Світ досі перебуває під враженням подій у Каракасі 3 січня, коли в результаті блискавичної операції спеціальних сил США був захоплений Ніколас Мадуро, людина, яка прийшла до влади у Венесуелі як особисто призначений наступник Уго Чавеса і понад 12 років уособлювала революційно-популістський чавістський режим. Прикметно, що під час операції у столиці Венесуели під удар попав і мавзолей засновника режиму.
Тепер на Мадуро і на його дружину Селію Флорес чекає суд у США за підозрою у «наркотероризмі», а Венесуела формально входить у період політичного «перехідного транзиту» під диктат Дональда Трампа і його адміністрації.
Тимчасову владу після приведення до присяги перебрала віцепрезидентка Дельсі Родріґес постать, яка намагається поєднати риторику суверенітету з дедалі жорсткішим тиском Вашингтона.
Звісно, Вашингтон продовжує повторювати тезу про загрозу наркопотоків до Сполучених Штатів, які, за його словами, куруює венесуельська влада. Але Сполучені Штати не приховують: операція в Каракасі була проведена не лише з огляду на цю загрозу, але є політичною й стратегічно-економічною операцією.
На кону контроль над венесуельською нафтою, корисними копалинами і геополітичним розворотом цілої країни і регіону. Те, що ще вчора здавалося неможливим, сьогодні стає новою реальністю для Латинської Америки.
І саме ця нова реальність ставить перед Каракасом запитання, на які доведеться відповідати вже без Мадуро.
Внутрішню ситуацію у Венесуелі для програми «Міжнародний (без)лад» прокоментував Олександр Сливчук — координатор співпраці з Іспанією та Латинською Америкою в Центрі трансатлантичного діалогу.
Отож, у вівторок, 6 січня, Дональд Трамп оголосив, що від 30 до 50 мільйонів барелів підсанкційної венесуельської нафти буде скеровано до Сполучених Штатів. За ринковими цінами це становить приблизно від 1,8 до 3 мільярдів доларів. Кошти, отримані від продажу цієї нафти, перебуватимуть під особистим контролем президента США і, за його словами, будуть спрямовані «на благо венесуельського й американського народів». А вже в середу, 7 січня, американські спецпризначенці захопили два танкери, на які поширюються санкції, пов'язані з транспортуванням нафти з Венесуели.
Чи все це є свідченням того, що Дельсі Родріґес, яка нині, після приведення до присяги, обіймає посаду тимчасового президента Венесуели, попри всі ритуальні заяви про те, що над нею «немає нікого, крім Бога», фактично йде на виконання ультимативних вимог Трампа та його адміністрації? Олександр Сливчук:
«Я думаю, що вибору в них фактично немає. Нафтові ресурси дозволяють покрити ці вимоги. Ми не знаємо, яких саме втрат зазнали Сполучені Штати внаслідок націоналізації їхніх активів за часів Уго Чавеса. Наразі Венесуела видобуває близько 600 тисяч барелів нафти на добу. Її історичний пік становив майже три мільйони барелів ще у 1990-х роках. Великим питанням залишається і те, скільки часу займе відновлення галузі, адже нинішня інфраструктура не дозволяє швидко нарощувати видобуток. Вона потребує модернізації, а також масштабних інвестицій у відновлення установок, оскільки з 2020 року Венесуела перебуває під санкціями. Це означає, що Сполученим Штатам доведеться вкладати значні кошти в нафтову інфраструктуру. А отже, їм потрібні гарантії, що ці інвестиції не зникнуть, що їх не націоналізують і що в найближче десятиліття не прийде новий диктатор, який зведе всі ці зусилля нанівець».
Однією з вимог адміністрації Трампа, про яку повідомляє канал ABC News, є те, щоб Дельсі Родріґес фактично розірвала зв’язки з Росію, Китаєм, а також з Іраном і Кубою.
Чи можливо це реалізувати на практиці? Зокрема ,у випадку Китаю йдеться про колосальні кредити, надані Каракасу ще за часів Чавеса і Мадуро, які мали погашати постачанням нафти. Тепер же виходить, що Пекін фактично витісняють із Венесуели.
Експерт вважає, що Дельсі Родріґес буде змушена на це піти:
«Їй цього точно не захочеться, але відмова означала б політичний суїцид. Я вважаю, що цей режим у будь-якому разі впаде, якщо не під тиском американців, то під тиском китайців, адже Китай має в регіоні потужний економічний вплив.
