».
Після позиції тайванського уряду слово беру в незалежного аналітика. Про те, чим нинішні китайські навчання відрізняються від попередніх і що це говорить про впевненість Народно-визвольної армії Китаю, пояснює доктор Джюн-Ї Лі, асоційований науковий співробітник Інституту досліджень національної оборони та безпеки (INDSR) у Тайбеї:
«Я вважаю, що між цими навчаннями та попередніми є як подібності, так і відмінності. До подібностей належить сам шаблон проведення навчань. Зазвичай їх описують як маневри навколо Тайваню. Типове трактування полягає в тому, що Народно-визвольна армія Китаю відпрацьовує сценарій блокади Тайваню. Райони так званих навчань або бойових стрільб розташовані безпосередньо поблизу ключових портів і судноплавних шляхів навколо острова. Це одна з головних спільних рис. Ще одна подібність полягає в тому, що Китай нині відпрацьовує спільні міжвидові операції — навчання більше не проводяться лише одним родом військ. В останні роки такі операції завжди є поєднанням різних сил. Цього разу в навчаннях також брала участь берегова охорона. Водночас наразі ми не бачимо жодних доказів того, що китайська берегова охорона діяла спільно з Народно-визвольною армією Китаю. Під час попередніх навчань ці дві структури разом відпрацьовували перехоплення та затримання суден у водах навколо Тайваню. Цього разу, схоже, вони діють окремо, і наразі немає доказів координації берегової охорони з армією. Що ж до відмінностей, то Китай дедалі більше звикає до проведення таких військових навчань. Час попередження стає дедалі коротшим. Цього разу він склав лише один день. Китай поступово нормалізує таку практику. Це суттєва відмінність. Вона свідчить про те, що НВАК упевнена у власних можливостях — не лише у проведенні спільних операцій, а й у контролі рівня напруженості в районі Тайванської протоки. Іншими словами, складається враження, що НВАК вважає такі дії достатніми для чинення тиску на Тайвань, але водночас такими, що не перетинають «червону лінію» збройного конфлікту. Це ті відмінності, які я наразі бачу».
В Інституті досліджень національної оборони та безпеки (INDSR) у Тайбеї
Далі доктор Джюн-Ї Лі пояснює, де саме для Тайваню проходять «червоні лінії» під час китайських навчань і як змінилася логіка військового реагування на можливі провокації:
«Для нас червоною лінією є 12 морських миль — це наші територіальні води. Ми виходимо з цього не випадково, а відповідно до міжнародного права. Цього разу вісім районів навчань були розташовані безпосередньо за межами або дуже близько до цих 12 морських миль наших територіальних вод. У вівторок вранці Міністерство національної оборони Тайваню повідомило, що бойові стрільби проводилися за межами 24 морських миль — тобто за межами нашої прилеглої зони. Водночас Китай, або Народно-визвольна армія Китаю, дедалі ближче підходить до наших територіальних вод. Тиск зростає. Але допоки навчання не перетинають межу наших територіальних вод, з суто технічної точки зору ми не можемо нічого зробити. У цьому сенсі Китай тестує нашу реакцію, поступово наближаючись до Тайваню та до наших територіальних вод. Водночас він діє достатньо обережно, аби навчання чи бойові стрільби формально не заходили в межі територіального моря. Позиція уряду Тайваню чітка: 12 морських миль — це наша червона лінія. Якщо, скажімо, винищувач або військовий корабель НВАК увійде в ці 12 морських миль, тайванські військові матимуть право на дії у відповідь. Раніше для цього потрібно було проходити дуже довгий ланцюг командування і контролю — рішення мав ухвалювати міністр або навіть президент. Але зараз ситуація вже не така».
