Дні, що передували 25–26 червня у Ґданську — найбільшій циклічній конференції, присвяченій відбудові України — минули в напруженому очікуванні підтвердження участі в ній президента Володимира Зеленського. Проте у вівторок, 23 червня, стало відомо, що Україну представлятиме прем’єр Юлія Свириденко.
Київ ухвалив рішення понизити рівень делегації, хоча що ближче було до початку конференції, то більше в Польщі та Україні лунало закликів до деескалації. Впливові представники української опозиції, частина журналістського середовища, бізнесові кола по обидва боки кордону закликали стримати емоції та зосередитися на практичних питаннях. Однак це не розв’язало проблеми, а рішення Зеленського не приїжджати особисто і відправити третю особу в державі, якою є прем’єр-міністр, стало черговим етапом ескалації.
Коротко нагадаємо: невизначеність щодо приїзду Зеленського, яка завершилася рішенням про участь прем’єра, була наслідком загострення польсько-української суперечки, початок якій поклав його указ від 26 травня про присвоєння одній із частин українських Збройних сил почесного найменування «Героїв УПА». На мою думку, це було непродумане рішення, яке не враховувало аспект польської історичної чутливості та було спрямоване на досягнення поточних політичних цілей усередині країни. Тому воно не могло не викликати реакції Варшави.
Український президент не передбачив масштабу обурення, яке спричинило його рішення. Так само, як і того, що одним із його наслідків стане позбавлення його президентом Польщі ордена Білого Орла. Водночас настільки ж негативна, сильна, емоційна й масова реакція на це дала йому всередині країни «ефект прапора», порівнюваний із тим, який він отримав після сварки з Дональдом Трампом в Овальному кабінеті, і вкрай необхідний на тлі корупційних скандалів. Тому відступати він вже не захотів. Тим більше, що скасування указу в Україні було б сприйняте як прояв слабкості, втрата обличчя, поступка зовнішньому тиску та згода на те, щоб українську історію писали сусіди. На п’ятому році війни, після досвіду успішного протистояння тиску Росії та США, польські претензії з погляду Києва є «дрібницею».
Так виник політичний глухий кут. Обидві сторони окопалися на своїх позиціях, маючи за собою емоційну підтримку більшості суспільств. Це не перший випадок в історії двосторонніх відносин, але нині градус емоцій є винятково високим, як і обставини. Екзистенційна війна з Росією посилила впевненість українського суспільства у відстоюванні власної волі. Воно також із більшою наполегливістю шукає героїв минулого, які могли б стати символами опору Росії. Цей процес розпочався ще після першої агресії у 2014 році, коли на хвилі декомунізації публічного простору вулиці Степана Бандери та Романа Шухевича почали з’являтися далеко за межами західних областей країни. Назви, пов’язані з ОУН та УПА, стали повсюдними, символізуючи боротьбу з Росією, але водночас відсуваючи в тінь злочини цих формувань проти поляків у 1943 — 1944 роках на Волині та в Східній Галичині. Польська вразливість і суперечки на цьому ґрунті стали побічною ціною, яку вважали необхідною заради «вищої справи».
Польщі це не вподоби. І обурення такими діями також виникло не на порожньому місці. Страх і співчуття перших місяців війни минули. Україна вистояла, росіяни загрузли в позиційній війні за сотні кілометрів від кордону, значною мірою завдяки польській допомозі, а поляки змінили призму сприйняття сусідів — із жертв російської агресії на біженців, які дедалі краще облаштовуються в польських містах. Домінуючою емоцією стала так звана «українська невдячність» — відплата за допомогу та підтримку демонстративним нехтуванням польською вразливістю.
Київ не доклав зусиль, щоб серйозно відреагувати на такі настрої в Польщі. Так само не намагався належним чином оцінити її внесок у спротив Росії. Він не має і, схоже, не хоче мати якісної експертизи щодо свого найбільшого західного сусіда — важливого члена ЄС, який фактично виконує функцію стратегічного тилу в боротьбі з агресором. Така викривлена оптика та помилки у політиці щодо Варшави вичерпали запас терпіння: значна частина поляків перестала погоджуватися з думкою про необхідність відкласти історичні суперечки на потім. З польської перспективи за останні 35 років ситуація в цій сфері лише погіршувалася: Україна не лише не розпочала процес осмислення злочинних сторінок діяльності УПА щодо поляків, євреїв, а також самих українців, готових до співпраці з поляками, але й процес героїзації націоналістичних діячів дедалі більше поширювався країною та закріплювався на рівні державної політики.
Конфлікт пам’яті навколо УПА ще довго залишатиметься складовою польсько-українських відносин. Без запобіжних заходів він і надалі породжуватиме емоції, стаючи зручним інструментом у руках різних політиків для суспільної мобілізації. А також середовищем, у якому російські фахівці з когнітивної війни почуваються як риба у воді. Те, що вселяє оптимізм — так це ексгумації, які принаймні поки що відбуваються відповідно до плану. Кілька днів тому завершився перший етап пошукових робіт у Гуті Пеняцькій, а в Пужниках розпочався їхній другий етап. Це дає надію на майбутнє.
Тадеуш Іванський — керівник відділу Білорусі, України та Молдови у Центрі східних досліджень (OSW). У 2006 — 2011 роках працював у Польському радіо для закордону.
У Польському радіо для закордону ми робимо ставку на різноманіття думок та відкриту дискусію. Текст представляє особисту точку зору автора і не мусить бути тотожним з офіційною редакційною лінією.