Під час переговорів України, США та Росії в Абу-Дабі сторони домовилися про масштабний обмін військовополоненими, однак не наблизилися до компромісу щодо територій і гарантій безпеки для України.
Фактично йдеться про нову лінію протистояння: Росія прагне повернути собі право визначати правила європейської безпеки, тоді як європейські держави намагаються не допустити, щоб їхнє майбутнє знову вирішували без їхньої участі — у Вашингтоні та Москві.
Чому Москва не зацікавлена в реальному припиненні вогню та яку роль у майбутніх гарантіях безпеки для України може відіграти Європа? Про це — розмова з українським аналітиком Ярославом Макітрою.
Цього разу російська делегація була представлена на вищому рівні: до її складу увійшли двоє заступників міністра закордонних справ, представники Міністерства оборони та ГРУ. Чи свідчить це про те, що Москва серйозніше ставиться до переговорного процесу?
Насправді рівень російської делегації не вперше є доволі високим. Але на цьому етапі ці переговори все одно варто розглядати радше як технічні. Без конкретних політичних домовленостей усі попередні зустрічі, по суті, не мають серйозного стратегічного характеру.
У чому зараз полягає ключова проблема? Не лише в тому, що сторони мають різні позиції щодо завершення війни. Це й так зрозуміло. Вони мають принципово різні підходи навіть до самого переговорного процесу.
Росія наполягає на тому, що спочатку мають бути досягнуті конкретні домовленості. Ба більше, вона вже визначає певні рамки переговорів і висуває власні умови. І лише після цього, на її думку, можна говорити про припинення бойових дій.
Україна ж наполягає на класичній і цілком логічній формулі: «Спочатку припиняємо бойові дії, а потім ведемо переговори».
Якщо пам’ятаєте, коли Трамп прийшов до влади, він навіть встановлював для Путіна певні дедлайни, намагаючись домогтися припинення вогню. Його позиція була простою: «Зупиняємо бойові дії та сідаємо за стіл переговорів».
Україна спочатку відреагувала на цю пропозицію скептично, але погодилася. Позиція була чіткою: «Ми готові припинити вогонь тут і зараз». Україна навіть висувала відповідні пропозиції щодо перемир’я.
Росія натомість відповіла, що продовжуватиме бойові дії, доки не будуть виконані її вимоги. І що зробив Трамп, який у цій ситуації виступає посередником? Усі ці дипломатичні зусилля, умовні «танці з бубном», значною мірою перетворилися на боротьбу за його власне бачення переговорного процесу.
Фактично він дав зрозуміти, що можна продовжувати воювати й водночас сідати за стіл переговорів.
А що відбувається далі? Поки тривають переговори, Росія може просуватися вперед, обстрілювати українські міста, зокрема й тилові. Чи не розраховує вона, що їй за це нічого не буде?
Це переговори, які відбуваються, образно кажучи, з пістолетом біля скроні. Україна реагує симетрично, наскільки це можливо, але водночас чітко заявляє: «Ми готові будь-якої миті зупинити бойові дії заради продовження реального переговорного процесу».
Зараз ми маємо справу переважно з технічними групами. Водночас у попередніх раундах переговорів було певне просування. Сторони навіть наблизилися до домовленостей про те, як верифікувати дотримання режиму припинення вогню, як контролювати його виконання та як здійснювати відведення військ.
Багато таких питань уже обговорювалися публічно. Але всі ці механізми можна буде застосовувати лише після досягнення політичних домовленостей. Це вже наступний етап переговорного процесу. Без політичного рішення він не має особливого сенсу.
Однак до таких домовленостей ми поки що не наблизилися. Росіяни фактично заявляють: «Ми продовжуємо воювати, а ви маєте виконати наші умови — і лише тоді ми припинимо бойові дії». Це абсолютно абсурдна позиція. Вона свідчить про те, що Росія загалом не зацікавлена в реальних переговорах.
Те, чого вона вимагає від України, складно назвати повноцінним переговорним процесом. Ми знову опинилися в глухому куті. Про це багато говорять, оскільки є очікування та сподівання, що переговори можуть призвести до завершення війни. Але якщо подивитися на ситуацію тверезо, то це радше один крок уперед і два назад. Ми тупцюємо на місці. Я не бачу зараз серйозного прогресу чи підстав для великих сподівань.
Найголовніше, на чому постійно наголошує Україна і чого, можливо, не до кінця розуміють західні партнери, — це те, що основною гарантією безпеки для України є боєздатна українська армія.
Йдеться про армію, яка належним чином оснащена, підготовлена й має всі необхідні можливості для оборони країни. Росія повинна розуміти: на будь-яку нову спробу агресії проти України буде дана потужна відповідь.
Це водночас і небагато, і дуже багато. Усі інші гарантії — це просто документи, які можна підписати. Статті 5, 7 чи 9 самі по собі нічого не гарантують.
Ми не знаємо, як на практиці спрацює п’ята стаття НАТО, якщо одна з країн Альянсу зазнає нападу. Не хотілося б, щоб такий сценарій узагалі реалізувався, але якщо це станеться, ми побачимо, як працюватимуть ці механізми.
Адже ми вже бачили, як працював Будапештський меморандум. Жодні гарантії не передбачатимуть автоматичного зобов’язання, що хтось обов’язково відреагує і вступить у війну, якщо Росія знову нападе. Реакція залежатиме від обставин, характеру нападу та політичної ситуації в країнах-гарантах.
Зрештою, усе може залежати від того, яка політика переважатиме у Вашингтоні та хто саме ухвалюватиме рішення у Сполучених Штатах.
Ми бачимо, на що реагує нинішній американський політик і якими мотивами керується. Але я не хотів би зараз окремо заглиблюватися в цю дискусію. Чи можна назвати це серйозною міжнародною політикою? Ні.
Повну версію програми «Тиждень» слухайте в аудіоформаті.
Лариса Задорожна