Тому, на щастя, це питання, ймовірно, лише кількох місяців — саме стільки може знадобитися, аби у Венесуелі відбулися серйозні внутрішні зміни. Я думаю, що Росія також вкладала кредити у Венесуелу, і ці гроші вже фактично втрачені.
Китайці вкладали значно більше, але і для них це не є колосальні суми: частка Венесуели становить лише близько 4% у загальному імпорті нафти Китаю».
При цьому Олександр Сливчук не виключає варіант, що такі твердоголові чавісти, як міністр оборони Владімір Падріно і очільник міністерства внутрішніх справ Діосдадо Кабельйо відкинуть ультиматум США і підуть на конфронтацію:
«Вони можуть піти на конфронтацію, але, на мою думку, тоді питання вже вирішуватиметься так, як американці діяли свого часу в Іраку чи Афганістані. Навряд чи йтиметься про якісь надважкі операції. Я вважаю, що Трамп цілком може піти на рішення щодо ліквідації із застосуванням точкових ударів, як це вже робилося на Близькому Сході. На місці венесуельського режиму я б цього не робив: їм краще піти на поступки й діяти відповідно до вимог Сполучених Штатів. Інших варіантів тут фактично немає».
Для стабілізації цієї ситуації, безумовно, потрібна демократизація. Але тут є два важливі моменти.
По-перше, радники Трампа відкинули можливість робити ставку на опозицію. Зокрема, йдеться про такі фігури, як Марія Коріна Мачадо чи Едмундо Ґонсалес Уррутія. Цей варіант фактично знято з порядку денного — Трамп і представники його адміністрації заявили, що вони не мають реального впливу. Натомість планують робити ставку на так званий «керований транзит» самої системи.
Чи вдасться реалізувати такий підхід і досягти стабілізації — питання відкрите.
По-друге, постає проблема громадянського суспільства. Значна його частина нині перебуває за кордоном. За різними оцінками, країну покинули близько восьми мільйонів найбільш активних венесуельців — людей, які виїхали через репресії, страх і тиск з боку режиму.
І тоді постає ключове запитання: на кого в такій ситуації можна спертися всередині самої Венесуели, аби відбулася демократизація? Водночас співрозмовник програми «Міжнародний (без)лад» розуміє позицію Трампа і його адміністрації, бо опозиція справді слабка, без впливу і неефективна в умовах того режиму, який панує у Венесуелі:
«Формально вона має підтримку на вулиці — люди за неї голосували, але реального контролю над криміналітетом, картелями й загальною ситуацією вона не має. Венесуела нині є автократичним режимом, де потрібна "сильна рука", і саме такі методи там працюють. Марія Коріна Мачадо, насправді, є ідеальним вибором для майбутньої демократичної Венесуели, але наразі вона не має вирішального впливу. Передусім опозиції потрібно об’єднатися, адже венесуельська опозиція залишається роз’єднаною. Вони досі не змогли між собою домовитися й фактично чекають, що "брудну роботу" за них зроблять Сполучені Штати — на кшталт того, що вже відбувалося в Каракасі».
А тепер про геополітику — про те, що означає ця блискавична операція Сполучених Штатів у Каракасі для геополітичної ситуації в Латинській Америці і не лише. Ці теми для програми «Міжнародний (без)лад» прокоментував іспанський експерт-міжнародник Амін Лєхарза де Більбао Ессалхі (голова асоціації «Eurodefense Joven España»).
Отож, немає сумніву, що усунення Мадуро є потужним ударом по впливам Росії і Китаю у Венесуелі. Чи можна говорити, що це початок кінця цих впливів у регіоні?
«Так, без сумніву. Тобто, російський вплив ми бачили передусім у таких країнах, як Нікарагуа, Куба та Венесуела. Водночас у таких державах, як Бразилія, цей вплив уже значною мірою зійшов нанівець — там Китай фактично витіснив Росію. Адже у цій геополітичній боротьбі, яку ми зазвичай описуємо як протистояння США з Росією та Китаєм, інколи насправді відбувається і приховане суперництво між самим Китаєм і Росією, хоча вони не люблять говорити про це відкрито. Бразилія була тут показовим прикладом. Тому удар по Венесуелі є надзвичайно серйозним».