Доктор Джюн-Ї Лі, асоційований науковий співробітник Інституту досліджень національної оборони та безпеки (INDSR) у Тайбеї
Доктор Джюн-Ї Лі також пояснює, чому можливі інциденти на морі й у повітрі мають для Тайваню зовсім різний рівень ризику та ескалації:
«Я думаю, що це відкрите питання. Відповідь така: ми не знаємо, адже врешті-решт усе залежить від конкретних командирів на місцях. Тому напевно сказати неможливо. Але якщо розкласти це по поличках, можна розглянути різні сценарії. Якщо китайський військовий корабель увійде в наші територіальні води, це дає нам більше часу для реагування. Ми можемо зафіксувати траєкторію руху корабля на відео, задокументувати, що тайванська сторона вже зробила попередження, включно з попереджувальними пострілами. Тобто в морському домені ми підготовлені краще і можемо зібрати достатньо доказів, щоб обґрунтувати свої дії, якщо командир ухвалить рішення відповісти силою. Набагато складнішою й більш суперечливою є ситуація в повітрі. Винищувачі рухаються на надзвичайно високих швидкостях, і часто важко однозначно визначити, чи порушив китайський літак наш повітряний простір. У такому разі це легко може перетворитися на політичну суперечку між Тайванем і Китаєм. Більше того, Пекін може подати це як провокацію або навіть як «операцію під фальшивим прапором», звинувативши Тайвань у безрозсудних діях. Зрештою, ми не надто стурбовані наближенням китайських військово-морських сил до наших територіальних вод, адже час на реагування там значно довший, ніж у повітрі. Натомість повітряний домен є значно небезпечнішим — там усе відбувається надто швидко. Водночас, я вважаю, що це добре усвідомлює і Народно-визвольна армія Китаю. Попри щоденні заходи як китайських кораблів, так і літаків, винищувачі НВАК, загалом кажучи, не підлітають надто близько до Тайваню. Думаю, вони також побоюються випадкових інцидентів і неконтрольованої ескалації».
28:51 01E4EABD.mp3 Тайвань під тиском: що стоїть за масштабними навчаннями Китаю і чому досвід України став ключовим уроком
Окремо доктор Джюн-Ї Лі зупиняється на ролі Сполучених Штатів у безпеці Тайваню та пояснює логіку американської політики «стратегічної неоднозначності»:
«Я думаю, що роль США в безпеці Тайваню та регіональній безпеці загалом у чомусь подібна до ролі Сполучених Штатів на європейському континенті. Тут США дотримуються політики стратегічної неоднозначності. Тобто досі жодна американська адміністрація прямо не заявляла, що Сполучені Штати обов’язково прийдуть на допомогу Тайваню у разі військового конфлікту через протоку. США надсилають стримувальний сигнал Китаю, змушуючи Пекін гадати, якою саме буде американська відповідь. Водночас стратегічна неоднозначність працює і щодо Тайваню — вона слугує попередженням, що Тайвань не повинен сам ескалювати ситуацію. Саме в цьому полягає логіка та раціональність американської політики стратегічної неоднозначності. На практиці, коли йдеться про маневри Народно-визвольної армії Китаю в цьому регіоні, між Тайванем і США існує обмін розвідувальною інформацією, а іноді й із Японією — зазвичай через Сполучені Штати. Прямого офіційного каналу комунікації між Тайванем і Японією немає; він здебільшого здійснюється через США. Сполучені Штати мають власні розвідувальні можливості в цьому регіоні й діють незалежно — їм не обов’язково потрібна наша пряма співпраця. Водночас Тайвань також має певні спроможності зі спостереження та стійкості й підтримує добрі відносини зі США. Проте офіційно, у разі чергового заходу сил НВАК, Сполучені Штати зазвичай утримуються від публічного озвучення своєї позиції. У підсумку реагування на вторгнення китайських сил — чи то на морі, чи в повітрі — залишається відповідальністю самого Тайваню».
