Це вже четверта велика хвиля демонстрацій у країні за останні кілька років. Наприкінці грудня 2017 року у священному шиїтському місті Мешхед, що на сході Ірану, спалахнули заворушення. Причини були переважно економічними: високі ціни та відсутність перспектив. Демонстрації тривали кілька днів. Десятки людей загинули.
Восени 2019 року люди вийшли на вулиці через різке підвищення цін на паливо, яке роками було сміховинно дешевим у багатій на нафту країні Іран. Однак уряд, проти якого були запроваджені західні санкції, поступово скасовував субсидії, зрештою підвищивши ціни до такого рівня, що багато громадян більше не могли дозволити собі пальне. Протести швидко набули політичного характеру та поширилися по всій країні. Тоді в Ірані, як і зараз, був відключений інтернет і, за кілька днів, імовірно, було вбито понад тисячу людей, які брали участь у демонстраціях.
У вересні 2022 року іранці знову вийшли на вулиці. Цього разу гнів викликала смерть Махси Аміні, дівчини, яка померла після арешту поліцією, найімовірніше, внаслідок жорстокого побиття. Її заарештували за «неправильне» носіння хиджабу. Багатомісячні протести проходили під гаслом «Жінки – Життя – Свобода».
В кінці грудня 2025 року спалахнула нова хвиля протестів, свідками якої ми є зараз. Про це на сайті Kultura Liberalna пише моя співрозмовниця Людвіка Влодек, журналістка, соціологиня, доцентка Центру східноєвропейських досліджень Варшавського університету.
На початку нашої розмови я попросила її пояснити причини теперішніх протестів в Ірані.
Тригером стало раптове падіння ріалу. Ця валюта слабшає вже дуже довгий час, однак останнім часом ми спостерігали різке падіння. Загалом економічна ситуація в Ірані погана. Це спричинено, з одного боку, санкціями, а з іншого — масовою корупцією режиму та некомпетентним управлінням.
Це не перший протест, що вибухнув з економічних причин. Через скрутне становище уряд уже довгий час скорочує субсидії. Раніше Іран був країною, яка значною мірою субсидувала своїх громадян. Уряд доплачував за паливо та базові продукти харчування. Зараз це закінчилося. Однак загалом значна частина людей, які підтримували Ісламську Республіку або принаймні не виступали проти неї, були просто людьми, для яких ця держава забезпечила соціальний прогрес. Однак уже давно ці соціальні ліфти не працюють. Уже давно ця республіка не пропонує жодних переваг.
Чи можна сказати, що саме зараз, коли національна валюта слабка, невідомо, коли все це закінчиться, і іранці відчули себе безпорадними, і саме ця емоція є справжньою рушійною силою таких масових протестів?
Так, я взагалі вважаю, що вже кілька років, як мінімум, Ісламська Республіка не має мандату на правління. Усі матеріальні вигоди, які можна було отримати раніше, закінчилися. Ідеологічно люди також більше не вірять у її ідеї. Навіть глибоко релігійним людям, які прихильні до ісламу, не подобається терор, і вони не дуже задоволені тим, як ця релігія використовується в політичних цілях.
Важко оцінити фактичну підтримку цього режиму. У виборах бере участь близько 40 % населення, враховуючи, що деяких людей — працівників державних установ, які залежать від держави, — змушують голосувати. Вони голосують, бо бояться, що відмова спричинить проблеми.
Нещодавно я почула, як експертка, іранка, яка живе в Сполучених Штатах, сказала, що режим підтримує близько 20 % громадян. З одного боку, це багато, тому що в Ірані 93 мільйони жителів, але з іншого боку, переважна більшість його не підтримує.
Мені здається, що вже багато років, принаймні з 2019 року, коли відбулися великі протести, які також були дуже жорстоко придушені. Тоді також було відключення електроенергії, відключення інтернету на кілька днів. Тоді режимом було вбито близько 1500 людей. Причини також були суто економічні. Протести почалися через зростання цін. З того часу люди більш-менш зрозуміли, що Ісламська Республіка — це те, що не можна реформувати, що це система управління, яка просто перестала бути ефективною, і що якщо ви хочете впровадити якісь реальні зміни, вам просто потрібно змінити спосіб управління цією країною.
Наступне питання стосується реакції влади, адже, з одного боку, маємо реакцію президента, який заявив, що до протестувальників не слід ставитися як до іноземних агентів, які прагнуть повалити Ісламську Республіку; з ними слід вести переговори. З іншого боку, лунають заяви про те, що вони є ворогами існуючого порядку і з ними слід поводитися жорсткіше. Цю лінію, скоріше, представляє міністр юстиції. Як співіснують ці дві лінії?
