Чергова зустріч української та російської делегацій у Стамбулі в справі завершення війни не принесла жодного прориву. Єдиний вимірний результат — це оголошення про наступний обмін військовополоненими за принципом «тисяча на тисячу», а можливо, також повернення по шість тисяч тіл солдатів. Повідомлено про подальші контакти, ймовірно, наприкінці місяця. Ось і все.
Це була вже третя зустріч російської та української делегацій у Стамбулі. Попередня відбулася 16 травня, а перша — у березні 2022 року; жодна не принесла ухвалення далекосяжних рішень. На чолі російської делегації — незмінно Владімір Мединський, колишній міністр культури РФ, голова шовіністичного Російського військово-історичного товариства, націоналіст, народжений у Черкаській області Української РСР.
Його особа — це для Путіна, з одного боку, живий доказ того, що українці нібито не є окремою нацією, що їх ще можна повернути до «великого російського народу», а з іншого — символ незмінності цілей Кремля у війні проти України. Вони надалі є максималістськими, що підтвердили положення оприлюдненого врешті-решт так званого меморандуму про умови завершення війни, які незмінно зводяться до капітуляції України.
Серед них найважливіші — це відмова, окрім Криму, від Луганської, Донецької, Запорізької та Херсонської областей (хоча Росія жодної з них не контролює повністю), відмова від інтеграції з НАТО, зменшення кількості збройних сил, збільшення значення російської мови.
Вони були подібно сформульовані навесні 2022 року і залишаються дійсними попри те, що ситуація змінилася — Україна захистилася, російські війська перебувають не під Києвом, а за кількасот кілометрів від української столиці потенціал української оборонної промисловості та масштаби допомоги західних партнерів — хоча й недостатні, щоб перемогти Росію — проте в рази більші, ніж на початку вторгнення.
Київ також не готовий до принципових поступок. Погоджується лише на тактичні, зокрема ухвалюючи рішення про участь у прямих переговорах із росіянами попри неотримання гарантій безпеки від Заходу та відсутності їхньої готовності припинити вогонь. Метою є переконати президента США в тому, що Україна налаштована конструктивно, хоче розмовляти про мир і довести до припинення вогню, а Росія саботує всілякі зусилля США з цією метою, кепкує над Трампом і затягує час.
І Київ, і Москва на цьому етапі не готові на крок назад, позаяк ситуація на фронті не змушує до цього. Росія вважає, що перемога вже близько, а в Україні немає відчуття, що війну програли. Хоча росіяни володіють ініціативою і з дня на день просуваються вперед, їхній темп повільний (за даними Forbes, підкорення всієї України зайняло б 231 рік), а мінімалістичні сухопутні цілі — такі як захоплення всієї Донецької області з великими містами, зокрема Слов’янськом і Краматорськом, — далекі від досягнення.
Проте обидві сторони грають у цю переговорну гру, бо вимагає цього Трамп. Ані Москва, ані Київ не хочуть відкрито антагонізувати його. Україна не може дозволити собі тимчасово припинити американську розвідувальну допомогу і пакети озброєнь, які схвалив іще президент Байден, тому що її власної спроможності та допомоги Європи недостатньо.
Росія не хоче наразити себе на чергові санкційні пакети і намагається розділити переговори стосовно України і переговори зі США про дипломатичне перезавантаження та економічне співробітництво.
Саме ілюзія великих бізнесових проєктів у Сибіру та в Арктиці, яку Путін ефективно підтримує у переговорах з Трампом і Стівом Віткоффом (спецпредставником Сполучених Штатів у справах Близького Сходу), має утримувати американського президента від сильного тиску на Кремль. Роздратування Трампа зростає, як повідомляють американські ЗМІ, пакет обмежень у Сенаті уже готовий та здобув значну двопартійну підтримку, але рішення досі немає.
Отже, переговори матимуть чергові акти і чергові раунди. Можливо, задля різноманітності їх перенесуть до Ватикану або Женеви, але справжня боротьба за вирішення цієї війни йде на полях битви. Останнім часом також дуже видовищно в Росії — показала це зухвала операція Служби безпеки України, яка призвела до зменшення флоту російської стратегічної авіації і підняла бойовий дух українських солдатів. Це важливо, навіть якщо лише на короткий час.
Тадеуш Іванський — керівник Групи Білорусі, України та Молдови в Центрі східних досліджень. У 2006-2011 роках працював на Польському радіо для закордону