Говорячи про співпрацю Китаю та Росії у сфері безпеки й можливий вплив цього партнерства на стратегічні розрахунки США, доктор Джюн-Ї Лі звертає увагу на конкретні приклади такої взаємодії та пояснює, чому вона навряд чи змусить Вашингтон відвернути увагу від Європи:
«Я думаю, що одним із найсвіжіших прикладів є публікація у вересні цього року британського аналітичного центру RUSI, в якій зазначалося, що Росія допомагає Китаю здобувати певні спроможності у сфері повітряних перевезень військ. Теоретично це означає, що Китай може оснащувати свої сили легкими броньованими підрозділами й перекидати їх у райони поблизу тайванських портів і аеропортів. Це один із прикладів співпраці Китаю та Росії у сфері безпеки, і, вочевидь, її мета — посилити спроможності Китаю до швидкого захоплення ключових об’єктів. Тож так, ми справді бачимо певні докази того, що Китай і Росія співпрацюють між собою. Водночас, якщо говорити про те, чи достатня така співпраця, щоб відволікти увагу США від Європи, я в це не дуже вірю. Якщо Сполучені Штати захочуть зосередити свої ресурси та увагу на Індо-Тихоокеанському регіоні, їм не потрібні додаткові розвіддані про китайсько-російську взаємодію. Саме зростання потуги Китаю вже саме по собі є достатньою підставою для американського стратегічного повороту до Індо-Тихоокеанського регіону. Водночас я хотів би згадати думку деяких американських дослідників, які звертають увагу на те, що США зараз коригують власну операційну концепцію. Протягом кількох десятиліть — починаючи з операції «Буря в пустелі» у 1991 році — американська військова доктрина ґрунтувалася на накопиченні достатньої вогневої потужності та подальшому перекиданні сил безпосередньо в район конфлікту або на територію іншої держави. Китай засвоїв цей досвід, і його програма модернізації збройних сил може розглядатися як відповідь саме на таку американську концепцію ведення війни. Якщо США й надалі дотримуватимуться цієї моделі — проєктуючи свої сили з другої острівної ланки до Індо-Тихоокеанського регіону або з Європи до Азії, — Китай до цього готовий. У такому разі США буде складно здобути перевагу, адже для Китаю це власний театр бойових дій, де він має природні переваги. Саме тому зараз дедалі частіше лунають думки, що Сполучені Штати розробляють нову операційну концепцію, яка не потребуватиме масової мобілізації військ ні з території США, ні з Європи. Згідно з цією логікою, у разі кризової ситуації — чи то в Тайванській протоці, чи в Південно-Китайському морі — ми, ймовірно, не побачимо масштабного перекидання американських військ з Європи до Індо-Тихоокеанського регіону. Натомість США, скоріше за все, робитимуть ставку на сучасні технології ведення війни та завдання ударів з віддалених позицій, а не на безпосередню проєкцію сухопутних сил. Отже, хоча загалом можна погодитися з тим, що Індо-Тихоокеанський та європейський театри безпеки нині тісно пов’язані між собою, з операційної точки зору це не обов’язково означає, що Сполучені Штати змушені зосереджувати всі ресурси на одному напрямку за рахунок іншого».
Аналізуючи війну Росії проти України, доктор Джюн-Ї Лі говорить про ключові уроки, які Тайвань уже виніс для власної оборонної стратегії — від асиметричних спроможностей до стійкості суспільства та боротьби за міжнародну підтримку:
«Ми отримали дуже багато уроків на різних етапах. Спробую пояснити по черзі. На початковому етапі — у перші один-два роки війни в Україні — головним уроком для нас стало усвідомлення важливості асиметричних спроможностей. Саме на цій основі ми підтвердили нашу оборонну стратегію, зосередившись на придбанні асиметричних засобів ведення бойових дій — таких як ракети Harpoon, комплекси Stinger та подібні системи. Однак, якщо говорити про третій і четвертий роки вторгнення, наш урок полягає в тому, що війна є надзвичайно дорогою і може тривати дуже довго. Одних лише асиметричних спроможностей недостатньо. Набагато важливішим стає те, наскільки саме суспільство готове до затяжної та кривавої війни такого типу. Думаю, не буде перебільшенням сказати, що, спостерігаючи за війною в Україні, ми підтвердили ключове значення стійкості та так званої всеохопної оборони суспільства. Саме це зараз і є основою нашої оборонної позиції. Нинішню оборонну доктрину Тайваню можна охарактеризувати як таку, що зосереджується навколо концепції стійкості. Ми багато говоримо не лише про стійкість у військовому секторі, а й про стійкість критичної інфраструктури, інформаційного простору, економіки та інших сфер. Це другий важливий урок, який ми винесли. Третій урок, і, мабуть, найскладніший, — це значення міжнародної підтримки. Ми всі бачили, як Україна бореться за збереження та забезпечення підтримки з боку західних країн, передусім США. Тут ми також стикаємося з так званим американським скептицизмом. Частина тайванського суспільства сумнівається, що США — особливо за нинішньої адміністрації — прийдуть Тайваню на допомогу у разі кризи через Тайванську протоку. Відтак постає завдання — як завоювати підтримку американської громадськості, Конгресу, Сенату і самого президента США. Я думаю, що зараз перед президентом Зеленським стоїть дуже схоже завдання. Якщо ми не можемо напряму говорити з Білим домом чи з президентом Трампом, тоді ми намагаємося працювати з партнерами та союзниками в регіоні — так само, як нині Україна активно працює з європейськими державами. За останні два-три роки наші безпекові відносини з сусідніми країнами, зокрема з Японією та Філіппінами, значно покращилися. Сьогодні ці дві держави набагато охочіше ведуть з нами діалог і обговорюють, що робити у разі можливої кризи».