Амін Лєхарза підкреслює, що США діють у відповідності до «Доктрини Монро 2.0» або, як її ще називають, «Доктрини Трампа 2.0», що прописано у Національній стратегії безпеки США, яку нещодавно було опубліковано:
«Йдеться про простір від Ґренландії, яка є територією Данії аж до Вогняної землі. Це вже викликає напруження у відносинах із Європою — партнером, який дедалі більше перестає бути партнером. США чітко заявляють: вони прагнуть повернути свою зону впливу, а цією зоною є американський континент із усіма його природними ресурсами, рідкісноземельними металами, стратегічними багатствами тощо».
Оглядач наголошує, що після подій у Каракасі Росія і Китай ще більше утвердяться в ідеї про зони впливу як способу бачення і ведення міжнародної політики:
«Якщо США заходять у Венесуелу й забирають те, що там є, то кожен починає діяти так само у своїх зонах впливу. Для Китаю це означає Тайвань. Хоча, на мою думку, у коротко та середньостроковій перспективі Пекін і далі робитиме ставку на економічну дипломатію та уникатиме прямих конфліктів. Для Росії ж це означає ще більшу концентрацію ресурсів і зусиль на війні проти України».
Експерт звертає увагу, що падіння Мадуро і в перспективі фактичний контроль Трампа над венесуельською нафтою є катастрофічною новиною для режиму на Кубі, який муляє очі США вже понад 60 років, і тут питання не лише геополітики, але тут важливий теж певний історичний символізм. Він вважає, що можна очікувати, що наступною ціллю Трампа, можливо, стане Куба чи Нікарагуа:
«Гадаю, що якби мали виставити пріоритети, то наступною ціллю може стати Куба, а потім — Нікарагуа. Куба має колосальне символічне значення. Але щодо Куби йшлося б не стільки про пряме втручання, скільки про її подальше "задушення", передусім економічне, якщо можна так висловитися. Адже, якщо забрати нафту та інші ключові ресурси, необхідні для функціонування держави, Кубі буде дедалі важче виживати. Куба має й серйозний внутрішньоамериканський політичний вимір: цього року в США відбуваються проміжні вибори, і падіння Куби дало б адміністрації Трампа гучний символічний тріумф, ліквідацію кастризму.
Слід також пам’ятати, що державний секретар США Марко Рубіо має кубинське походження. Для нього це не просто політична тема — це питання особисте».
Якщо відійти від Латинської Америки і поглянути на Ґренландію, яка вже тут була згадана на початку розмови. Блискавична операція Сполучених Штатів у Каракасі знову відродила страх, що Трамп прагне заволодіти Ґренландією. Він сам підтвердив, що ця земля «вкрай потрібна» СЩА. А Марко Рубіо вже заявив, що план полягає в тому, щоб запропонувати договір купівлі Ґренландії, але водночас зазначив, що силовий варіант теж є одним із «військових варіантів». Амін Лехарза відзначає, що в адміністрації США є два стилі: «дипломатичний» держсекретаря Марко Рубіо і «войовничий» Дональда Трампа. Проте суті це не змінює — США прагнуть заволодіти Ґренландією:
«У випадку Ґренландії Рубіо намагається створити образ "дипломатичного підходу": мовляв, спробуймо домовитися про купівлю, згадаймо історичні прецеденти, як-от придбання Аляски у Росії.
Проте всі в Європі чудово розуміють: щоб продати Ґренландію, США довелося б заплатити ледь не половину світового запасу золота — і навіть цього могло б бути замало. Вашингтон ніколи не виплатить суму, яка реально відповідала б потенційній цінності острова. Водночас існує й інший стиль Білого дому — "стиль Трампа". Один із його радників, Стівен Міллер, нещодавно заявив приблизно таке: мовляв, якщо ми туди зайдемо, там всього 56 тисяч жителів, то який там може бути спротив?».
Що ж до майбутнього трансатлантичної спільноти, як зазначає співрозмовник програми «Міжнародний (без)лад», то в разі американської анексії острова, навіть якщо б це не стало б повним розривом, це спричинило б серйозну дипломатичну кризу:
«Як сказала прем’єр-міністр Данії, напад однієї країни НАТО на іншу суверенну державу — це був би перехід всіх можливих "червоних ліній". У такому разі Альянс був би сильно ослаблений, а ослаблена НАТО — це, на жаль, і ослаблена Україна. І цього сценарію дуже бажала б, зокрема, Росія».
Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник