Дональд Трамп погрожує змінити політику щодо Росії. Агентство «Аxios» днями опублікувало гучний матеріал, у якому йдеться, що президент США під час нещодавнього саміту «Великої сімки» нібито дав зрозуміти європейським лідерам: він може відмовитися від тих домовленостей щодо завершення війни, які обговорював із Путіним на Алясці. Ба більше — він здатен обрати жорсткіший курс.
Хто і як нині ухвалює зовнішньополітичні рішення у Вашингтоні? Чому раптом такий поворот? Керівник глобальної кореспондентської мережі Financial Times Алек Рассел звертає увагу: «Трамп відсунув на другий план традиційні центри ухвалення рішень і покладається лише на вузьке коло наближених».
Зовнішньою політикою Америки завжди особисто керує президент. Але за Дональда Трампа все змінилося: він відсунув традиційні центри ухвалення рішень, заявивши, що взагалі не хоче слухати, наприклад, Державний департамент, і покладатиметься лише на обраних людей, яких здебільшого знає по бізнесу або через сім’ю. А це зовсім не ті люди, які присвятили кар’єру зовнішній політиці. Ось у чому полягає зміна!
Зовні це навіть певною мірою "освіжає" велику політику. Адже тепер, якщо у вас є потрібні контакти і ви можете поговорити з одним із цих легендарних "нашіптувачів" Трампа — людей із найближчого кола президента, а таких дуже небагато, — справи вирішуються швидко й легко. Буквально сьогодні вдень я розмовляв із дипломатом із країни, яку вважають головним союзником Америки, і він саме це мені пояснював. Він прямо сказав: за Байдена дипломатія була послідовною, але процес ухвалення рішень був надмірно забюрократизованим. А тепер — якщо діяти правильно, можна вийти безпосередньо на першу особу».*
Звучить привабливо, але Рассел застерігає, що за цю простоту доводиться платити. Ціною того, що в Білому домі більше не дослухаються до професійних дипломатів, стали, зокрема, події навколо Ірану, коли в найближчому оточенні вже не знайшлося нікого, хто мав би сміливість сказати президентові: «Не втручайтеся». І ще одна зміна — нові підходи, коли політика будується не на цінностях і принципах, а, по суті, на бізнес-інтересах.
На жаль, хоча комусь це й спрощує життя, загалом такі зміни — погана новина. Головний доказ — війна з Іраном, яка відбувається зовсім не так, як цього хотіли б Трамп і його найближче оточення. Вона триває вже кілька місяців. Існує крихке перемир’я, але конфлікт так і не врегульовано. І будь-який професіонал, який десятиліттями спеціалізується на вивченні Ірану, прямо сказав би Трампу: будьте максимально обережними, перш ніж втручатися і розпочинати війну. Адже цю країну не можна порівнювати з Венесуелою. Але таких людей у команді вже не знайшлося!
Я маю на увазі, що світ надто складний, щоб відсувати на другий план експертів і професіоналів. Але зараз, якщо ви — високопосадовець, який приїжджає до США (наприклад, міністр закордонних справ якоїсь країни), то перед зустріччю в Білому домі думаєте лише про одне: що я можу запропонувати ОСОБИСТО Дональду Трампу? Я спілкувався з посадовцями і в Європі, і в Азії — усі визнають, що їм доводиться думати й діяти саме так.
Оскільки дедалі частіше на перший план виходять бізнес-угоди та бізнес-інтереси, у Москви з’являється можливість впливати на політику. Адже Кремлю є що запропонувати: то спекулюють на можливому продажі «Північних потоків», то просувають ідею повернення західного бізнесу до Росії, то пропонують проєкти в Арктиці, то продаж із дисконтом заморожених на Заході російських активів. А Україна лише просить про допомогу і сподівається на справедливість.
На щастя, поки що Росія отримала від цього небагато, чи не так? Вона дуже сподівалася на перемир’я на російських умовах, яке схвалила б Америка. Але цього не сталося — завадили європейці. Росія почувалася б чудово у світі, де все зводиться лише до грубих бізнес-підходів; це настільки звичне для неї середовище! І, підозрюю, для Кремля та Путіна зараз дуже прикро, що їхня готовність укладати угоди так і не призвела до нав’язуваного Америкою принизливого плану врегулювання щодо України.
І, звісно, Києву та європейським столицям тепер доводиться думати, як виживати в цьому "новому світі". І кожна країна змушена приходити з якнайкращим із можливих "пакетів пропозицій", щоб привернути увагу Вашингтона. Усі тепер змушені шукати, що саме вони можуть запропонувати».
То чому ж, попри всю цю «транзакційну дипломатію», попри всіх «нашіптувачів» біля першої особи, Трамп усе ж заговорив про зміну курсу, а домовитися з Кремлем про перемир’я за весь цей час так і не зміг? Рассел називає головну причину. І полягає вона не в самому стилі ухвалення рішень, а в значно серйознішій помилці.
По суті, "нашіптувачі Трампа" повністю недооцінили рішучість Путіна продовжувати війну. Вони думали, що й Путіна можна вмовити на угоду, яку потім удасться нав’язати Україні, а Європі доведеться просто погодитися. Але, по-перше, Європа не захотіла ставати в стрій. По-друге, Україна категорично не погодилася. А по-третє, Путін не зацікавлений у жодній угоді, доки йому не віддадуть майже все, чого він прагнув на початку війни. І навіть люди в американській адміністрації розуміють, що це був би катастрофічний сценарій.
Американці, які вели переговори за дорученням Трампа, просто не розуміють ані Росію, ані Путіна. Це класична помилка, якої західні перемовники припускалися багато разів упродовж багатьох років: вони не розуміють мислення людини, яка не здатна чути ні логіку, ні аргументи. Вона зациклена лише на тому, чого сама хоче.
Рассел каже: «Трамп щиро хотів би отримати результат — вийти перед камерами й сказати: «Я завершив ще один конфлікт». Але «нашіптувачі» та «вирішувачі» ніколи не займалися великою політикою; вони, можливо, здатні знайти тимчасове рішення, але не стале врегулювання. Саме тому президент США й почав натякати на зміну курсу, адже попередній курс, на жаль, дедалі більше буксує».
Лариса Задорожна, Дмитро Анопченко
Повністю програму "Тиждень" слухайте в аудіоверсії