Коментуючи дискусії навколо можливого сценарію 2027 року та реакцію тайванського суспільства, доктор Джюн-Ї Лі пояснює, чому ця дата з’явилася в публічному просторі, які сигнали Тайбей надсилає США й Китаю та як китайські навчання парадоксально сприяють формуванню внутрішнього консенсусу на Тайвані:
«Я вважаю, що часовий горизонт 2027 року був запропонований американськими військовими командувачами — зокрема командуванням США в Індо-Тихоокеанському регіоні. Тобто ми не вигадали цю дату самі. Президент, по суті, посилався на оцінки американських військових, які попереджають, що Народно-визвольна армія Китаю може набути достатніх спроможностей для вторгнення на Тайвань уже до 2027 року. Це, насамперед, політичний крок. По-перше, щоб попередити й підготувати населення. По-друге, щоб надіслати сигнал чинному уряду США: Тайвань готовий інвестувати у власну оборону. І, по-третє, хоча й меншою мірою, це також стримувальний сигнал для Китаю — мовляв, ми готуємося до такого сценарію. Що ж до реакції суспільства, то наразі вона, я б сказав, змішана. З одного боку, існують громадські організації та люди, які справді хочуть підвищити свої знання й навички на випадок кризи. З іншого боку, є й політичні організації або групи, які стверджують, що Тайвань «грає картою війни», лякаючи населення, а президент нібито намагається таким чином зміцнити власну владу. Ми маємо різні погляди, але загалом поведінка Китаю певною мірою допомагає нам розв’язати цю внутрішню дискусію. Наприклад, навчання показують, що Тайвань може бути покараний або підданий тиску навіть тоді, коли він нічого не робить. І сьогодні люди все ще сперечаються про справжні мотиви нинішніх китайських військових маневрів. Це свідчить про те, що хоча Народно-визвольна армія Китаю демонструє здатність проводити навчання будь-коли й будь-де, вона водночас знімає з китайського керівництва політичну відповідальність за ескалацію. Якщо Китай може робити все, що захоче, це означає, що між його діями та рішеннями чи заявами тайванського уряду немає прямого причинно-наслідкового зв’язку. Парадоксально, але це формує образ Китаю як сторони, що застосовує примус, а Тайваню — як жертви. А якщо ми є жертвою, тоді цілком раціонально й легітимно витрачати більше коштів на оборону. Тож навіть за наявності різних ідеологій і поглядів китайський чинник — Китай як велика держава-сусід, що загрожує, — допомагає нам залагодити внутрішні суперечки. Під час цих навчань, наприклад, рибалки скаржаться, що через них не можуть вчасно ловити цінну рибу, а це критичний для них період. Незалежно від їхніх політичних поглядів, їхнє життя й економічне благополуччя перебувають під загрозою саме через дії Китаю, а не тайванського уряду і, звісно, не через самого президента. Тож такі навчання й події подібного типу певним чином сприяють формуванню на Тайвані ширшого національного консенсусу».
