Кожна війна, навіть найкривавіша і найдовша, рано чи пізно закінчується. Інше питання — якою ціною і з якими наслідками для сторін конфлікту. Від початку російської агресії проти України у 2014 році, а особливо після повномасштабного вторгнення 2022-го, Варшава є одним із найвідданіших союзників Києва. Польща надала Україні масштабну військову, політичну та економічну допомогу, ставши одним із ключових логістичних центрів підтримки української армії та держави. Мільйони українців перетнули польський кордон, а понад мільйон знайшли у Польщі тимчасовий або постійний прихисток.
Сьогодні Польща залишається стратегічним партнером України. Водночас між двома суспільствами зберігаються болючі й суперечливі питання, передусім різне бачення трагічних сторінок спільної історії — кривавого польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни та повоєнного періоду. Саме ці теми традиційно використовує російська пропаганда та дезінформація, намагаючись посіяти взаємну недовіру і загострити напруження між поляками та українцями. Свідченням цього є й помітне зростання антиукраїнських настроїв у частині польського суспільства. Питання в тому, чи зможуть Київ і Варшава після завершення війни зберегти стратегічне партнерство та не допустити, аби історичні суперечки переважили спільні безпекові, економічні, суспільні та інші інтереси.
На тему стану польсько-українських відносин та того, якими вони можуть бути після завершення війни Росії проти України, говорив Яцек Ключковський — історик, журналіст, дипломат. У 2005 — 2010 роках він був послом Республіки Польща в Україні.
Публічна розмова з Яцеком Ключковським відбулася у межах вручення Премії імені Івана Виговського, яку вручає Центр східноєвропейських досліджень Варшавського університету. Модератором розмови виступив директор цього осередку Ян Маліцький. Власне, з його ініціативи у 2014 році і була заснована ця нагорода, яка є відзначенням для громадян України, які зробили вагомий внесок у розвиток науки, культури, громадянського суспільства, а також сприяли діалогу і співпраці між Польщею та Україною.
Яцек Ключковський є теж викладачем в Центрі східноєвропейських досліджень Варшавського університету. І, власне, свою оцінку поточного стану відносин між двома народами і двома країнами, він почав з прикладу зі свого викладацького досвіду:
«Я щойно повернувся з Чернівців, де, окрім лекції в межах курсу для студентів місцевої полоністики та студентів міжнародних відносин, мав також окрему зустріч зі студентами журналістики — поза межами цього циклу лекцій.
І це було перше запитання, яке мені поставив один зі студентів, було запитання про стан польсько-українських відносин. По суті, він не лише поставив це запитання, а й сам відповів на нього й сказав, що ці відносини є поганими.
Я запитав його: "А з чого ви робите висновок, що вони погані?". Він відповів: "Ну, тому що ми постійно дискутуємо, сваримося через історичні питання, і, власне, інтернет та соціальні мережі переповнені дуже поганими словами про польсько-українські відносини". Тож я завжди у відповіді на це запитання схиляю до реалізму. Погляньмо, поділимо ці польсько-українські відносини на окремі сегменти».
Експерт підкреслює, що, власне, в економічному, науковому чи в плані військової співпраці справи мають цілком добрий вигляд:
«Наразі ми б’ємо рекорди, якщо йдеться про товарообіг, торговельний обіг і торговельні відносини. І це не лише товари надходять з України до Польщі, адже Європейський cоюз на час війни пом’якшив умови доступу Україні, але насамперед зріс польський експорт, у тому числі продукції харчової промисловості та агропродовольчих перероблених товарів. Ми справді маємо рекордні показники. Таких добрих і настільки активних економічних відносин раніше ніколи не було. Якщо ж поглянути на відносини у сфері науки та культури, то їх також слід оцінити дуже високо. Так само і суспільні взаємини, попри різні потрясіння, теж є не найгіршими.
Військова співпраця — тут уже годі й говорити про те, що відбувалося у 2022 році, коли Польща передавала свої запаси, щоб дати друге дихання українській армії, яка вистояла під час першого удару. Але ще до того, як західні країни — Сполучені Штати, Німеччина, Велика Британія — зрозуміли, що Україна здатна оборонитися, і трансформували це усвідомлення в постачання зброї, саме Польща була тією державою, яка безпосередньо підтримала Україну та зробила можливим утримання фронту й оборону цього фронту».
