Протести в Ірані показують, наскільки гостро цій країні потрібне порозуміння зі США та Європою. Відкритий до співпраці із Заходом Іран міг би бути заможною державою: він має нафту, газ і потужний людський потенціал. Натомість розворот у бік Росії та Китаю не дав Іранові нічого, крім чергової ілюзії. Підписана в березні 2021 року ірано-китайська угода, яка мала принести інвестиції на суму 400 мільярдів доларів протягом 25 років, у підсумку призвела лише до того, що Китай купує іранську нафту за заниженими цінами, а іранський ринок заполонили дешеві товари, які витісняють місцевих підприємців.
Росія від самого початку була головним бенефіціаром ізоляції Ірану та запроваджених проти нього санкцій, хоча офіційно говорила протилежне. Іран міг би стати конкурентом Росії на енергетичному ринку. Проте так не є: санкції душили його зовні, а інфраструктурна деградація — зсередини. Країна, що володіє одними з найбільших у світі запасів природного газу, фактично не має ваги як експортер цього ресурсу, а сьогодні вже говорять навіть про ризик втрати енергетичної самодостатності.
Не дивно, що іранці протестують. Остання хвиля протестів, яка спалахнула наприкінці грудня, стала наслідком наростаючого зубожіння суспільства. Санкції зробили свій внесок, і частина еліт усвідомлює: без порозуміння із Заходом ситуація лише погіршуватиметься. Сьогоднішня система має своїх прихильників у державному апараті та серед тих, хто отримує з неї вигоду. Проте той, хто вважає, що Ісламська Республіка от-от упаде, Хаменеї втече «до Москви», а до країни повернеться син останнього шаха Реза Пехлеві, щоб запроваджувати демократію, плутає бажане з холодним аналізом.
Протести в Ірані спалахують регулярно кожні кілька років, починаючи з 1999 року, коли вперше на страйки вийшли студенти. Найбільші хвилі відбулися у 2009 та 2022 роках. У 2009-му на чолі протестів став колишній прем’єр-міністр Мір-Хосейн Мусаві, якого підтримала частина духовенства. Відповіддю стали репресії. У 2022 році іскрою стала смерть Махси Аміні після затримання її поліцією моралі. Масовість протестів була зумовлена тим, що люди втомилися і від моральних обмежень, успадкованих від революції 1979 року, і від економічного занепаду країни. Ісламська Республіка вижила завдяки репресіям, але частина еліт усвідомила потребу відкриття для інвестицій і пом’якшення поліцейського контролю в повсякденному житті.
Офіційний курс і далі вказував на Росію та Китай як на «найбільших друзів», а в колах ортодоксів множилися візії антизахідного союзу. Проте іранці ніколи не мали особливої симпатії до Росії, а угода з Китаєм від самого початку викликала критику — зокрема й серед людей, пов’язаних із владою. Найбільше Іран програв від постачання Росії дронів, які та використала проти України. У відповідь Тегеран розраховував отримати С-400 і Су-35 — російську систему протиповітряної оборони та винищувачі, — але фактично отримав мало що. Москва грала за власними правилами: у Сирії вона толерувала ізраїльські авіаудари по іранських позиціях і не вбачала потреби віддячувати Іранові.
З часом дедалі більше представників іранських владних еліт почали розуміти, що ставка на такий «союз» була помилкою. Проте порозуміння із Заходом наштовхується на опір і з іншого боку. Ізраїль послідовно намагається блокувати будь-які домовленості й переконувати американців, що режим ось-ось упаде. Проте альтернативи, які при цьому пропонуються, виглядають гротескно: Реза Пехлеві як демократичний «рятівник» або Мірьям Раджаві та її «Моджахедін-е Халк», які ще донедавна в США мали тавро терористичної організації. До цього додається підтримка сепаратистів і циркулювання карт «поділу» Ірану, що відштовхує більшість іранців. Ані Пехлеві, ані Раджаві не мають реальної підтримки в країні.
Правда полягає в тому, що Ізраїль зацікавлений у хаосі в Ірані, а не в тому, щоб Тегеран порозумівся із Заходом і відмовився від саморуйнівного проросійсько-прокитайського курсу. Для Росії ж будь-яка ескалація довкола Ірану є вигідною, бо означає подальшу ізоляцію цієї країни, її усунення з енергетичного ринку та втягування США в близькосхідне болото. Було б добре, якби і Іран, і Захід нарешті це усвідомили й домовилися.
Вітольд Репетович (кандидат політичних наук, викладач Академії військового мистецтва у Варшаві)