Ні, ми не маємо тут двох ліній. Президент Ірану Масуд Пезешкіян сказав, що мирних протестувальників варто зрозуміти та вислухати їхні вимоги. Однак він сам згадав, що терористів та бунтівників слід знищити. Очевидно, що кожен авторитарний уряд де-факто робить усе, щоб показати, що в антиурядових протестах беруть участь ті самі бунтівники, хулігани тощо.
Міністр юстиції грає у своєрідну гру «хороший та поганий поліцейський». Усі вони насправді залежать від верховного лідера Ірану Алі Хаменеї та жорсткого ядра режиму. Нагадаю, що хоча президент обирається на загальних виборах, його кандидатуру має схвалити Рада вартових, яка повністю залежить від Алі Хаменеї. Де-факто кандидатура президента залежить від верховного лідера. Саме він дає вказівки Раді вартових щодо того, яких кандидатів приймати, а яких відхиляти. Тому мені здається, що твердження про якийсь розкол у цьому ядрі влади є безпідставним.
Наступне питання стосувалося іранської опозиції у вигнанні. Вона фрагментована, неконсолідована та значною мірою ізольована від країни, але іншої опозиції немає. У своїй статті для Kultura Liberalna Людвіка Влодек пише, що старший син останнього шаха, Реза Пахлаві, намагається «долучитися» до протестів. Я попросила експертку пояснити, чи взагалі опозиція в еміграції може вплинути на ситуацію всередині країни.
Так, як ви сказали, і, як я раніше написала, ця опозиція неоднорідна. В еміграції зараз перебувають прихильники старого режиму, роялісти. У вигнанні багато людей, які колись підтримували революцію, але згодом стали ворогами режиму аятол, бо, наприклад, були надто лівими, бо належали до тих антишахських активістських кіл, пов’язаних з лівими. Режим Ісламської Республіки першими почав придушувати у своїх рядах саме лівих — комуністів з партії Народної партії Ірану (Туде), які колись об’єдналися з прихильниками аятоли Хомейні, щоб повалити уряд шаха. У вигнанні є багато людей, які походять з відносно заможних соціальних верств, які могли собі дозволити виїхати і просто мати легше, комфортніше життя на Заході. Тож, як я вже казала, це дуже різні люди з різних кіл і з дуже різним минулим.
Мені здається, що навіть говорити про те, що опозиція мала б мати якийсь вплив на те, що може статися в Ірані, якщо Ісламську Республіку буде повалено, трохи схоже на ділення шкури невбитого ведмедя. Шанси на те, що щось станеться всередині Ірану, ймовірно, набагато більші. Я насправді не знаю, як це виглядатиме, бо в Ірані немає консолідованої політичної сили, здатної захопити владу.
У 2009 році, коли були сфальсифіковані президентські вибори і Махмуд Ахмадінежад зрештою виграв другий термін, його опонентами були два кандидати, також пов’язані з режимом, але набагато ліберальніші: Мір-Хоссейн Мусаві, колишній прем’єр-міністр Ісламської Республіки, та Мехді Кіарубі, спікер парламенту. Здавалося, що навколо них виникне ліберальний опозиційний рух, який міг би, в певному сенсі, змінити та реформувати режим зсередини. Однак Ісламська Республіка їх знищила: обох помістили під домашній арешт, де вони залишаються й донині, повністю позбавлені впливу. Люди дещо відвернулися від них, ніби усвідомлюючи, що з ними немає жодних шансів на якісь зміни. У 2009 році ставлення громадськості було зовсім іншим, ніж зараз. Тоді люди вірили в Ісламську Республіку. Сьогодні, на мою думку, ніхто вже в неї не вірить.
Підсумовуючи нашу розмову, я запитала у Людвіки Влодек, чи, на її думку, ми станемо свідками повалення Ісламської Республіки, адже інтенсивність протестів не зменшується. Окрім того, не варто забувати про зовнішній фактор, яким є Сполучені Штати, адже президент Дональд Трамп неодноразово заявляв про готовність підтримати демонстрантів. Хоча останнім часом він повідомив, що після того, як іранська влада запевнила його, що демонстрантів не будуть страчувати, він дещо деескалював риторику, але все ж Америка зараз непередбачуваний актор.
Експертка ж зазначила, що, на її думку, якщо відкинути Америку та Ізраїль і говорити виключно про саму силу протестів, то у разі, якщо представники силових структур не перейдуть на бік протестувальників, у них мало шансів.
Дар'я Юр'єва