Відповідаючи на запитання про те, чи проводить Китай прямі паралелі між війною Росії проти України та ситуацією навколо Тайваню, доктор Джюн-Ї Лі пояснює офіційну позицію Пекіна та його приховані тактичні висновки:
«Я думаю, що загальне спостереження таке: ні, Китай свідомо заявляє, що відносини між берегами Тайванської протоки є принципово іншими, ніж війна в Україні. Офіційно Пекін намагається не проводити жодних паралелей між цими двома ситуаціями. Причина полягає в тому, що якби Китай відкрито став на чийсь бік, це означало б підтримку аргументів Росії. А в такому разі було б порушено проголошуваний Китаєм принцип державного суверенітету та невтручання. Це, своєю чергою, ускладнило б для Пекіна можливість відкидати допомогу США та їхніх союзників Тайваню. Просуваючи тезу про абсолютність державного суверенітету, Китай фактично опинився в дилемі щодо війни в Україні: він не може відкрито підтримати ані Україну, ані Росію. І це безпосередньо пов’язано з тайванським питанням, а також із ситуацією в Гонконгу, Тибеті, Сіньцзяні та інших чутливих для Пекіна регіонах. Саме такою є офіційна позиція китайського уряду. Водночас на тактичному рівні Китай дуже уважно спостерігає за війною в Україні. Йдеться про вивчення методів інформаційних маніпуляцій, застосування економічного примусу, а також прихованої підтримки Росії через так звані технології подвійного призначення та військове обладнання. На тактичному рівні Китай надзвичайно пильно аналізує війну в Україні й намагається виявити слабкі місця та вразливості західних країн».
Доктор Джюн-Ї Лі завершує розмову, підкреслюючи уроки, які Тайвань може винести з війни в Україні, особливо у сфері оборонних інновацій та суспільної стійкості. Також він звертає увагу на можливості тайвансько-української співпраці:
«Я думаю, що першою реакцією має бути оборонна промисловість, особливо інновації в оборонній сфері. Тут я маю на увазі дрони, дроновий сектор в Україні, адже Україна змушена дуже швидко інновувати через російське вторгнення. Вони мають надзвичайно високий рівень адаптації до змін на полі бою та здатність модифікувати й розвивати свої технології дронів. Я вважаю, що такого роду інновації, швидкість їхнього впровадження — це те, чого наразі нам бракує. Офіційно уряд Тайваню визнає важливість передових технологій, таких як дрони, і ми також розвиваємо власний дроновий сектор. Проблема в тому, що швидкість інновацій недостатня. Коли ми виробимо власні дрони, вони можуть вже бути застарілими на міжнародному ринку. Тому в разі конфлікту між Тайванем і Китаєм наші дрони можуть виявитися неефективними. Я використовую дрони як приклад, але насправді говорю про те, як можна прискорити інновації в оборонній промисловості. У цьому аспекті саме Україна може надати нам уроки та досвід, як ніхто інший, навіть США. Також є інші потенційні сфери співпраці між Тайванем і Україною. Наприклад, у нас немає досвіду ведення міської війни — зовсім нуль. А Україна змушена навчатися виживати в умовах міських боїв. Це важливий урок для нас. Хоч ви тут уже кілька тижнів, напевно помітили, що тайванці відносно спокійно реагують на природні катастрофи чи військові загрози, такі як навчання НВАК. Але з іншого боку, люди фактично відчужені від зовнішніх загроз — вони не реагують на них. Щоб розвивати суспільну стійкість, або так звану концепцію «оборона всього суспільства», ми маємо проблему: у нас досі немає консенсусу щодо того, як виглядає війна. Люди досі уявляють, що якщо війна трапиться, вона буде десь інакше — уздовж нашого узбережжя або в середині Тайванської протоки, але не в Тайвані, не у наших містах. Це дуже проблематично. Нам потрібно навчитися розуміти, що війна — це кров, руйнування і великі витрати. Щоб побудувати стійке суспільство, треба розуміти, якою жорстокою та дорогою є міська війна. У цьому аспекті Україна надає нам безцінний досвід. І вже з цього можна починати говорити про те, як організувати життя людей у таких умовах. Таким чином, суспільна стійкість — ще одна важлива сфера, де Тайвань може навчитися у України».
Розмова з експертами та аналітиками з Тайбею дає змогу побачити комплексну картину останніх китайських військових навчань навколо Тайваню, їхню стратегічну мету та вплив на безпеку регіону і світову економіку. Ми дізналися, як Тайвань реагує на ескалацію, які уроки можна винести з досвіду України щодо оборонної інноваційності та суспільної стійкості, а також як взаємодіють США, ЄС і сусідні країни для підтримки стабільності в Індо-Тихоокеанському регіоні. Ця розмова з доктором Джюн-Ї Лі, асоційованим науковим співробітником Інституту досліджень національної оборони та безпеки (INDSR) у Тайбеї підкреслює, що навіть локальні маневри можуть мати глобальні наслідки, а підготовка та обізнаність суспільства залишаються ключовими елементами національної безпеки.
Підготував Тарас Андрухович