Під час промови в березні 2022 року на варшавській Замковій площі тодішній президент США Джо Байден гримів, що боротьба з автократіями — це завдання для поколінь, яке стоїть перед світом Заходу. Тим часом Схід, який залишається в його тіні, роками розвиває власні структури і нарощує м’язи, та лише зараз — на четвертому році російського вторгнення в Україну — західна громадська думка починає помічати його повністю.
Причому, це не такий світ, що приховує свої наміри: він хоче порушити порядок, підірвати статус-кво і взяти контроль. Цю мету, яка небагато відрізняється від класичного ревізіонізму, підлили соусом «більшої справедливості» і «компенсації пригнобленим» — щоб здобути потрібну підтримку в країнах глобального Півдня. Отже, саміт Шанхайської організації співробітництва (ШОС), який саме завершився, можна визнати поворотною подією в невизначеності, що зростає на міжнародній арені.
У китайському портовому місті Тяньцзінь зібралося понад 20 лідерів країн глобального Півдня під проводом китайського лідера Сі Цзіньпіна, щоб продемонструвати своє бачення міжнародного порядку. Переломним моментом був візит — після шестирічної перерви — прем’єр-міністра Індії Нарендри Моді. Він, однак, уникав гучних декларацій про «альтернативний порядок», послідовно дотримуючись політики нейтралітету і прагматизму. Попри заяви Сі про можливість «танцю дракона і слона», Моді не піддався риториці про необхідність перевернути все з ніг на голову. ШОС залишається для нього кошмаром — організацією, яка спочатку мала бути форумом безпеки, а сьогодні все більше нагадує регіональний союз на чолі з Пекіном, і при цьому зосереджує суперників Делі, таких як Пакистан або сам Китай.
Владімір Путін — інакше. З підсвідомою потребою довести Заходу, що він не ізольований, і переконанням, що на початку 2000-х років зроблено помилку, не включаючи Росію в євроатлантичний світ, він захопився китайським баченням. Хвалив інавгураційну промову Сі про необхідність створити «більш справедливу глобальну модель управління», а навіть висунув тезу про те, що ШОС повинна стати фундаментом і рушієм нової системи. Практикуючи бандвагонінг, тобто стратегію, в якій менші та слабші держави підтримують сильніших і зраджують власні ідеали — треба мати на увазі невдалі спроби створити інституційну архітектуру на основі ОДКБ (Організація договору про колективну безпеку) або ЄАЕС (Євразійський економічний союз) — вона дедалі глибше попадає у залежність від Пекіна.
І не так економічно чи політично, як ментально. Путінові, який у вільний час вивчає історію, мабуть, особливо незручно через зміну ролей — адже його улюблений СРСР протягом десятиліть задавав тон у відносинах з Китаєм. Сьогодні це прикривають формулами про «вічну дружбу» і «стратегічне партнерство». Насправді ж, це партнерство на потреби в цей момент, що спирається на спільність цінностей... у затягуванні гайки.
Проте сам саміт не приніс ані дорожньої карти — зрештою, держави глобального Півдня вже два десятиліття не можуть її створити — ані конкретних інструментів, за допомогою яких вони могли б брати участь у створенні нового, неліберального міжнародного порядку. «Тяньцзінська декларація» звела в один документ усе: від потреби провести реформу ООН, через боротьбу із сепаратизмом і «деструктивними ідеологіями» до сільськогосподарських питань.
Справжнім звінченням демонстрації сили альтернативного полюса — і сигналом, що починається нова ера двопартійності — був, однак, військовий парад у Пекіні з нагоди роковин завершення Другої світової війни в Азії. Представлене на ньому озброєння чітко продемонструвало, що Китай не задовольняється роллю регіональної могутньої держави, а прагне досягти глобального лідерства. Нова версія міжконтинентальної ракети DF-5C, гіперзвукові ракети YJ-19, протисупутникова система HQ-29 та таємничий підводний апарат AJX002 — це надто потужна зброя, щоб обмежувати її до можливого вторгнення на Тайвань. Це виклик, кинутий передусім Сполученим Штатам — який, до речі, виходить далеко за межі Індо-Тихоокеанського регіону.
Гра за майбутнє триває. Позиції обох блоків стають дедалі чіткішими, а потенціал протистояння зростає з кожним роком. І, мабуть, уже пора згадати про послання Джо Байдена.
Лєон Пінчак, аналітик у справах безпеки та східних справ, Polityka Insight