Експосол Республіки Польща в Україні зазначає, що політичні міждержавні відносини в контексті російської агресії, попри моменти турбулентності, теж мають позитивну динаміку:
«Політичний діалог, у сфері історії він сповнений напруження і розбіжностей у поглядах, але якщо йдеться про спільний виступ проти російської агресії, то без сумніву Польща й Україна в багатьох регіональних ініціативах, на майданчику ООН та інших міжнародних організацій виступають разом, а позиція Польщі щодо непорушності кордонів, щодо дотримання певних принципів, про які домовилася міжнародна спільнота, є ідентичною.
Отже у дуже багатьох аспектах ми маємо добрий, а подекуди навіть дуже добрий стан польсько-українських відносин. Маємо також жваву дискусію про історію і водночас — сигнали їх поліпшення».
Переходячи до того, що може очікувати польсько-українські відносини після завершення війни в Україні, Яцек Ключковський підкреслює, що слід брати до уваги економічний бік питання, а не лише велику політику, суспільні аспекти чи дискусії довкола важкого минулого:
«Не хотів би тут надто багато говорити про економіку, але звернімо увагу, що економіка все ж впливає на дуже багато речей. Якщо економіка розвивається або принаймні функціонує й стабілізується — а про Україну, наприклад, ми знаємо, що після економічного обвалу 2022 і 2023 років відбулося певне відновлення, певна стабілізація, а навіть невелике зростання. Невідомо, чи воно збережеться цього року, але якщо працює економіка, то є податки. Якщо є податки — функціонують університети, культурні інституції, освітні заклади. Тож усе це має велике значення.
Крім того, коли ми говоримо про перспективу польсько-українських відносин, то одним із її елементів є відбудова України. Ми розуміємо відбудову також як модернізацію, європеїзацію цієї держави, боротьбу з корупцією та багато інших речей, які мають нематеріальний вимір, — правову, інституційну відбудову тощо. Але відбудова — це також економічне відновлення, і це одна з важливих площин, де Польща вже присутня. Невдовзі в Ґданську ми прийматимемо чергову велику міжнародну конференцію, присвячену відбудові України. Польща прагне відігравати там роль партнера і вже виконує в умовах війни роль своєрідного логістичного хабу, через який транспортують не лише постачання озброєння, але й постачання для української економіки з Європи».
Переходячи до дипломатичної, міждержавної співпраці, експосол Республіки Польща в Україні представив варіант, який, на його думку, є ідеалом для тих, хто щиро бажає польсько-української співпраці:
«Я уявляю собі, що майбутні польсько-українські відносини будуть чимось на кшталт французько-німецьких відносин. Що ми збудуємо таке глибоке політичне та інституційне партнерство між Польщею й Україною.
Пам’ятаємо, що після однієї із зустрічей президентів Дуди і Зеленського було офіційно оголошено, що ми готуватимемо спеціальний договір про польсько-українську співпрацю. Договір, який визначав би постійні консультації, і вони, само собою, мусять стосуватися також економічних питань.
Я вважаю, що до цього потрібно прагнути. Ми — ті, хто бажає добра польсько-українській співпраці, — повинні до цього йти. Ми розуміємо, наскільки велике значення має Україна для безпеки Польщі. Можливо, ці слова Ігнація Дашинського, Юзефа Пілсудського, Єжи Ґедройця вже дещо приїлися, слова, що "немає вільної Польщі без вільної України". Але в них міститься глибока правда. Принаймні я скажу так: немає безпечної Польщі без безпечної України.
У зв’язку з цим, а також якщо ми говоримо про подолання складної історії, то з чого народився Єлисейський договір між французами й німцями? Саме зі спроби знайти конструктивну відповідь на складні 150 років німецько-французької історії. Тож зробімо це зусилля, створімо польсько-український університет, хоча б такий, як французько-німецький, який не обов’язково має бути однією будівлею, а може бути мережею університетів. Нам потрібна, окрім консультацій, також певна символічна діяльність».
