Наприкінці існування СРСР республіки регіону були фактично залежними від Росії колоніями й не почувалися готовими ані здатними існувати самостійно. На відміну від Литви, Латвії, Естонії, Грузії та України, вони також спочатку не намагалися послабити зв’язки з Москвою. Проте за останні три десятиліття центральноазійські «штати» — це слово походить з перської мови і означає просто «держава» — зуміли побудувати настільки ефективні політичні системи, що не лише вистояли в складний період трансформації, але й зберегли стабільність після чергових криз (найсерйозніша з них сталася в січні 2022 року в Казахстані, а Таджикистан у 1992-1997 роки зазнав випробування громадянською війною).
Для Росії регіон залишався важливим як простір, на який поширювалися її інтеграційні ініціативи й територія суперництва та обмеженої співпраці з іншими акторами, передусім із Китаєм, але також Заходом. Інтеграційні ініціативи дозволяли Росії виступати з позиції лідера групи держав, а присутність серед них колишніх республік Центральної Азії надавала цим проєктам міжконтинентальний, євразійський вимір. Проте привабливість Москви постійно зменшувалася, про що може свідчити число держав-членів у структурах, які вона створювала та формувала.
До Співдружності Незалежних Держав (рік заснування — 1991) вступило 12 держав, до Організації договору про колективну безпеку (1992 рік) — 9, до Євразійського економічного співтовариства (2000 рік) — 5, до Митного союзу (2010 рік) — 3. Євразійський економічний союз, заснований 2014 року, налічує 5 членів, з яких 2 — із Центральної Азії (Казахстан і Киргизстан). Для зовнішнього світу значення регіону незмінно пов’язане з його сировинним потенціалом — там великі запаси нафти, природного газу та урану, і транспортним — через нього пролягає альтернативний стосовно Росії маршрут між Китаєм і Європою або Близьким Сходом. Регіон важливий також у контексті загроз, які походять із глобального Півдня, зокрема ісламського фундаменталізму.
Історичні та інституційні зв’язки регіону з Росією найсильніше проявлялися у двох сферах — політичній та безпековій. Аж до повномасштабної агресії проти України Москва залишалася для цього регіону гарантом стабільності, що вона продемонструвала в січні 2022 року втручанням у межах зорганізованої для цього спеціальної місії Організації договору про колективну безпеку в Казахстані, що допомогло стримати заворушення, які сталися в цій країні. В інших сферах, особливо економічній, російські впливи вже тривалий час ефективно врівноважував Китай.
Держави регіону знеохочував до Росії — і послаблював її позицію — патерналізм, який проявляла до них Москва. Це питання порушували російські автори, зокрема видатний сходознавець, покійний професор Алєксєй Малашенко. В одній зі своїх книжок він звернув увагу на низький рівень дипломатів, яких направляли до центральноазійських столиць, які не володіли місцевими мовами й не знали культурних особливостей. Проте лише через війну регіон почав справді віддалятися від Росії.
Напавши 24 лютого 2022 року на Україну, Росія поставила під сумнів основи постсовєтської системи, зокрема суверенітет і територіальну цілісність колишніх радянських республік. Це схилило держави Центральної Азії до безпрецедентно близької співпраці між собою, а також до пошуку інших партнерів, зокрема на основі форматів С5+, тобто п’ять держав регіону та зовнішній партнер, наприклад США або Південна Корея. Війна і відчуття загрози — провідні російські політики, зокрема Владімір Путін і Дмітрій Мєдвєдєв, неодноразово ставили під сумнів обґрунтованість казахської державності та право цієї країни на її нинішні кордони — також стали каталізатором патріотичних настроїв і посилили деколонізаційний дискурс, що триває майже скрізь у регіоні. У Казахстані, де знання російської мови надалі поширене — зрештою, російською все ще можна порозумітися в усьому регіоні — з’явився, наприклад, казахський дубляж російських фільмів. Один із казахських політологів вже 2024 року відзначив, що Владімір Путін за два роки війни зробив для розвитку казахської культури та національної ідентичності більше, ніж Нурсултан Назарбаєв протягом кількох десятків років свого правління. Важко з цим не погодитися.
Войцєх Ґурецький, головний спеціаліст Групи Туреччини, Кавказу та Центральної Азії в Центрі східних досліджень