Кількість українців, які шукають порятунку від війни за межами держави, наразі перевищила позначку у 5 мільйонів осіб. За даними дослідження «Центру економічної стратегії» (ЦЕС) «Українські біженці після чотирьох років за кордоном», ситуація перейшла у фазу стабілізації: масовий відтік припинився, а наміри тих, хто вже виїхав, стали більш визначеними.
Попри складну безпекову ситуацію, у 2025 році кількість виїздів через західні кордони впала до 300 тисяч осіб порівняно з 460 тисячами у 2024-му. Старша дослідниця ЦЕС Ірина Іпполітова зазначає, що загальна кількість воєнних біженців враховує і тих, хто виїхав через територію агресора:
Ірина Іпполітова: «Ми оцінюємо загальну кількість воєнних біженців в 5,6 мільйонів осіб. Ті, хто виїхали мінус ті, хто повернулося, складають 4 мільйони осіб. Також в нас є люди, які виїхали в західні країни через територію Росії і Білорусі. Цих людей наразі біля 300 тисяч. Люди продовжують виїжджати, але тенденція все-таки на зменшення їхньої кількості».
Основними країнами виїзду українців залишаються Німеччина (23%) та Польща (19,5%), які сукупно прийняли майже половину всіх українських мігрантів. Соціально-демографічний профіль біженців демонструє переважання жінок (40% старше 18 років) та дітей, проте частка чоловіків цього року зросла до 29%. Дослідники звертають увагу на те, що ключовим фактором для 43% опитаних, які планують повернутися, залишається безпека, тоді як 42% переконані, що в Україні наразі взагалі немає безпечних регіонів.
Ірина Іпполітова: «Основний ключовий момент – це все-таки безпекові фактори і закінчення війни. Це і основна причина виїзду – небезпека або реальна небезпека. Люди чекають все-таки остаточного завершення війни для того, щоб повернутися. 42% біженців вважають, що наразі в Україні немає безпечних регіонів, тобто ніде небезпечно».
Дозвіл на виїзд чоловікам віком 18–22 роки в серпні минулого року дав новий поштовх українській еміграції. Лише за кілька місяців минулого року Україну залишили на 96 тисяч більше юнаків цієї вікової групи, ніж повернулося, що становить приблизно кожного сьомого молодого чоловіка в країні. Представниця управління з питань закордонного українства МЗС України Оксана Дука закордонних справ заявила, що в умовах тривалого перебування дітей за кордоном пріоритетом стає збереження їхньої ідентичності.
Оксана Дука: «Після 2022 року, коли збільшилась велика кількість громадян України, які перебувають за кордоном, почали відкриватися різноманітні освітні хаби, культурно-освітні осередки, де навчання здійснюється за українськими програмами. Певне навантаження існує на таких дітей, які навчаються і там, і, відповідно, онлайн в українських школах. Тому це все ведеться, і це дійсно питання збереження української ідентичності».
Проте офіційна статистика може не відображати реального масштабу демографічних втрат. Голова української місії Світового конгресу українців Андрій Шевченко вважає, що розрив між даними України та цифрами міжнародних організацій свідчить про «втрату» кількох мільйонів людей у підрахунках. На його думку, держава має розробити єдину мотиваційну програму для всіх українців за кордоном, не розділяючи їх на «стару» діаспору та нових воєнних переселенців, оскільки таке розмежування заважає формуванню ефективної політики повернення.
Андрій Шевченко: «За даними українського Держстату, до 2022 року був 41 мільйон без Криму, і зараз у нас 30 мільйонів на підконтрольній території. То цифра 5,6 мільйонів біженців не дозволяє нам скласти реальну картину того, що відбулося чи відбувається. Десь ми там загубили щонайменше кілька мільйонів».
Шевченко також ставить гостре політичне питання: чи матиме моральне право повоєнний уряд виділяти фінансові ресурси на стимулювання повернення тих, хто виїхав, замість підтримки тих, хто залишався або воював на фронті. Натомість директорка Інституту демографії та соціальних досліджень Елла Лібанова категорично проти будь-яких преференцій для поверненців.
Елла Лібанова: «Абсолютно переконана в тому, що ми не можемо жодних преференцій запропонувати нашим воєнним мігрантам, порівняно, скажімо, з ВПО чи з іншими частинами населення України. Це підірве головне, що ми маємо за ці часи — абсолютно незвичайний, непритаманний Україні рівень соціальної єдності. Якщо ми тільки спробуємо надати українським мігрантам щось, що хоч якось їх вирізнити зі складу основного населення, ми це підірвемо».
Крім соціальних аспектів, Лібанова зазначила відмінності між країнами перебування біженців. Наприклад, у Польщі значно вища частка працездатного населення, тоді як у Німеччині вікова структура є більш різнорідною, що дає різні прогнози щодо їхнього можливого повернення. Науковиця скептично оцінює шанси на масовий виїзд з Німеччини, враховуючи рівень соціальної підтримки та темпи інтеграції українців у тамтешнє суспільство.
Елла Лібанова: «Німеччина від Польщі відрізняється переважною мірою тим, що в Польщі значно більша частка вікових категорій від 18 до 64 років. Це, безперечно, є наслідком особливості соціальної політики, ситуації на ринках праці, але також це впливає на наміри щодо їх повернення. Я взагалі дуже скептично ставлюся до того, що повернуться люди з Німеччини».
Тим часом Європейський Союз готується до перехідного етапу, оскільки статус тимчасового захисту наразі продовжено лише до березня 2027 року. У Міністерстві соціальної політики пояснюють, що процес завершення статусів не буде одномоментним або примусовим. За словами заступниці директора департаменту політики зі збереження зв'язку з українцями за кордоном міністерства соціальної політики Оксана Сірик, Україна спільно з Німеччиною, Іспанією та іншими країнами розгортає «мережу єдності» та консультаційну інфраструктуру, аби люди могли приймати поінформовані рішення про повернення, базуючись на реальних даних про можливості вдома.
Оксана Сірик: «Європейські пріоритети надаються саме добровільному поверненню, не примусовому. Цей процес розглядається як керований перехідний період. Тобто це не буде одномоментним рішенням. Європейський Союз абсолютно згоден з тим, що потрібно інвестувати в громади і розвивати консультаційну інфраструктуру, адже їхня політика теж на цьому базується».
Таким чином, від 2,1 до 3 мільйонів українців можуть назавжди залишитися за кордоном. Економічна ціна цього вибору для держави — втрата до 9,5% ВВП щороку. Рекомендації дослідників ЦЕС зводяться до необхідності стимулювати циркулярну міграцію, дистанційну роботу та створювати пільгові умови для вступу молоді до українських вишів.
Олександр Савицький