Яцек Ключковський наголошує, що принципово важливою перешкодою є постійна суперечка між Варшавою і Києвом щодо минулого. Проте він відзначив і позитив, яким став Польсько-український історичний конгрес, що нещодавно пройшов в Баранові Сандомирському, де зібралася понад сотня провідних польських та українських дослідників та низка представників влади обох країн для обговорення широкого спектру проблем стосовно минулого двох народів:
«Ми мали надію, коли до влади прийшла команда Зеленського, яка не була настільки залежною від електорату Західної України. Проте ми довго чекали на певні жести. Наприклад, на скасування заборони на ексгумації, яку у 2017 році запровадив Український інститут національної пам’яті. Це зайняло багато часу.
І з боку сьогоднішньої команди в Києві ми теж не зустріли тієї емпатії. Для них важливо, щоб за цією героїчною обороною і героїчною боротьбою з росіянами стояв певний наратив. В них під рукою є саме наратив націоналістичного руху.
У ньому в розумінні більшості українців немає антипольських елементів. Мені здається, що вони бачать у націоналістичному русі передусім антибільшовицький та антиросійський елемент. Проте ми, поляки, дивимося на це інакше, тому ця дискусія з неприємними коментарями — вже, можливо, не з боку професійних істориків, а радше з боку так би мовити "фанів" у цих бульбашках соціальних мереж — ще довго буде роз’ятрювати ситуацію. Однак ми все ж рухаємося цим шляхом, і Баранів Сандомирський є кроком у цьому напрямі».
А так експерт бачить очікування української сторони щодо питань важкого минулого:
«Без сумніву, українці хотіли б, щоб ми діяли за принципом взаємності. Тобто щоб усім цим вшануванням пам’яті на українському боці відповідали паралельні, дзеркальні дії польської влади, яка б ушановувала місця поховання як цивільних осіб, так і тих, хто загинув з числа партизанських чи військових формувань. Таких місць є чимало.
Мені здається, що можна зробити, наприклад, щодо концентраційного табору в Явожні, де після Операції "Вісла" утримували членів родин осіб, підозрюваних у симпатіях до українських націоналістів. Там перебували греко-католицькі священники, зокрема вчителі української мови на Кресах.
Мені здається, що цей символ, який, зрештою, бере початок від постанови Сенату 1990 року, коли Польща визнала свою провину і не просто перепросила, а засудила Операцію "Вісла" як варварський, неприпустимий спосіб розв’язання конфліктів, є дуже важливим».
Яцек Ключовський переконаний, що значною мірою проблема полягає у тому, що українська сторона від часу здобуття незалежності у 1991 році заклала в основу державницької ідеології концепцію безкомпромісної боротьби за незалежність. У цій логіці темні сторони діяльності ОУН-УПА та інших формувань часто розглядають як морально виправдані з огляду на головну мету — створення власної незалежної держави. А такий підхід, з його перспективи, є вкрай поважним бар’єром в діалозі між Польщею і Україною:
«Я пам’ятаю, що було тим вихідним пунктом, який ми хотіли запропонувати в цьому історичному діалозі — і певною мірою нам це вдалося. Йдеться про те, що ми можемо шкодувати через те, що між нами були війни, що ці війни були жорстокими, що були цивільні жертви, але ми повинні знайти в собі моральну силу сказати: жодна державна чи національна ідея не може бути виправданням для злочинів проти цивільного населення — проти жінок, дітей.
Мені здається, що ми в Польщі знайшли таку мужність. Президент Качинський був у Павлокомі, де є могили цивільних українських жертв, і визнав провину. Українцям це давалося важче, адже діяльність націоналістів ґрунтувалася саме на застосуванні сили, часто терору, ще в міжвоєнний період, а не лише у 1940-х роках.
Щоправда, здається, у 2016 році єпископи греко-католицького обряду використали подібне формулювання. Але той факт, що його написали єпископи, ще нічого остаточно не вирішує. Ми є свідками дискусій з українськими істориками, які все ж вважають, що національні інтереси та боротьба за незалежну державу є найвищою цінністю.
Я багато разів стикався з такою аргументацією: боротьба за незалежність України була необхідною, а національні меншини часто цьому перешкоджали.
Поразка України після 1920 року, на їхню думку, була наслідком того, що надто сильними й численними були національні меншини (єврейська, польська, німецька) фактично паралізували державотворення. Тому для цієї жорстокості вони знаходять слова виправдання. Історики — також».
Повна версія програми у прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник